Барикади та Штурми : середина грудня 2013

п

«На Майдані народжується або й вже народилася спільнота, яка є хрестоматійним прикладом громадянського суспільства — його майже чистий субстрат. Ця спільнота ідентифікує себе на основі спільних цінностей: гідності, чесності, ненасильництва, взаємодопомоги, готовності до самопожертви. В такому чистому вигляді громадянського суспільства зараз немає навіть у Європі, де людей об’єднують здебільшого спільні інтереси: пенсії, зарплати, тощо. Я не мои  жу собі уявити в жодній європейській країні, аби люди декілька тижнів мерзнули під загрозою бути «зачищеними» у будь-який момент заради досить абстрактних цінностей, не пов’язаних із «покращенням життя вже зараз». Український Майдан, який зібрався «заради Європи», значно переріс саму Європу і її політиків. Ми бачимо, як європейські політики готові зраджувати «європейські цінності» через страх чи якісь власні політичні або й економічні інтереси — Майдан на такий компроміс поки не готовий йти.»

—Я прошу вас, не виконуйте наказ Януковича і його команди, залишайте Внутрішні Війська та переходьте на сторону народу!

З самого ранку беркутівці та інші вели себе неспокійно, погрожуючи безмовною стіною навколо барикад, що люди будували власним потом та кров’ю. Усі бачили, як вони зганяли машини з додатковими людьми навколо усіх точок де люди встигли збудувати стіни, що повинні були захистити протест від нечисті. Кожен з них це бачив, та ніхто не полишив своїх місць. І Руслан не полишив, останнім часом він і забув, як це - спати у теплому ліжку з пухким покривалом, а не на твердих дощечках прикриваючись тим, що вдалось вихопити, та в нього навіть в думках не з’являлось піти з відси. У кожного були свої причини стояти, але всі вони знали одне: якщо вони не скинуть цю владу зараз, то вже ніколи не зможуть вибороти право не боятись. Отож, який би не був сильний страх перед чорною озброєною хмарою, вони повинні бути тут.

 Люди стояли за барикадами, коли кілька десятків священників різних єпархій стали підходити до різних точок барикад. Вони ходили поміж людьми та не людьми, намагаючись їх переконати відступити. Руслан бачив крізь прозорі візори, що там стояли молоді хлопці, які часом кидали не впевнені погляди на старших товаришів і зустрічались з непробивною стіною, що вертала їх до беззаперечного виконання наказів.  Руслан не міг повірити, що це дві сторони однієї і тієї ж держави. Під його боком стояли його нові друзі усі були в неприємному очікуванні, не знаючи, що робити.

—Дивно якось це все, — висловив свою думку Орест, що стояв праворуч від Руслана.

Хлопець кинув на нього здивований погляд, перепитуючи, що він має на увазі.

—Не розумію чому вони чекають, зазвичай, вони не такі терплячі до усього цього, —швидко пояснив Орест.

—Думаю вони не задля задоволення це роблять, перш за все, усі вони виконують наказ верхівки.

—Ну не знаю, коли вони мене дубасили тоді, здавалось мовби вони тільки те і роблять, що отримують задоволення, — незадоволено пробуркотів Орест.

Руслан згадав той вечір, коли він зустрів хлопця посеред вулиці, він був розгублений і наляканий та Руслан не встиг зрозуміти наскільки ж цей молодик чаруючий. Він ще ніколи не зустрічав таких людей, які випромінювали стільки сили та світла. Він був як сонце і усе тягнулось за ним, так, мовби, усі навколо були соняшниками яким до біса не вистачало тепла і променів. Він був прямолінійний і не добирав слів, та все ж, у нього зібрався тут свій клуб прихильників. Від старих дідусів, до маленьких дівчаток для яких, у нього завжди знаходилась цукерка. Навіть найбільші воркотуни, таки здавались під його впливом та слідували за ним, навіть якщо часто він горів таким відчайдушним, підлітковим максималізмом.

У ту ніч він не зміг захистити його в потрібний момент, через що Зорянка усе прирікала, та Руслан і не сперечався, визнаючи свою провину. Тоді коли він його знайшов затиснутим у маленький клубочок за тими воротами, то ніколи не міг собі подумати що цей юнак виявиться саме таким.

—Згоден, але все ж, думаю, вони визвіряться на нас тільки як їм дадуть команду «фас».

Це змусило Ореста смішно зморщити носа та коротко хмикнути.

