− Так. Ми отримали пристрій… − погляд Ішіґамі миттєво став холоднішим. − І тепер ми можемо штурмувати місяць. А наша ракета – найважливіша частина плану. Ми не знаємо, коли Чомучка перейде до повномасштабного наступу, але ми повинні якнайшвидше відправитися туди і вступити з ним у бій.
Зовсім невелике тремтіння миттєво огорнуло тіло вченого. Погляд був серйозним і різким, а голос − холодним. Не можна було показувати ані краплі сумнівів. Усі усвідомлювали важливість і складність цієї місії. Усі знали, яким може бути результат.
− Нам належить подорож до місячного світу, − продовжив Сенку. − І в нас немає часу турбуватися або готуватися до зворотного рейсу, − голос залишався рівним до останнього, хоча Ішіґамі боявся. Йому було дуже страшно. Страшніше, ніж в долині озера сірчаної кислоти. Тут шляху назад точно не буде.
− Гм… Хто б не полетів, він не повернеться на Землю за будь-якого сценарію. Я правий? – доволі спокійно запитав Рюсуй, хоча і в його погляді виднівся страх, так добре вловимий для менталіста – Ґена Асаґірі.
Здивування, страх, шок, тривога – це лише частина тих емоцій, які було прочитано в поглядах представників королівства науки. Це не питання одного місяця роботи або навіть семи років. Нехай ніхто не залишиться на самоті − ситуація сама по собі лякала. Точно іншого варіанту немає? Точно не можна щось вигадати?
Однак, трохи розвіявши непотрібні зараз сумніви друзів, Сенку зробив крок уперед.
«Майбутні покоління зможуть вільно подорожувати туди-сюди. До тих пір… Троє, хто висадиться на місяці − учений, воїн і пілот − використають медузу, щоб перетворитися на камінь. Вони будуть чекати, поки їх не врятують. Роки. Десятиліття. Століття».
− Медуза зробить свою справу. А наш політ на місяць − це подорож в один кінець.
Більше ніхто не наважувався сказати ані слова. Варіантів не було, і, насправді ж, ціна місії була відома заздалегідь. Однак гробову тишу розвіяв шум кількох кроків і дзвінкий звук поличника.
− Тільки спробуй не знайти шляху назад, учений, − Ґен схопив молодшого за комір, дивлячись прямо в його червоні очі. − Ти мене чуєш?!
− Припини марити, менталісте, − тихо промовив Сенку і відвів погляд. – Зараз усім складно…
− Я знаю це і я знаю це не гірше за тебе… – процідив Асаґірі крізь зуби, опустивши голову. Його пальці стиснули чужий одяг лише сильніше, почавши ледь помітно тремтіти.
− Уже темніє, − перебив Рюсуй хлопців. − Усі по каютах! Новин на сьогодні достатньо. Усім зараз потрібно перетравити інформацію, − самому ж хлопцю точно не подобався такий результат, хоча і спочатку розумів, що часу може не вистачити, щоб повністю підготувати план повернення або відступу. Проте зараз треба було триматися, навіть якщо далеко не всі з п’ятьох генералів можуть впоратися з такою кількістю емоцій.
Асаґірі відпустив ученого, шумно видихнувши. Він навіть не завдав собі клопоту подивитися на друга, відразу ж пішов. Гнів, відчай, нерозуміння, страх, напруга − усе це ще доволі довго заповнювало палубу корабля. Однак, варто було всім остаточно розійтися, як стало набагато спокійніше.
Того вечора Ґен затримався в душі довше, ніж зазвичай. Він не відчував себе винним за те, що сказав своєму другові, хоча й розумів, що помилявся. Саме тому, аби відволіктися від непотрібних зараз думок, по дорозі до своєї каюти менталіст заглянув до Франсуа, у яких за столом уже сиділа Суйка. Гарячий чай із м’ятою та деякими іншими травами, невідомими Асаґірі, і невимушена розмова про все, що завгодно, окрім вечірнього повідомлення, допомогли йому відволіктися. А втім, навіть після такої тривалої відсутності після повернення до каюти менталіст не знайшов там свого сусіда. Тому, вирішивши не чекати його появи, він акуратно поклав свої речі на стілець і в напівтемряві ліг у своє ліжко.
Сон ніяк не приходив на противагу до купи кошмарів, які стояли стіною в думках, варто було Ґенові заплющити очі.
Ішіґамі затримався спочатку на палубі, потім у душі, а потім і в коридорах, де просто блукав, інколи все ж таки перевіряючи по пунктах, чи всього вистачає з припасів і т. ін.. Незрозумілі почуття полонили розум ученого, але він не хотів турбувати Асаґірі з цього приводу: сам бачив його стан після проголошеної новини.
«Я розумію, що це емоції, але навіщо говорити щось настільки нелогічне?..» − аж моментом думки Сенку зникли, тільки-но він помітив, що двері його каюти, яку він розділяв з вищезгаданим психологом, було відчинено.
