Заворушення: Початок Грудня 2013

01.12.2013

 

«Якщо вчора побили студентів - завтра поб’ють кожного з нас»

—Бабцю, я поїду до дому на кілька днів, не хвилюйся усе буде добре, — Хлопець погладив сиву голову та поцілував у лисіючу маківку. Бліді очі бабці, у яких ще досі виднілось зеленуваті рідкі вкраплення, вглядались у внука. Він бачив, що вона усе розуміє, та ні до яких батьків не поїде. Однак не могла йому заперечити як-не-як, вона ж його і виховала таким яким він є тепер. Підтиснувши всохлі губи, вона витиснула посмішку.

—Будь обережним соловейко, передавай вітання матері,­—трішки подумавши додала:  —І Зоряні теж передавай.  

Навіть попри попереднє розуміння його щоки почервоніли, але він таки усміхнувся жінці: —Буду бабцю і передам обов’язково.

Сівши на перший автобус, що їхав до об’їзної, хлопець вкотре передивлявся відео, що просочились у мережу його не полишала думка, що там була і Зоряна, у кожній білявці він бачив її, його смартфон не давав можливості розгледіти обличчя усіх постраждалих тож у голову підступно засідали найгірші думки. Коли він вийшов на кінцевій зупинці побачив купу натовпу, хтось з обіймами прощався і розціловував своїх синів і дочок, батьків, чоловіків. Це була до болю зворушлива картина, усі вони мали подай якість жовто-блакитні і червоно-чорні відзнаки. Орест глянув на цих людей і посновигав далі, до траси «Київ ЧОП», де був звичний активний рух.

Хлопець витягнув руку аби зловити автівку яка мабуть могла б підкинути його у потрібному напрямку. Холодний вітер пробирався крізь тонку весняну куртку, пробиваючи на тремтіння, коли біля його ніг зупинилась старенька таврія вишневого кольору, з маленьким стягом зав’язаним біля антени.

Вікно опустилось і на нього дивились дві пари темно карих очей.

—Куди підкинути юначе?— молодший чоловік кремезної тіло будови, приємно посміхався йому.

—Кудись у сторону Києва. Будь ласка.

Чоловіки переглянулися. Кремезний бородач осунув плечима та похитав головою: —Залізай, ми саме туди прямуємо.

Орест знітився і зрадів своїй вдачі, хутко заскочивши на заднє сидіння. Як виявилось, там розмістився ще один хлопець з хмурим поглядом який був спрямований у вікно.

Чоловіки усі були сім’єю, за кермом був голова сім’ї. Ашот Ібрагімович, на перший вигляд здавався похмурим і суворим, але як тільки вони познайомились ближче, це стерлось так, мовби і не було зовсім, старший чоловік жартував і сміявся разом з своїм старшим сином Азатом, що привітав Ореста. Вони створювали вигляд дійсно міцної сім’ї, окрім Сашка, що сидів поруч з Орестом. Хлопець спробував до нього заговорити, але отримав лише скосий, короткий та байдужий погляд.

—Ой Оресте, не намагайся, він на нас сильно ображений от і мовчить як партизан, —Азат спробував дотягнутись до молодшого брата та вщипнути того за бік, але названий лиш притиснувся щільніше до дверей.

Ашот Ібрагімович різко викрутив руль, змушуючи стареньку машину піти у сторону, від чого Орест вдарився об вікно головою.

—Ану прекратили дурака валять! Мы здесь не сами едем, достаточно уже, —Молодший брат невдоволено пирхнув і нічого не відповів, коли Азат стримано вибачився перед батьком.

— Прости их парень, всегда они как кот с собакой, так с детства было.

—Зовсім нічого страшного, я б хотів мати брата аби ось так з ним перепинатись.

Хлопець заспокоїв чоловіка і на коротку мить провалився у свої думки. Він у сім’ї був один, однак його краща подруга була йому як сестра. Вони й самі собі часто сварились і навіть бились коли були ще зовсім дітьми, він сумував за своєю Зорянкою. Вона все частіше стала їздити в гості до свого хлопця і їхнє спілкування стало тепер занадто електронним. Він би залюбки знову ось так само, як це робили Азат з Сашком грайливо діставались. А тепер він їхав у невідоме місто, навіть не знаючи, чи усе з його Зорясиком добре.

— Орест ты же не рассказал чего же в Киев едешь? Ты видел что там сейчас происходит, мы вот с сыновьями едем как раз на революцию, сам не боишься малыш?

—А ви не боїтесь? — хлопець нахмурився на таке ставлення до себе та не стримався від уїдливого питання.

Але на це Ашот лиш розсміявся, та на його обличчі  все ж пройманула тінь холодної рішучості:

—Нет, не боимся. Хватит из нас всех этого терпеть, если мы сейчас не выйдем, ничего не изменится, каждый сознательный гражданин должен это понять, если не хочет бояться всю свою жизнь поджимая хвост под жопу. Вот и мы не боимся туда идти. Я хотел отказать этих пустоголовых, — чоловік вказав вільною рукою на хлопців. — Но они тоже выступили железно. Как ни странно, самым большим патриотом оказался Саша,—Ашот говорив гордливо.