—До-речі! Мене досі цікавить от що, — Руслан хмикнув, аби той продовжував. —Як ти тоді зрозумів, що це була провокація? Я розумію, що не потрібно багато розуму аби зрозуміти до чого це призведе, але ти був таким переконаним, що це саме провокатори, що не мали ніякого відношення до Майдану. Може вони себе ведуть по іншому, не знаю…

Так Руслан знав про що питає Орест. Ще у перші дні майдану коли Сергій з Зоряною відходили задля їжі і усамітнення молодик грівся біля однієї з бочок, стоячи тихою статуєю, часом переміщаючись аби на нього не витріщались надто сильно. Коли він підійшов до одного з краю де старенький дідусь розповідав чого їм усім варто остерігатись. У той час, хлопці, що слухали його, лише фиркнули, усі вони ще не уявляли, що чекатиме їх у майбутньому.  Та Руслан все ж, прислухався, дідусь розповідав як насправді працює система, про те, що завжди і будь-де знайдуться люди, що продадуть і рідну матір та підуть на все, заради пари брудних купюр. Уся розповідь здавалось маячнею пристаркуватого діда, та вона, все одно, засіла у голові Руслана і у той вечір він добре пригадав слова того мудрого чоловіка.

—Поведінка звісно у них часто агресивна, але це не те, що їх відрізняє. Перш за, все варто звертати вигляд на зовнішність, вони часто виділяються серед інших людей. От до прикладу така дрібниця як взуття, глянь навколо і чи ти знайдеш людину у кросівках чи парадному взутті. Скоріш за все - ні, однак це не тому, що тут не буває модників, просто усі ці люди розуміють,  що довго на такому морозі у тонких кросівках не простоять, — Орест уважно слухав, час-від-часу, киваючи головою. Руслан перевів подих не звиклий говорити без перестану. — І мабуть, що дуже сильно їх вирізняє, так це однозначно маски. Вони завжди ховають обличчя мовби бояться що хтось, колись впізнає у них тих людей, що за гроші готові на все. Чесним людям не потрібно ховати обличчя. Але, окрім цього, я маю один буклетик, якби тобі було цікаво, — він понишпорив по кишенях, але таки знайшов. Флаєр з намальованими масками був переданий хлопцеві, що мить розглядав його, а тоді зіщурився на нього.

—Але ти ж теж ховаєш обличчя! — Руслан витріщився, а потім згадав, що і сам частенько ховав за бандами очі та тікав від камер, мовби біс від святості.

Тоді хлопець лукаво посміхнувся і нахилився ближче до Ореста:

—А хто тобі сказав, що я чесна людина?

Орест на це зробив круглі очі та його щоки почали заливатись рум’янцем. Тоді він помітив як посміхається Руслан і відскочив від нього хмурячись і буркочи під ніс:

—Дурак.

Хвилька безтурботності не могла тривати вічно, напруження літало у повітрі.

Вони з острахом спостерігали за тим, як сонце сідає все нижче, мовби, відчуваючи, що як тільки ніч вступить у свою силу, усе розпочнеться.

16:00

***

Люди таки дочекались штурму,  усі були розлючені і це те, що тримало їх усіх разом на ногах, лідери опозиції виголошували заклики до людей і до влади. Руслан намагався очима знайти своїх друзів і таки помітив незмінну шапку з котячими вушками, що носила Зорянка. Він пробирався туди до дівчини і вже після цього помітив поруч з нею Ореста та Сергія. Сергій мав вигляд страждальця, коли Орест ледь не розривався від гніву. Він сповільнив свій темп, не бажаючи ненароком влізати у чужий конфлікт, та все ж, підійшов ближче, адже вже зрозумів суть запальної вдачі молодого хлопця, та усе могло перерости у бійку.   

—Чому ти вирішив, що можеш нам вказувати?!

—Ой Орест я тебе прошу, коли він мене звідси випихав, так, ти сидів у тряпочку дихав і навіть не пікав, хоча тобі тут бути взагалі зась!

—Та з чого ви обидвоє взяли, що я повинен сраку відсиджувати дома?

—Так, бо ти дитина Орест, дитина і нема про що говорити, так, ти повинен сидіти дома і доглядати за бабцею, як я потім бабі Клаві в обличчя гляну? Так, ти не вважай собі, що якщо зробив паспорт підроблений, то ти одразу дорослою дупою став,­— Орест налякано роззернувся навколо, шикаючи на подругу.

—Ти що здуріла про таке кричати?!

—Ви обидвоє повинні піти з відси, бо ти - дитина, — Сергій вказав на молодика. — А ти - жінка.

—Пішов ти на хуй!

І Орест, і Зорянка прокричали це в унісон, потім глянули одне на одного розлючено, та розвернулись у різні боки та Руслан побачив як дівчина прямує до нього. Він спробував знайти діло яким би міг зайнятись, та не встиг. Дівчина підійшла до нього і здавалось, ще трішки і у неї б пішла пара з вух. Хлопець нічого не говорив, а дівчина в свою чергу зіщурилась на нього, але таки видихнула та її обличчя втомлено розгладилось.

—Ти усе чув, так?

Сергій нічого не відповів, адже не бачив у цьому сенсу, дівчина і без того усе знала.

—Не розповідай про усе це нікому, не хочу аби були лишні запитання. Так, це наші справи, — останню фразу Зоряна проговорила з більшим натиском і Руслан у цьому впізнав попередження і одразу прийняв правила гри.

—Звісно, чужі сварки мене не обходять, — хлопець підняв руки  у захисному жесті і дівчина розслабила плечі.