Хлопець лише тихо з полегшенням видихнув, помітивши, що світло було вимкнене, саме тому тепер сміливо зайшов усередину.
«Не дивно, що він уже спить, після такої емоційної гойдалки. Я не злий на нього, просто не можу зрозуміти, чому він наважився сказати таке», − розмірковував учений, знімаючи верхній одяг і складаючи його на другому стільці. Однак, як тільки хлопець зручно влаштувався на ліжку, думок стало ще більше. І всі мовили про такий маленький інцидент з менталістом.
− Вибач, − зовсім тихо пролунало з другого ярусу. − Я не можу навіть уявити, наскільки страшно й боляче тобі.
Ішіґамі здригнувся, спіймавши неприховане тремтіння в голосі друга. Він сів на край ліжка й почав слухати тихе та злегка приглушене дихання менталіста.
«Значить, не спав…»
− Якщо… ти хочеш поговорити, то спуститися, − сказав учений трохи нерішуче але абсолютно серйозно.
Ґен трохи забарився, проте, все ж таки, мовчки спустився й сів поруч з Ішіґамі.
«Тобі потрібно виговоритися. Не з приємних справ повідомляти такі новини», − тихо сказав він. Усередині все підступно стиснулося, варто було менталісту згадати ситуацію на палубі. «І я не повинен був так реагувати. Я міг би стриматися», − промайнув у його думках.
− Однак, не втримався ти, − Сенку потер щоку, тихо розсміявшись. Погляд червоних очей плавно зупинився на співбесіднику.
− Утомився? – запитав Ґен, наполегливо проігнорувавши слова свого друга. − Ти ніколи не казав, що тобі важко. Ти приховуєш втому краще, ніж будь-хто інший. Але ніхто не дурний, помітно, що тобі буває важко, − хлопець підтиснув губи всього на пару секунд, сумніваючись у наступній фразі. Однак із думками «була не була» він повернувся до Ішіґамі й тихо додав:
− Допомога тобі в моїх інтересах.
Як тільки вчений зустрів порожній погляд сірих очей, він одразу ж відвернувся. «Чого я очікував від менталіста? Що він негайно прийде розкривати мені всі свої слабкості? Треба було думати стратегічно, та й зовсім не допускати того, щоб вій займав мої думки».
− Я ж кажу, усе гаразд. Не наповнюй голову нісенітницями, Ґене…
− Отже, «нісенітницями», − перебив менталіст друга і різко підвівся з ліжка. − Ішіґамі, ти ж, здається, не дурний хлопець, − він подивився зверху вниз, прямо в червоні очі, змушуючи одним тільки своїм видом дивитися на нього. − Тоді чому ти знову робиш мені боляче своїми словами? Хочеш, щоб я так легко відкрився? Щоб перестав брехати по одному твоєму бажанню?! Якщо я брешу − це не означає, що я нічого не відчуваю! У мене теж є почуття! Мені також буває погано!
− Ґене, не гнівайся. Зараз усім пога…
− Так! – погляд, що за час короткого емоційного монологу, здається, розпалився до температур, порівняних із температурою самого сонця, тепер різко охолонув, а до горла психолога підійшов неприємний ком. − Але перед тобою зараз я! Мені боляче! Мені дуже боляче! Чортів учений, я кохаю тебе! Я маю потребу в тобі не менше, ніж усі ці люди!..
Менталіст різко замовк, як тільки відчув мокрі доріжки на щоках. Його тіло сильно тремтіло, змусивши осісти на підлогу.
«Йому боляче через те… що прив’язався? Закохався?..»
Настільки розбитим Сенку бачив хлопця лише один раз − коли напав Стенлі. Він невпевнено сів у турецьку позу перед Асаґірі й обережно поклав руку на його голову, почавши пестити чуже волосся у спробах заспокоїти.
− Твоя правда, зараз переді мною ти… Як і тоді – справжній… Але… Чи знаєш ти, де закінчується твоя брехня? Ти якось сказав, що показував себе справжнього, але чи існує справжній Ґен Асаґірі?..
− Зупинись… – хрипко та без жодної емоції; менталіст сильно замружив очі.
− … Чи тільки образ? − Ішіґамі наполегливо продовжував говорити, бажаючи висловитися − іншої можливості може не бути. Яким би самовпевненим не був Асаґірі, але він не врахував того факту, що й сам Ішиґамі розбирався в людських емоціях; що сам часто ставав перед ним на коліна й безсило схиляв голову, після чого однозначно ставало легше. Але Ґен не був таким ‒ він був готовий терпіти до останнього, аби витримати свою роль як найкраще, нехай це й інколи виливалося незрозумілими, бурхливими й ірраціональними «вибухами», як ось того вечора.
