Справи сімейні

Стід не те щоб чекав, що Мері, завжди тиха та стримана, стрибне йому на шию, коли побачить. Фактично, якби вона так зробила, то було би дуже ніяково, з Едвардом-то за спиною.

(Взагалі-то Ед, хоч і не дуже переконливо, але пропонував почекати десь у передмісті і не світитися в Бріджтауні, проте Стід наполіг на його присутності. Чи то після власної помилки не хотів надовго випускати Тіча з поля зору, чи то хотів познайомити свою родину з людиною, яку, здається, насправді покохав — сам би не зміг пояснити).

Але чого Стід не очікував, так того, що дорога дружина оголосить його мертвим!

Можливо, треба було відправляти їй хоч якійсь листи.

Ед за спиною похикнув, приховуючи регот, поки Стід кліпав очима, вдивляючись у компанію вдів у їхній вітальні. Вдови клипали очима у відповідь, вдивляючись у нього з дещо неприємною бридливістю, поки Мері не обернулася.

Вона виглядала гарно. 

Навіть те, що її знудило чаєм з молоком, не приховувало рум’янцю та загального квітучого подоби, і поки Мері ввічливо випроваджувала своїх гостей, Стід задумливо потирав підборіддя.

— Здається, ти марно про неї турбувався, — зі сміхом прошепотів йому на вухо Едвард, і Боннет, ігноруючи мурахи, які побігли по шиї, зашипів у відповідь:

— Я ж не знав, що вона назвала мене мертвим! Та хто взагалі так робить?!

— Ду~уже розумні жінки.

— Стіде! — Мері простягнула перед собою стиснуті руки, напружено всміхнувшись — очі в неї були більш нашорошені, ніж щасливі. — Рада бачити тебе цілим! І наш гість… — вона з надвеселим запитом в очах повернулася до Тіча.

— Це, ем, мій друг, Едвард…

— Драммонд*, — прийшов Ед йому на поміч, розуміючи, що “Едвард Тіч” — не краща рекомендація в цивільному домі. Хоча Мері й знала, що її чоловік подався ані зовсім не в мирні торговці, шокувати її краще було поступово.

— Чудово! Ви напевно втомилися з дороги, я дам розпорядження хатнім.

Мері знов взмахнула руками, не втрачаючи привітної посмішки. Разом із застиглим поглядом виглядало жахливо.

Зате діти були у захваті.

Не від Стіда, на жаль. Стідові спроби поговорити з ними, розважити своїми піратськими історіями або хоч якось відновити відносини (які, він мав бути відвертим сам із собою, були втрачені ще до його втечі) стикалися із глухою стіною недовіри та безжальних дитячих насмішок.

— …І тоді між нами почалася дуель, у якій я показав всю майстерність і…

— Та брехня, — вронив Луїс, кпинячи губи.

— Щ-що? Ні, все так і було!

— Я теж не вірю. Минулого разу ти намагався вразити нас старим апельсином! Певно, ти ніяким піратом не був, і тим більш не бився із правою рукою Чорної Бороди!

Діти підхопилися й вибігли з кімнати на двір, де їх озвав Едвард, що якраз пізнавав дива крісла-гойдалки, яке нагадувало йому про морську хитавицю, і файф-о-клок чаю, тож трохи почув їх крізь вікно:

— Що там із Чорною Бородою, дітваки?

— Батько говорить, що він бився із правою рукою Чорної Бороди на шпагах! Та це повна нісенітниця! — запально загаласувала Альма, на мить забувши про правила гарного тону від невдоволення.

— Ви ж плавали із ним? Він хоч щось класного зробив?

— Звісно, — ліниво відгукнувся Ед. — Наприклад, бився із правою рукою Чорної Бороди на шпагах. І з Чорною Бородою.

Діти затримали дихання. Стід, який підслуховував за фіранкою, теж.

— Жартуєте, — голос Луїса був не впевнений, і Боннет нишком посміхнувся — вмів Ед однією кинутою ніби байдуже фразою вибити з колії. — Роскажіть!

— Ні, не хочу. Ви зневажливі слухачі.

Маніпуляція дитяча, і якраз на дітей і діє: малі остаточно сіли за столик поряд із Едвардом і почали скімлити відпрацьованим хором:

— Будь-ласка, пане Драммонд!

Стід готовий був прозакладати душу, щоб Едвард завжди так сміявся, проте дияволи зі спокусливими пропозиціями до нього не поспішали. Тому він просто сів на підлогу біля вікна і захоплено слухав, як Ед переповідав їхні пригоди, обираючи ті частини, що придатні для дитячих вух.

В його інтерпретації офіцерські кораблі стали судами работорговців, з якими вони відважно боролися, команда Стіда — вірними товаришами, Ізі Гендс більш комедійною постаттю, ніж мерзотником, а сам Стід — веселим й кмітливим капітаном “Помсти”.

Боннет був впевнений, що давав їх пригодам раду не так гарно, як Ед малював перед очима дітей, але йому, як будь-якому батькові, гріла душу думка що вони хоч тепер припинять вважати його невдахою.