—Так, я  розумію, що на усіх це все тисне, але я не вважаю, що він має право вирішувати за мене де я повинна бути і що робити. Так, я знаю, що він переживає, але я ж також переживаю, та все ж я нікому нічого не вказую, хоча дуже маю право, особливому тому малому самовпевненому індюку, — дівчина усе говорила і говорила, хоч Руслан ніяк не наполягав на цьому, та все ж не зупиняв її. Він вирішив відвести її по далі від натовпу коли побачив як Зоряна почала не рівно дихати, захоплючи занадто багато повітря за раз. — І усі ці сварки, ох я не знаю і без того складно, але я думаю, що воно на все це впливає, так, але хіба він не може мене зрозуміти?

Вона кинулась йому у обійми вже всхлипуючи у весь голос.

—Я просто змучилась Руслане, так, я намагаюсь триматись і бути для вас усіх тим промінчиком спокою та радості серед усього цього, але я так втомилась.

Хлопець не знав як підібрати слова, просто міцніше, стискаючи тендітне тіло у своїх обіймах, дівчина ще якусь мить притискалась до нього, а тоді різко відійшла, втираючи сльози.

—Так, я щось розхнюпилась, потрібно брати себе в руки, а то нічого ось це -соплі розпускати.

—Ти знаєш, я завжди можу тебе вислухати, якщо тобі це потрібно Зорян, — дівчина йому на це щиро усміхнулась.

—Так я знаю, дякую тобі за це.

21:30 

11.12.2013

«Наш план зрозумілий: це вже не мітинг, не акція. Це — революція. …Сьогодні тут помирає УРСР. Це її похорон.»

Руслан не знав котрий зараз день та чи закінчився взагалі попередній. Він відчував тотальну виснаженість усіх навколо, їх штурмували другу ніч підряд, руйнуючи усе те, що вони будували складною працею. Він вловив закономірність у тому, як уся нечисть вилазить як сходить сонце та зникає при перших променях. Хлопець майже не спав останні дві доби, у ніч намагаючись втримати кордони підконтрольні опозиції, а в день відбудовуючи усе, що було знищеною.  Навіть найбільш жваві з них, по трохи втрачали свій оптимізм в силу втоми, яка ломила до долу, осідаючи на плечах. Поруч з ним, у будівлі КМДА на лавочці сидів Азат, що перев’язував пальці які сочились невідомою рідиною, навіть у нього під очима залягли тіні які додавали йому кілька років зверху. Він справився з лівою рукою мовчки, але на праву руку яка відверто кровила у кількох місцях пильно дивився. Зрозумівши, що у того виникли певні труднощі, Руслан підійшов до чоловіка, присідаючи біля нього та безмовно попросив передати йому бинти і руку на огляд. Азат вскинув брови, але таки дав Русланові подивитись. Він зрозумів, що тут не обійдеться без оброблення ран, хлопець витягнув свою невеличку аптечку знайшовши антисептичну пудру, яку йому привіз батько з-за кордону. Старший чоловік пильно спостерігав за його діями, як він методично обробляє рани, а тоді міцно перемотує їх зверху.

—Робиш це так, мовби, усе життя цим займався, — здивовано помітив Азат коли Руслан продовжував щільно обвивати руку та пальці окремо.

—Довелось навчитись, у горах і не таке трапляється, а лікарень там нема, тож потрібно викручуватись, як хочеш живим до дому дібратись.

—То ти виявляється щей …,—Чоловік перервався, не знаючи як назвати те, чим займається юнак.

—Альпініст.

—Так- так, саме він, — Азат затих, але здається ще щось хотів спитати тож Руслан навіть коли закінчив перев’язку нікуди не пішов, присівши поруч з ним.

—Що це взагалі таке ваш «Альпінізм»?

Руслан на мить задумався, згадуючи як усе це було:

—Альпінізм, це не просто спорт, це відчуття. Це світанки у далеких горах, це натерті ноги, це холодна вода у гірських потічках та водоспадах. Це коли цілий день йшов з великим рюкзаком, що важить більше половини тебе та розкладаєш намет на рівних полях, збираєш хворост і розпалюєш дрова, це пісні біля вогнища з гітарою, це їжа приготована з того що було, але повір, це найсмачніше, що тільки буває у цьому світі. Не знаю чи розумієш ти про що я зараз тут мелю, але це усе те, за чим я так сумую. Безкрайній спокій і єднання з природою.

—Так я мабуть тебе розумію, — невпевнено погодився чоловік. — У нас дома там багато гір, розумію як це виходити на поле, ще до того як зійде роса і спостерігати за тим, як просинається усе навколо.

Між ними повисла приємна тиша, це був такий  маленький острівок безпеки серед усіх подій. Вони просто сиділи і згадували приємні моменти свого життя, так, мовби, були знайомими зовсім не кілька днів.  Руслан насолоджувався цими розмовами, спокійними і не про сьогоденні події.

—А чому ж сумуєш? Ти більше не ходиш у гори?

