Вкрадений поцілунок

Ганнібал сидить у своєму кабінеті. Він щойно закінчив робити нотатки щодо однієї історії пацієнтки. Здається абсолютно нецікава історія пов’язана з її давно покійним чоловіком, й котом. Він втомився слухати, про того кота, але вона була важливим членом однієї мистецької галереї, що дозволяло час від часу виставляти улюблені полотна Ганнібала, без вказання імені автора (так його роботи). Ця таємниця неймовірно зближувала їх з пані Вільгельм, проте це не означало, що Ганнібала не виснажували ці розмови. Жодного продуктивного здвигу за останні шість місяців. Важко видихнувши давши своєму роздратуванню вийти хоча б у такий спосіб. Він вимкнув настільну лампу, і вже прямував до вимикача тримаючи в руках пальто та портфель. Він не часто забирав записи додому, але йому більше не хотілося сидіти в кабінеті, що й досі був пронизаний беззаперечно дорогими, але трошки нав’язливими парфумами пані Вільгельм. Краще доробити справи дома, під тріск каміну. В тишині.

Лишалося три кроки, коли його двері розчахнулися з неймовірної силою, налетіли на статую собаки  і з таким ж гучним звуком захлопнулися знову. Всі інстинкти Ганнібала просто звили. Він інертно вихопив складний ніж чекаючи нападника. Нападника не виявилося. Просто Вілл. Його груди часто здіймалися, здавалося, що Ганнібал може почути як сильно б’ється його серце намагаючись пробити кістяну клітку. Здається Ґрем не очікував, що двері грюкнуть з такою силою здригнувся і винувато поглянув спочатку на двері, згодом на Лектера.

- Вибач..- ледь чутно мовив він, на мить він вагався, а потім знову повторив, вже набагато гучніше – Вибач..

- Що привело тебе, Вілле? – Ганнібал намагався зробити голос поблажливішим.

Вілл досі метушився, не так як зазвичай. Його просто було більше, він буквально шурнув сумку на софу, туди ж полетіла куртка. Він і не помічав напруженої спини Ганнібала, ні те, що він здається збирався йти додому. Ґрем міряв кабінет широким кроками, підносячи руки  до обличчя, то розтираючи шию, то запускав руки в кучері, легенько тягнучи.

Ганнібал мовчав. Він не зрушив з свого місця, намагаючись не відводити погляд від Вілла. Коли психотерапевт побачив, що з сумки вілла виглядає подарунок він затамував подих.  Вілл був цікавою головоломкою, яку він не хотів скласти, а навпаки розібрати, щоб заглянути на сам механізм, не прикрашений нічим. Голий механізм чудового розуму Вілла.

Він бачив його стурбованим, збентеженим, розгубленим, після сцен вбивств. Але, здається він ніколи не бачив такої лютої розгубленості. Все тіло кричало про щось, але Ганнібал не міг прочитати це, щою лежало на поверхні або було приховано. Вілл був дуже заплутаним хлопчиком. Він вмів дивувати.

Поява Вілла була грубою. Зазвичай, він звик до грубості Вілла. Він думав чи варто повторити запитання. Чи готовий Вілл до діалогу?

- Вілле?

- Пробач.. про.. - його голос знову спишився, що ярко контрастувало з тим як сильно здіймалися його груди

- Що трапилося? – він повторив голосніше і більш настирніше.

На мить лікар подумав невже Вілл знову вбив? І прийшов до Ганнібала в пошуку  допомоги та підтримки? Оооо задоволення, ось що зараз був готовий відчути Ганнібал, задоволення та цікавість.

- Я… япоцілувавалануавонавідштовхнуламене – так швидко пробурмотів Вілл з таким акцентом, що Лектер якби і волів його зрозуміти, ця спроба була приречена на початку.

Нарешті Ганнібал зрушив з місця поклав пальто та портфель на ту ж софу, де була покинута сумка Вілла. Поклавши свої речі він пройшов і сів на крісло.