Орест озирнувся на молодшого, що вдавав мовби знаходиться на іншій планеті, світлі очі освічували яскраві промені заходячого сонця, надаючи їм бурштинового кольору. Припинивши розглядати Сашка Орест зібрався з духом аби відповісти:

—От і я свідомий громадянин.

Він побачив як чоловік здійняв брови  в здивуванні, а Ашот не стримався від смішка.  

— Тебе молодой человек, нельзя туда. Говорю же, еще совсем малыш, ты вообще хоть совершеннолетний?

— Так!—це була брехня. І навіть попри те що хлопець зовсім нікому не зізнався у своєму віці у нього завжди горіли щоки, коли його за це питали. Лиш найрідніші знали коли у нього день народження та скільки йому насправді років.

— Без разницы. Ты слишком ребенок, нечего тебе ехать на Майдан. Оставь это дело для нас стариков.

 Несподівано для усіх заговорив Сашко:

—Облиш його батько. Він за Україну їде, а раз не з нами то з кимось іншим чи навіть пішки, він все одно прийде на революцію. Мене тобі також не вдалось вмовити сидіти осторонь,—хлопець махнув рукою на свою щоку. Сашко розвернувся до Ореста обличчям і він помітив багряний слід на щоці не надто старшого за нього молодика.

Ашот знесилено дивився на двох дітей і махнув рукою.

— Вы молодежь совсем не цените свою жизнь. Хотя бы о матерях своих подумали. Упрямые как бараны, — чоловік ще дужче нахмурився.

—Але не заперечуй батько, я ж бачу який ти гордий за нас, — Азат вміло розрядив повітря у машині гучним сміхом і справді голова сім’ї розслабився та спробував сховати підстрибуючі кутики рота.

***

— Ты мальчишка имеешь здесь знакомых или собрался самостоятельно по городу бродить? — автівка вже кілька хвилин кружляла по місту, коли Ашот висловив питання над яким й сам думав Орест. Ось водій нарешті знайшов вільне містечко де прилаштувати свого коня. Він вийшов з машини голосно грюкнувши важкими дверима і його сини як за командою зробили те саме та хлопець не встиг чкорнути за Сашком який ледь не прибив його до машини. Він без краплі жалю дивився як Орест крихтячи потирає ногу якою зупинив двері, але таки допоміг вилізти та швидко зайняв своє місце біля брата.

Орест заламував руки підходячи до сім’ї в раз, зніяковівши:

—Тут є моя подруга і її хлопець, але я зовсім не знаю як їх знайти,—Орест в результаті обхопив себе руками за плечі.

— Телефон тебе, сынок, для чего придумали? — голова сім‘ї, занурився на половину у багажник машини дістаючи звідтам сумки та одразу передаючи їх у руки синів.

—Якби усе так було просто,—Орест похитав головою.— Вони не відповідали від початку тих подій минулої ночі, а потім й зовсім відключили мобілки.

Орест нервово вмикав та вимикав телефон, усе озираючись у сторону метушні, що здавалось йшла на сусідній вулиці. Ашот підійшов до нього легко, перекидаючи в одну руку дві великих сумеги, аби звільненою рукою стиснути плече юнака:

— Думаю, пока мы возьмем тебя под свое крыло, ты видно и города не знаешь - потеряешься где-то среди суматохи, а мне старику потом переживать за вас мальков,—кремезний чоловік м‘яко усміхнувся і на його правій щоці показалась ямочка. — Сашка!

Після вигуку молодший з братів вскинув голову, відриваючи свою увагу від метушні. Зловивши погляд сина Ашот продовжив: — Пока доверяю его тебе, но чтобы от нас без разрешения ни на шаг,—суворо наказав батько і для більшої впевненості помахав пальцем, ще мить він тяжким поглядом дививився на сина і лиш тоді знову пом‘якшав і підштовхнув Ореста вперед.

—Ставишся до мене мов до дитини, щей цього сопляка на мене повісив,—Сашка бурчав собі підніс вважаючи, що його ніхто не чує, однак старший брат як і Орест усе почув. Хлопчина нахмурився від такої клички у свій адрес, а Азат в свою чергу розсміявся.

—Сам вигороджував його перед батьком , от тепер пожинай плоди,—Сашко кинув на брата похмурий погляд,  але відповідати нічого не став.

Орест хотів би допомогти чоловіками з сумками, але усі вони відмовились, а коли він кинув погляд на Сашка, той лиш кинув на нього застережливий погляд, і молодик позадкував назад піднімаючи руки у знак миру.

Ашот зі знанням місцевості проводив їх по вуличках і парках , Саша чітко слідуючи наказу батька тримався неподалік опікуваного ним хлопчини та навіть кілька раз мусив підштовхувати його до переду коли молодик усе задирав голову до верху розглядаючись довкола. У якийсь момент свого шляху їм довелось пройти по вулиці де йшла хода. Орест захопив поглядом купку дівчат що стояли з банером «Ми проти поліцейської держави», чулись гасла: «Вони нам корупцію-ми їм революцію».