—Та усе якось навалилось на купу, закінчення школи, поступлення в медичний, потім плюнув на це все та забрав документи, — Руслан усміхнувся, згадуючи той час, та тоді йому було зовсім не до сміху. — Знову поступив вже сюди у Київ, переїзд, а тепер от: революція і не знаю коли насправді буде вже звичне життя.

Руслан сумно усміхнувся і відчув як масивна рука лягла йому на плечі, стискаючи.

—Ну малий, сподіваюсь ми підемо звідси на своїх умовах, з новою державою та новим народом і поїдеш ти знову в гори, а як ні то приїжджай до нас у Франківськ, думаю тобі там сподобається, — у словах чоловіка була така тверда переконаність, що так і відбудеться, що Руслан і сам сповнився цією твердістю, відчуваючи як у його ногах з’явилась нова сила.

 Коли вони почули як біля виходу з будівлі збиралась купа людей. Вони переглянулись і здійнялись, спішачи туди. Протиснувши крізь натовп вони усі побачили як невідома жінка у дорогій куртці з пишним мехом стояла в оточені  чорної  хмари з міліції, та зачитувала щось у своїх руках, звук погано доходив через гам, він озернувся навколо, шукаючи поглядом Азата, однак як завжди,  натовп роз’єднав їх. Руслан перестав цьому дивуватись вже звиклий, що ти так чи інакше, маєш великі шанси залишитись сам з невідомими тобі людьми і з Русланом це ставалось надто часто.

—Ви знаєте про що там говорять? — звернувшись до невідомого чоловіка з боку, Руслан прислухався до відповіді.

—Щось про заборону блокувати вулиці і що вони повинні будуть вжити заходів,­ ну але це наскільки я зрозумів.

Ще один не відомий пирхнув біля нього : — Так мовби вони до цього не робили так.

У Руслана щось небезпечне засіло у голові, серце закалатало, він просувався крізь натовп, шукаючи знайомі обличчя, але в преріотеті було знайти масивну тілобудову завжди усміхненого чоловіка. Здається він помітив когось схожого, хапаючи за чорну куртку та відтягуючи назад, але коли чоловік обернувся то це був не Азат, а його батько Ашот якого Руслан, бути чесним, трішки побоювався. Але зараз його хвилювало те відчуття більше, а ніж страх перед старшим чоловіком.

— Что случилось, парень? На тебе лица совсем не видно.

—Ви знаєте де усі інші?

— Ну голубчики наши были у сцены поближе к институтской, помогали с баррикадами и Орест видимо минут тридцать назад туда отправился, а Саша за ним увязался малый гавнюк продолжает нас избегать. А это столь важно?

 —Не знаю, але думаю що так, зараз ж ніч, — Ашот промигикав, розуміючи про, що говорить юнак. — Я думаю зараз нам потрібно бути там. Ви зможете знайти Азата?

Чоловік кивнув і задер голову прокричавши щось на невідомій Русланові мові, та десь з натовпу  йому відповіли і лиш тоді чоловік схопив хлопця за лікоть та поволік у іншу від входу сторону.

— Пойдем он нас сейчас догонит по дороге, — Руслан хотів спитати куди вони йдуть, але Ашот його перервав. — Как-никак мы здесь уже давненько и стоило изучить все остальные выходы из здания и как раз в один из таких я тебя и веду.

Вони дійшли до звичайних дверей на яких висла табличка «вхід заборонено» поверх якої люди залишили різні надписи та малюнки та почули швидкі кроки з-за повороту, Руслан обернувся та побачив Азата, що виглядав стривожено.

—Щось трапилось? — він звертався до батька, але той нічого не відповів просто тихо провівши їх крізь незамкнені двері. Тоді чоловік перевів погляд на молодика.

—Нам потрібно дістатись до інших, я думаю що скоро настане нова хвиля.

Азат швидко зрозумів і поспішив у перед, вони просувались швидко і впевнено, часом, переходячи на біг аби встигнути, однак самі не знали до чого повинні встигати. Барикади на їхніх очах ставали грудою металу, яке виносили комунальники за лінію беркуту. Вони бачили, як з усіх сторін силовики все більше тиснули на людей, як одна жахаюча маса нечисті, вони робили оточення майдану. Азат взяв його за шиворот, тягнучи за собою, аби їх не розділило натовпом, Ашот слідував за ним, наступаючи на п’яти. Вони нарешті знайшли своїх друзів, усі вони збились до купки, Зоряна стояла по заду хлопців ближче до сцени.

—Ви цілі, — з полегшенням видихнув Руслан.

—Це може бути не на довго, — буркнув Сергій і ніхто не смів йому перечити. Люди заходились у  сильніших вигуках.

—Мирний протест! — увесь майдан здригався у гаслах, і вони кричали з усіма іншими, не знаючи що робити іще.