− Не знаю, чи був у тебе вибір залишити себе в живих, проте я бачу результат…
− Не смій, − голос тремтів, як і плечі його власника. Незрозумілі почуття повільно полонили розум з кожним словом ученого. З одного боку Асаґірі вже все знає, з іншого – це хотілося почути. Почути від когось, аби це зробило несправимо боляче; аби більше не хотілося лізти до багаття голими руками, поступово занурюючи їх дедалі більше в язики полум’я; аби просто штовхнули в те саме багаття з усієї сили…
Сенку підсунувся ближче й ніжно обійняв хлопця.
«Ти вбив себе?..»
Ґен дивився на неіснуючу крапку на стіні. Не блимав, здається, забув, що треба дихати. Здавався зовсім холодним, по-справжньому мертвим. Але сльози, які котилися вниз по щоках, видавали його. Він продовжував дивитися на плямку на стіні. Можливо, у тій пітьмі знаходились відповіді на питання? Ні. Їх точно там не було. Й Асаґірі повільно опустив свої руки, здається, що він поворухнув губами у спробі щось сказати, − тільки здається.
Ішіґамі зрозумів, що він попав прямо по найбільш вразливій точці. Він не знав, як це робити делікатно, тому що майже завжди питав про все й говорив прямо. Сенку відчував, що Ґен стиснувся більше, ніж будь-коли, став повністю твердою статуєю, затамував подих. Треба було привести його до тями якомога швидше.
− Більше ніколи не запитаю, − тихо прошепотів молодий чоловік.
Він притиснув напружене тіло друга до свого власного, а його обличчя пригорнув до своєї шиї.
− Дихай, чуєш? Дихай. Відпусти це почуття.
Тим не менш, ті книги з психології, які випадково були знайдені в дитинстві вченим і прочитані з великим інтересом, знадобилися йому.
− Ти брехав, тому що не міг вчинити інакше. Я не звинувачую тебе за це, − Сенку провів рукою по грудях Асаґірі, щоб вивести його з заціпеніння й хоча б подумки повернути назад. − Як би там не було… − хлопець ковтнув і голосно видихнув. − Я приймаю тебе.
Одна з рук торкнулася щоки менталіста, доторкнувшись і до нижньої щелепи. Великий палець м’яко витирав сльози. Пригорнувшись до маківки і вдихнувши такий приємний запах менталіста, Сенку спокійно продовжив:
− Навіть якщо ти не зможеш довіряти мені повністю, я тобі буду. І говорити правду буду. Зрештою, прийняття − це необхідність. Або… дорогій людині дають ляпаса, щоб прийти до тями? − хлопець тихо розсміявся, трохи почервонівши від своїх слів.
Ґен уважно вслуховувався у слова і, заплющивши очі, різко обійняв Ішіґамі, стиснувши його одяг до побіління кісточок на долонях. Сльози нахлинули з новою силою. Хотілося кричати – не можна. Асаґірі стиснув зуби, сильно замружився. Плечі почали тремтіти, а в кімнаті пролунали схлипи, разом із зовсім тихим «мені шкода». Ґен схопився за Сенку, як за останню надію. Він боявся втратити його. Боявся, що за всіма цими масками не розгледить те, що потрібно.
− С-сенку, я… Ти мені потрібен…
Учений здригнувся від різких обіймів, але швидко розслабився, як тільки зрозумів, у чому річ.
− Ґене, будь ласка, − ласкаво прошепотів на вухо Сенку. − Не забувай глибоко дихати.
Він почав м’яко пестити потилицю друга і пригорнувся до його шиї.
− Я тут. Я не збираюся йти.
Ґен дихав глибоко, іноді збиваючись через схлипи, але хватка, здається, стала тільки сильнішою.
− Не бреши. Сам же сказав, що шлях до місяця − це подорож в один кінець, − зовсім тихо промовив менталіст.
Ішіґамі не відповів. Просто потер очі, коли вони почали сльозитися. Ґен трохи розслабився і спочатку відпрянув, а потім знову обійняв ученого.
«Усе обов’язково буде добре. Ми щось придумаємо», − трохи нерозбірливо через нещодавній плач прошепотів Асаґірі. І Сенку дозволив собі розслабитися, оголивши свої справжні почуття. Біль, відчай, тривале замовчування проблем, придушення емоцій – усе це ліпилося величезною сніжною кулею вже котрий рік. І тільки зараз учений по-справжньому дозволив собі слабкість – показати справжні емоції. І єдине, що міг зараз робити менталіст − шепотіти щось заспокійливе й м’яко пригортати тремтяче тіло до себе.
А з часом, коли здалося, що пройшло всього хвилин десять, а фактично всі півгодини, Сенку почав заспокоюватися. «Я також… уже… уже безповоротно… − він збивався знову і знову, через що роздратовано нахмурив брови. − Я вже безповоротно закохався». Удвох завмерли, а всередині з’явилося якесь незрозуміле відчуття. Це було схоже на суміш страху, хвилювання і безмежної радості.
Першим тишу порушив Асаґірі, шмигнувши носом і розсміявшись.
− Просто ідеальний момент для освідчення, − заспокоївшись, промовив він, чим шокував Ішіґамі.
Однак, учений не розгубився та лиш посміхнувся.
− А сам?