Мері заглянула у кімнату і вже відкрила було рота спитати, якого біса він сидить під вікном, але Стід вчасно її помітив: приклав пальця до губ і жестами покликав ближче.

Вираз обличчя дружини став скептичним, але вона підійшла. Сідати поряд не стала, тому це Стіду довелося піднятися, і вони обидва прислухалися — Тіч добряче перекрутив історію з відвідуванням вечірки французів, проте Боннет її все одно впізнав.

— І вас оточили акули?!

— Цілковиті людожери. Вони повільно підпливали все ближче і ближче, вишукуючи слабке місце, щоб зробити отак!

Льюїс весело заверещав від лоскотання, а Альма чомусь загаласувала з ним у такт, хоча б здавалося вже переросла дитяче швидке зараження настроєм молодшого брата.

— У нього на диво легко вийшло знайди до них підхід. Але ж Альма останні місяці була вічно невдоволена, — відмітила Мері пошепки.

— Тобі варто було б послухати, як він розповідав байки цілому кораблю кремезних піратів, слухали як діти… І чому вони не грають так зі мною?

— Не знаю, Стіде. Може, тому що ти втік вночі, залишивши один жалюгідний лист із посміховисними поясненнями, і покинув їх без батька і дещо знеславленими? А може з іншої причини, ти не думав спитати в них сам?

— Я… не дивився з цієї точки зору.

— Я не здивована.

— Мері, ніби ти раніше не була така прямолінійна?

Мері подивилася на нього нечитабельним поглядом.

— Мені довелося вчитися жити, управляти маєтком і землеволодіннями самій, це дещо вплинуло на кут зору.

Стід зніяковів, але відповісти йому було нічого.

***

Боннет обожнював своїх дітей. Але їх моторність інколи заважала йому насолоджуватися життям.

— Стій, що ти… Еде, це дім з двома дітьми, вони можуть бігати де завгодно! Тим більш на дворі!

— Та в біса таке життя, — зітхнув Едвард, і, зірвавши ще кілька квапливих поцілунків, все ж таки перестав притискати Стіда до себе і перевів нахабні руки з сідниць на пояс. — Ти вічно десь бігаєш і навіть ночуєш у дружини.

Стід почервонів, намагаючись не звертати уваги на відчуття розчарування від того, що обійми ослабли:

— Ми просто спимо поряд. Я ж не можу отак взяти і все їй розповісти… 

— Ти ж збирався з нею поговорити? Я не тисну на тебе, але якщо ти знов поїдеш, не вирішивши сімейні проблеми, то годі було й вертатися.

— Я…

— Тату? Пане Драммонд? — діти зашурхотіли листям, заглядаючи у кущі з доріжки. Брови Альми поповзли верхи.

Чоловіки відсахнулися один від одного, а Стід ще й сховав руки за спину, старанно роблячи вигляд, що не обіймав ними Едварда за шию мить тому.

— Легкі на спомин… — пробурмотів Тіч з тінню незадоволення.

— Егей, а чого ви так тихо підкрадаєтеся? — зімітував Стід веселий голос. — Граєте у щось?

— Ми ловимо работорговців, а мовчки, щоб не накликати акул! — гордо доповів Льюїс. Альма терпляче зітхнула, роблячи вигляд, що її грати в братові ігри примусили і взагалі вона вже задоросла до такого.

— Даруйте, ми не хотіли заважати, — ввічливо вибачилася дівчинка.

— О, те нічого, нічого, ми, кхм, теж грали, — замахав руками Стід, остаточно розгубившись.

Ед прикрив рукою обличчя. Льюїс зацікавлено спалахнув очима:

— Ви? А у що?

— Е… В “Кракена”. Я ховався, Ед мене знайшов і схопив, от ви якраз на цьому моменті підійшли, — на ходу вигадував Стід, ігноруючи приглушений сміх Едварда.

— Пане Драммонд, а можна ми з вами теж пограємо? — випалив Льюїс, смикаючи сестру за рукав плаття.

— Не заважай дорослим, Льюїсе, мама чому нас вчила? — зашепотіла Альма на вухо молодшому, притискаючи його до себе.

Стід подивився на Едварда із вмовлянням: його діти нескінченно ігнорували, і можливість хоч трохи їх розважити була для нього, батька-невдахи, на вагу золота.

— Можна, — приречено видохнув Ед. — Але тільки якщо Стід водить, я вже щось награвся.

— Рахую до тридцяти і хто не сховався від грізного Кракена, той сам винен!

Сяючий Стід простягнув до дітей руки, і ті миттю розбіглися по кущам в різні боки. Боннет озирнувся на Едварда:

— Дякую.

— “Кракен”, — одними губами вимовив Тіч та ошаліло всміхнувся. — Ніколи б не подумав, що це прізвисько так вивернеться.

— Сподіваюся, ти не проти… І, до речі, я рахую до тридцяти.

— І що з того.. Ні, Стіде, я не буду ховатись разом з ними! Стіде, не роби таке обли… Та годі, гаразд!