Зі сцени, беркут просили відступити, не виконувати наказ, адже це є злочин проти людяності. І немовби на ще більше зло силовики прорвали останній бар’єр. Руслан не помітив як сам ринувся туди разом з усіма. Вони тримались за руки, по один його бік стояв Орест, що тримався за руки з Сашком, по інший бік від нього стояли батько з сином. Вони відчували як людей по переду штовхають, несамовитими поштовхами беркут проривався крізь людей. Революціонерів попереду них відкинуло і тепер вони були наступною колоною, що мусила стримувати навалу. Він чув як вони рахують і вдаряються у людей. Руки викручувало, м’язи були готові порватись від того навантаження, яке на них тиснуло, Руслан відчував як його права рука почала вислизати з руки Ореста , але хлопець  вхопив її ще сильніше, а ніж до того та злісно глянув йому у вічі. Його яскраво оранжева каска скосилась на бік, але від цього він виглядав лише більш мужньо.

—Тримай, що б там не було - тримай, — Орест закричав і після цього у весь голос почав співати гімн. Його підтримали інші люди, усі вони почали скриплячи зубами співати рядки гімну, Руслан співав разом з ними. Він відчував як люди напружились ще дужче, так мовби якась сила їх підтримала зверху. Доки лунав гімн то беркут не мав змоги зробити щось із людьми. Юнак не знав скільки часу відбувається усе це, та його тримав страх. Не так за побиття, як за те, що усе це може згоріти, згоріти і усі ці люди, що віддають такі накази будуть і на далі керувати його державою. Однак все ж сили не могли бути вічними, як тільки гімн перестав лунати хтось з боку Ореста завив від болі і Руслан відчув як люди почали відступати назад. Усі вони, не розриваючи рук мусили відступати до сцени де зібрались жінки, сподіваючись що наступні люди виграють їм трішки часу на відновлення сил. Вони усі були втомлені, спостерігаючи як беркут насувається все ближче з усіх напрямків, людей затисли у малий кут біля сцени. Він краєм ока побачив як Сашко притискав свою праву руку до груді, та була неприродньо скривлена. Орест у чомусь вмовляв та переконував хлопця та той лиш хитав головою з панікою, притискаючи руку ближче до себе.

—Що у вас тут? — Руслан протиснувся до них, Сашко немов побитий звір дивився на них усіх з під лоба. Орест вказав на руку молодика і хлопець мовчки попросив показати йому ближче свою травму. Сашко нічого не відповів лиш видихнув і  таки вклав понівечене зап’ястя у долоню Руслана. Йому це здалось схожим на вивих, пильно оглянувши він знову глянув на Ореста. — Дістань з мого рюкзака еластичний бинт і знайди дві невеличких палиці.

 Орест кивнув і одразу почав робити те, що йому сказали. І тільки тоді Руслан звернувся до Сашка.

—Це не замінить тобі медика, але на перший час буде достаньо, та боліти буде сильно, впораєшся? — він дочекався від хлопця кивка і добре натренованими рухами вставив зап’ястя у правильне положення. Сашко на велике здивування чудово переніс цю маніпуляцію, лише трішки вскрикнувши  через зціплені зуби, та через гам навкруги його здавалось ніхто не почув. Орест справився зі своєю задачею та спостерігав як Руслан накладав шину на спухлу руку, коли до них підійшли старші Атояни, разом з синюшним Сергієм.

— Что черт возьми случилось? — Ашот Ібрагімович намагався відіпхати від сина Руслана, але Азат його зупинив.

—Не заважай батько, думаю Руслан добре тямить що робити, сьогодні з ранку він і мені допоміг, — Азат помахав перед обличчям батька рукою з перемотаними пальцями, старшого чоловіка це здається заспокоїло, але він продовжував кидати безспокійні погляди на хлопців. Коли до них усіх донеслась молитва «Отче наш».

Руслан закінчивши свою справу, так і залишився у тому положені у якому він був, закривши очі і молячись попри себе. Він чув як страшна атмосфера зла, насувається на них все більше та був готовий зробити усе, аби вони всі пережили цю ніч. Вони всі тримались щільно, молячись і сподіваючись на краще, не знаючи чи спрацює їхня молитва.  Били дзвони, вони відбивались під шкірою і пускали мурашки під  нею.

 Він почув як Сергій під його боком помітив:

—Як у середньовічі, в останнє михайлівський собор бив у дзвони при небезпеці ще у тринадцятому сторіччі, навіть не знаю чи радіти нам, чи плакати.

Вони чекали світанку як бога. Дзвони продовжували бити.

02:18

12.12.2013

«Хочу до вас звертатися словами Йосипа Сліпого: «Бажайте великого. Треба бажати цього, щоб робити самого себе».  Ми повинні показати свій намір і свою віру в те, що ми хочемо цього. Кожне покоління має своє революцію, і ви маєте щастя зробити це сьогодні. Не відступайтеся від своїх бажань, і тоді будемо жити добре!»