- Ох, добре – віл провів руками по обличчю стираючи залишки емоцій, але Ганнібал був певний, що вони горіли  в середині нього – Я поцілував Алану

- Гм…

Лектер не певний, чи це те що він хотів почути. Не те що він тішив себе сподіваннями вкрасти поцілунок Вілла першим, але він визнав, що якщо Алана і Вілл досягнуть певної близькості, він втратить значної влади на Ґрема. Добре, Ганнібал вмів бути чесним з собою, він приревнував Вілла. Він не хоче щоб чиїсь губи торкалися Ґрема. Лише його. Лише він

- І ти промчав сюди, - почав він різкіше аніж мав би просто друг, - бо..

- Бо вона відмовила мені. Бо вона сказала, що я не підходжу ї, а вона мені. Бо вона сказала, що..

Вілл метався наче пташка в клітці. Не створена для співі в неволі, і Ганнібал хотів, щоб вона співала лише для нього. Та такі птахи помирають в неволі. Здається, Вілл навіть не навчився співати, коли його загнали в цю клітку. Він прожив життя не відчуваючи цих пут. Але після зустрічі з Ганнібалом, він все дужче відчуває, як ті пута тиснуть. Майже душать його. Як його голос стихає, так і не розцвівши. Ганнібал хочу чути цю пісню постійно. Він його пташка, створена лише для нього. Ганнібалу не потрібна клітка аби тримати пташку поруч.

Він замовк лише на мить щоб відчай повністю огорнув його і він мовив:

- Нестабільний

- Прекрасний

Вони мовили це одночасно. Здається Ганнібал не розраховував, що він промовить це в голос. Вілл здавався здивований. Це змусило його повернутися і поглянути на Ганнібала, що сидів у кріслі.

Лектер запропонував крісло навпроти.

- Повтори? – сказав він сідаючи на диван, надто спантеличений аби чинити супротив, щоб згодом повторити своє прохання більш наполегливо - повтори!

- Я  так розумію подарунок був для неї? В честь чого? Чи ти розраховував на взаємність?

- Доктор Лектер, мені здається досить груби уникати прохання. Повтори, будь ласка, що ти сказав.

- А що я сказав?

- Ви нестерпні! – Вілл підірвався з крісла, щоб нависнути над Ганнібалом.

- Розкажи мені, як це сталося? – здається натиск емоцій був такий великий, що таки надломив клітку Ґрема, він пильно дивився в очі Ганнібала, й здається майже не кліпав. Це було так незвично, що Ганнібал вирішив чи не злий жарт, його геніального мозку, що прокручує сценарій, що ніколи не відбувався.

Вілл не помічав як близько він був до Лектера, і Ганнібал повністю захоплений цією близькістю. Лишилося так близько, і їхні носи майже зіштовхнуться. Дуже близько, дуже гаряче через емоції що вирували. Вілл був чудовим своїм гнівом.  Ґрем кладе руку на плече Ганнібла натискаючи і знову говорить

- Повтори – його очі палають таким синім, що Ганнібала здається захлинається, потопаючи в них.

І Ганнібал здається, просто бо йому хочеться цього тіла. Хочеться його тепла. Хочеться цього гніву. Хочеться всього Вілла. Тому він промовляє:

- Просто ти такий гарний, що вона за боялася закохатися в тебе – говорить він повільно і тихо, проте знає, що адресат почує ці слова. Він говорить досить впевнено, щоб показати свою правоту – в ті губи які більше не зможе поцілувати.

- Чому? – видихає Вілл

- Бо я ніколи не ділюся

Ганнібал  хапає Вілла тягнучи на свої коліна, і коли до губ Вілла лишається пів подиху Ганнібал вагається. Руки що різко притягнули його за шию вимагаючи більшого стирають вагання, наче його ніколи не існувало. Вілл цілує Ганнібала майже цнотливо. Легкий дотик губ. Вілл відкривається щоб поглянути в очі Ганнібала, і з острахом боїться побачити той самий жаль, що декілька годин перед цим бачив в очах Алани. Але в очах Ганнібала лише бажання. Тому він тягнеться за черговим поцілунком. Потопаючи в цій пристрасті. Ганнібал повернув собі свій вкрадений поцілунок.