Руслан мусив докласти занадто багато сил аби розплющити очі від довгого сну, здавалось він опинився у іншому сторіччі. Минулої ночі вони усі дивились на те, як ближче до ранку прибуває все більше людей, зміняючи втомлених мітингувальників. Хлопці тоді переглянулись, стряхнули руками і знову встали до інших людей, стримуючи навіжену навалу. Окрім Сашка, якого батько за шкуру відкинув назад до дівчат, ніхто не слухав його викриків, коли їх поглинула суцільна маса. Вони вистояли, Беркут не пройшов до сцени і чим більше світало сонце, тим більше чаша терезів переважувала на сторону народу.

Коли усе скінчилось, Руслан ледве волочив ноги разом з іншими, аж ось до них підскочила жінка віку Ашота.

—Ох ви бідненькі мої, певне вже давно тут, чим я можу вам допомогти, любчики?

—Ой добрая вы женщина, не знаю чем можете нам помочь, разве приютите нас, — Ашот сухо пожартував, але Руслан тільки складно видихнув, вони б точно не відмовились від теплого прихистку. Але, схоже,  жінка не сприйняла це за жарт швидко спохватившись.

—А це я влаштувати можу! Скільки вас хлопці? Дам вам тепле ліжко, смачну їжу усе, що потрібно буде.

Чоловіки тоді переглянулись і трішки зависли, однак відповіли, що вони ще повинні забрати двох своїх з натовпу біля сцени. Та жінка виконала свою обіцянку.

Тож Руслану як ніколи було складно встати з м’якого дивану. М’язи вперше за довгий час відпочили від твердих спальних місць і постійного навантаження. Таки піднявши голову з перової подушки, він розернувся навколо. Коли та жінка привела їх сюди, юнак не встиг оглянути квартиру, втома занадто тиснула аби перейматись тим тоді. Тепер він помічав старенький інтер’єр доволі просторого помешкання. У кімнаті де він спав було ще три дивана , він спав сам коли інші мусили тіснитись на розкладених меблях по троє чоловік. Сім’я Атоянів ледве поміщались разом, Сашка затисли біля стіни, а Азат звішував ногу з краю. Сергій з Зоряною як це робили зазвичай заплутались у міцних обіймах і Руслану це потішило душу, що мабуть між ними вже все розв’язалось. Він звернув увагу на те, де пропав Орест і побачив як той тихенько, аби нікого не збудити крадеться до своєї куртки, що лежала на бильці Русланевого дивана. Він засік його на гарячому, коли той дістав пачку цигарок з запальничкою. Орест помітив, що за ним спостерігають та завмер. Хлопець підняв на нього брову, а той так і стояв немов статуя, тоді здається відмер і притиснув вказівний палець до губ, показав рукою на вихід з кімнати і навшпиньки попрямував туди. Руслан без бажання таки піднявся і почув як заскрипіли пружини дивану, Азат щось пробурмотів і вище натягнув покривало на плечі, та не проснувся. Хлопець не розумів для чого йому йти кудись за Орестом, але він вирішив не забивати голову цими питаннями з пробудження. Як виявляється темінь у кімнаті з якої він вийшов, була штучна, адже усю іншу частину будинку заливало світлом. Він не помітив нікого на своєму шляху, обережно пересуваючись далі та намагаючись не наступати на скриплячі дерев’яні дощечки, не розуміючи як Орест зміг так швидко та безшумно дібратись до спільного балкону, адже коли він таки дійшов, молодший хлопчина скурив вже половину цигарки. Той помітив, що Руслан вже дошкутильгав і майже безшумно зачинив за ними двері.

—Пробачай, я не хотів тебе збудити, —хлопець знову затягнувся, перш ніж випустити дим у повітря. Руслан прилаштувався поруч, знизуючи плечима, однак юнак на нього не дивився.  Його світло зелені очі вглядались у небо, немовби щось пильно шукаючи там. — Не можу я спати, мені здається я роблю страшний гріх відпочиваючи, мовби мені не має бути спокою, коли інші там розбираються самі з усім тим.

Руслан продовжував мовчати, добираючи правильні слова аж ось слова самі полились з його уст: —Чим ми б допомогли їм там? Ми виснажені до останньої краплі, а якщо звалимся від перевтоми, то хіба це буде у користь для всіх? Мені так не здається. Ми як-не-як люди і з цим нічого не вдієш.

—Це я добре розумію, та душа моя неспокійна, —вони обидвоє замовкли доки їдкий дим закручувався між ними, та Орест дістав вже нову сигарету. Він запропонував одну й Руслану та той, не знаючи навіщо, прийняв її. Орест помітив як пильно вглядається у сигарету Руслан.

—Щось не так?

—Я ніколи не смалив та навіть не знаю як це, — юнак на це зізнання випустив смішок і забрав дешеву цигарку назад у пачку, вмілим рухом підпалюючи свою і передав її Русланові.

—Просто втягни, разом з повітрям, аби увійшло в легені, а тоді повільно видихни, тут немає складної математики.

Коли вони обмінювались цигарками їхні пальці зіткнулись, у Ореста були гарячі руки, коли ж у Руслана немов лід. Він не зводив погляду з молодшого хлопця як підносив до губ скручений папір, фільтр був трішки вологим від того, що його до того тримав у своїх устах Орест. Як йому і було сказано, хлопець затягнувся, але не встиг, знову вдихнути повітря, дим шкрябав легені, пробуджуючи кашель. Він витягнув руку намагаючись позбутися злісного подразника, продовжуючи задихатись.

—Боже і невже вам це справді подобається, —Орест зі сміхом забрав цигарку назад, з м’якою усмішкою дивлячись на хлопця.

—Ну й добре, що тобі не сподобалось. Здоровішим будеш! Я от вже кинути навряд чи зможу, — цикнув хлопець на останніх словах. Вони стояли на холодному балконі, доки сигарета не дотліла до фільтру. Лиш тоді, Орест похлопав його по плечі і повів назад у будинок. — Ходімо глянемо як там інші, чи може пробудилось вже сонне царство.

Як виявилось усі ще міцно спали і хлопці вирішили  не випробовувати свою вдачу, та залишились сидіти на канапі при вході. Руслан спостерігав за Орестом у якого все підстрибувала нога і він не міг знайти місця, аби нарешті сісти. Здавалось з нього просто вибухала енергія і він не міг всидіти й хвилини на одному місці. Як ось, вхідні двері відчинились і увійшла власниця квартири разом з великою торбою продуктів. Орест одразу підскочив, пропонуючи свою допомогу з сумками. Коли Руслан задумався, усе виглядало так, мовби ця жінка залишила квартиру саму на цілу компанію незнайомців. Це було доволі відважно, але й так само легковажно, він не хотів аби цю, до болю сердечну, жінку хтось міг надурити. З складністю підвівшись хлопець прямував за жінкою та хлопцем по коридору у інші двері, що привели до доволі тісної, однак комфортної кухні. Руслан під тихенькі інструкції жінки допомагав розкладати речі.

—Спасибі вам велике хлопчики, йдіть мабуть відпочивайте, я поки на вас усіх їсти приготую, адже живу сама, собі так багато не готуєш, — жінка посміялась і приступила до праці. Хлопці між собою переглянулись.

—Та чого ви, давайте ми вам допоможемо, все одно немає чим зайнятись, —Орест першим підійшов, беручи в руки овочі. Жіночка дивилась на них з такою щирою усмішкою, немовби не вони прийшли до неї у гості та їдять її їжу.

—Чому ви нам так довіряєте? — нарешті наважився спитати у власниці будинку хлопець. На нього звернулось дві пари очей, що не зрозуміли про що він питає, отож він терпляче пояснив. —Ми усі зовсім незнайомі вам люди, а ви не просто прихистили таку велику компанію у себе, так щей поступились власним комфортом і залишили нас тут зовсім самих без нагляду. А якби ми були якимись маргіналами і крадіями?

—Ну але ж ви не такі, тай якщо я чогось не дорахуюсь, то мабуть вам ця річ потрібніша, а ніж мені, — жінка ласкаво посміхнулась повертаючись до нарізання інгредієнтів. Руслана так сильно здивувала така відповідь, коли Орест просто потиснув плечима повертаючись до роботи.

14:00

***

—Це справді спрацює?

—Як мінімум це не займає стільки ресурсів, тож переваги очевидні, лиш от моя спина відвалиться і це вже точно.

Руслан та Сергій стояли обидвоє з лопатами методично насипаючи сніг у білі мішки, тромбуючи та заливаючи все це водою. Спершу це здалось Русланові сміхотворним, але ,здається, ця ідея гарно працювала і зруйновані барикади відновлювались та навіть росли у висоту. Такі снігові конструкції ставали міцними і дуже щільними.

  Як тільки усі поступово просинались  після гарного відпочинку, вони зібрались на ситний прийом їжі, яку вони у трьох з Орестом та сердечною жінкою старанно приготували. Руслану було надто ніяково перед тією доброю пані, отож він намагався їй бодай фінансово відплатити за незручності і витрати які вони усі їй принесли. Однак жінка яскраво відмовлялась від зім’ятих купюр, та хлопець таки залишив у її сумочці з сотню гривень, та його душа була тепер на крихту легша.

  Довго не затримуючись, уся компанія відправилась назад до майдану незалежності, аби продовжувати допомагати з усім. Він пильніше спостерігав за Орестом який пожвавішав як тільки вони опинились у вже добре знайомій метушні. Молодший хлопець намагався допомогти усім і одразу, однак, нажаль, у нього було лише дві руки та одна голова. Руслана ж Сергій потягнув за собою аби по швидше взятись за кращу на його думку роботу. Коли вони лиш приступили до засипання снігу то це справді здавалось доволі легко, але тепер хлопець відчував як лопата якою він вправно розмахував ставала з кожним кидком все важчою. Біля них усе крутився дядечко – Петрович,  з пишними вусами, що контролював увесь процес. Він був з машиною та усі мішки, що були готовими, складались на товстий дерев’яний піддон та відвозились далі.

—Відчуття мовби ми на січі, та ми тут далеко не сотники.

—Про що це ти? — хоч і Руслан зрозумів, про що це був хлопець та за останні дні помітив, як той тільки жвавішав  починаючи говорити за свою улюблену історію.

—Ну ось подивись, зимівники у нас є – наші палатки, посади тут хоч і не чітко та все ж розподілені  та навіть сотні є! Чим тобі не сучасна січ. От лиш мене не дуже тішить яку нішу тут займаю я, був би я писарем, ­— мрійливо задумався хлопець та не попав лопатою у мішок, висипаючи усе що було в середині назад. Руслан хихотнув та його сміх підтримали за спиною у Сергія. Петрович допоміг підняти, тепер наполовину наповнений, міх.

—До писара юначе тобі ще рости та рости, а то вам усім тільки й сотниками та гетьманами бути, нагадай но мені козак ти наш, яка ж головна біда козацтва була?

—Бо:  «Що козак, то був полковник, що сотник, то гетьман», — буркнув Сергій вже на зубок вивчену фразу.

—Правильно малюк, а тепер давай без прирікань, вже останню ходку зробимо і підемо усі дружньо відпочивати, ви усі зробили гарну роботу за сьогодні, — Петрович похлопав Сергія по плечі і знову кудись відійшов, хлопець складно видихнув але таки приступив знову до роботи.

—Мені цілком підходить роль простого козака, чим вища посада тим більша мізків їдять, — пирхнув Руслан та Сергій лише кисло на нього глянув.

Як тільки Петрович зібрав усіх своїх майже підлеглих у купку та подякував за гарну роботу, по воєнному привітавшись з іншим старшим чоловіком та віддав турботу за цю справу усі почали розходитись хто куди.

—Я просто вмираю з голоду, чувак, ще трішки і я з’їм твою ногу, — Руслан косо глянув на Сергія і трішки відсунувся від нього, на що той тільки розсміявся.

—Не потрібно мені тут калічити кращих моїх хлопців, ходімо я вас усіх пригощу, — позаду них Петрович розсміявся та накинув руки на їхні плечі та повів у невідомому напрямку.

Хлопці ніяк не сперечались зі старшим чоловіком, слідуючи за ним. Та вони потрапили у той кут наметного містечка де зазвичай ніколи не бували. Усе воно нічим не відрізнялось та  все ж Руслан не бачив жодного хоч трішки знайомого лиця.

—Знайомтесь хлопці це наша чарівниця Оксана, що може зчарувати нам чудовий обід навіть у таких умовах, повірте мені на слово, що такої смачної їжі ви не куштували ще ніде у своєму житті, — Петрович обійняв жінку і поцілував її у щоку, Оксана у свою чергу відмахнулась від нього лопаткою якою помішувала цибулю у казані. Та Руслан помітив на її щоках рум’янець.

—Перестань Борьку мене тут перед молоддю червонити, звична у мене їжа, — жінка ткнула чоловіка у бік тією ж лопаткою та повернулась до своєї справи. Хлопці між собою переглянулись, але лиш знизили плечима.

—Однак, звісно що від роботи ви не оберетесь, отож от вам картопля, ніж і в перед до роботи, — хлопцям вручили міх з брудною бульбою і два складні ножі. Сергій застогнав, але таки пішов схиливши голову до лавочки на які усе це робилось. Як ось вони  почули заливистий сміх одного з своїх. Це був Орест, що так само як і усі навколо був залучений до приготування їжі. Над ним стояв хмурий Сашко, на його шиї висіла саморобна пов’язка, що підтримувала пошкоджену руку, а здоровою він намагався мити вже почищені картоплини та інші овочі.

—А ви що тут забули хлопці? Наші намети зовсім у іншому кутку майдану, — зіщурився на них Сергій.

—Просто цього невгамовного вже вигнали з нашого, не знаю яка муха його вкусила та він не може відпочити і хвилинки відколи ми знову прийшли сюди, — пробуркотів Сашко.

—Я тебе не змушую ходити за собою, можеш собі і відпочити як так сильно змучився, — закотив очі Орест на таке прирікання, та на його уста знову лягла приємна усмішка . Сашко перекривляв його та залишився поруч працювати.

Хлопці всілись біля них,  плінно працюючи, Сергій продовжував воркотіти, але чітко виконував вказівку. Доки їх усіх не закликали до імпровізованого столу.

—Ну що ж за гарний робочий день хлопці! — Петрович підняв келих з компотом так мовби він був до вінців наповнений пивом. Усі посміюючись підняли свої келихи.

Він розглядав людей за столом, старших чоловіків, що розповідали історії з життя, молодих людей, що воркували одне з одним чи просто голосно та весело сміялись, мовби, усі вони тут давні знайомі, що зібрались нарешті усі разом. Гнітюще відчуття все одно лежало на плечах, але жоден не піддавався цьому, усіма силами хапаючись за теплу атмосферу навколо навіть попри заметіль і холод.

20:00