—Нам варто до них доєднатись, чи як?—Орест підібрався ближче до голови сім‘ї аби через вигуки його було краще чути. Ашот оглянувся та на мить стиснув пухкі губи у тонку лінію. Похитавши головою, чоловік відмовив.

— Стоит прежде чем приобщаться к чему-то такому, хотя бы, понять что и к чему, мало что там может произойти,—не затримуючись чоловік рушив у перед. Орест оглянувся на натовп і ,здається, побачив як дівчина з білявим волоссям яке розкинулось хвилями по спині, дзвінко засміялась від того, що сказав їй не високий молодик поруч з нею. Орест більш не міг думати ні про що, він ринувся у натовп та навіть не відчув як Сашко намагався схопити його за рукав куртки, у голові юнака була лиш думка про Зорянку і Сергія, а що якби це була дійсно вона, він не міг зволікати можливістю зустріти її.

—Зорясю! — однак дівчина навіть не обернулась. Юнак підійшов ближче і ледь не врізався у пару. —Зорянка, я так переживав ледь ….

Дівчина обернулась і показала своє лице. Це була не його Зорянка і хлопець відійшов на кілька кроків назад.

—Та що це таке, ніякі ми не Сергій з Зоряною!

Високий чоловік подав грубого голосу, Орест розчервонівся і захитав головою:

—Дуже перепрошую, я обізнався, я певне піду,—навіть не озираючись, хлопець пішов до голови ходи, виглядаючи тепер сім‘ю з якою приїхав. Юнак зніяковіло намагався зрозуміти ,  що йому здалось не правильного у словах того чоловіка, коли щільна маса потягнула його до перегородженої вулиці сотнею людей у чорному. Перед ними були виставлені металеве перекриття, на яке вони опирались такими ж щитами, усією масою намагаючись стримати велитеньський трактор з ковшом, що намагався прорватись крізь блок, а люди поруч з ними били залізними ланцюгами по щитам. Чоловік у солідному вбрані видерся на трактор з гучномовцем у руках.

—Тільки мирна хода! Жодного насилля, тільки мирна хода,— цей чолов‘яга махав руками намагаючись зупинити агресивно налаштованих людей. Як інший молодик у масці, що закривала обличчя відштовхнув його.

—Яка ще мирна хода, йоб вашу мать?! Наших дітей побили, ми не будемо тут їх по голівці гладити, — він вхопив його за шиворот, на вигляд дорогої куртки та потягнув на себе, через що той втратив рівновагу.

Щось таки зачепило Ореста у словах цього хлопця і він піддаючись дурному імпульсу нахилився, підбираючи каменюку з землі та замахнувся у сторону щитів, коли його зап’ясток перехопили чужі пальці:

— Це все провокація не ведись на це,— здається хтось дуже тихим, але чутним голосом промовив йому це над вухом.

—Що? Чому це? — Орест озирнувся гнівно зішкірившись, як його очі зачепились за статну фігуру молодика, який зупинив його руку та досі тримав холодними пальцями. Цей молодик приблизно його віку, був без сумніву привабливий, Орест стоячи поруч з ним навіть знітився та опустив погляд аби не розглядати незнайомця.

— Бо ніхто з цих людей не прийшов сюди заради України, усі вони проплачені аби спровокувати народ до бійки, до якої ми можемо бути не готові,—юнак махнув головою на цих людей і Орест дійсно побачив як дивно поводили  себе ці люди. Йому одразу стало соромно що він так легко піддався на таку не вигадливу пастку.

—Дякую за застереження, до мене б самого не допетрало якби хтось носом не тикнув,—швидко проговорив хлопець та схилив голову так аби волосся закривала лице, він вивільнив свою руку і його не затримували. Орест ступив крок назад намагаючись сховатись у натовпі від цього хлопця.

—Гей не тікай, здається, це заяча звичка.

У Орест відпала щелепа від такої заяви і він перестав задкувати, випинаючи у перед грудину. У раз з привабливого молодого чоловіка він перетворився у звичайну людину, що не пропустить моменту познущатись.

—Який я тобі заєць, чорт забирай?!— Ореста ще з малого вічно була кличка то зайця чи кроля через його вираженні передні зуби. І немов по старій звичці хлопець одразу прийняв оборонну позицію. Але незнайомець здійняв руки верх показуючи, що зовсім не мав на думці образити.

—Гей, я нічого такого не мав на увазі, ти просто постійно тікаєш от як після цієї сутички з тією парою, не хотілось аби ти й від мене втік,—спокійно пояснив молодик провівши одним плечем назад.

—Ти що за мною слідкуєш? — Орест зіщурився на хлопця, який лиш легко усміхнувся.

—Просто також обізнався коли підійшов до них, я й сам шукаю своїх друзів. Учора ми розділились і тепер от вглядаюсь у обличчя людей, а знайду? — невідомий розчаровано похитав головою,а потім звів брови до переносиці. — Якби то можна було з ними зв’язатися…

 Оресту спало на думку, що щось усе занадто дивно, коли він відкрив рота аби спитати, що за чортівщина, як гуркіт позаду нього став надто сильним, перериваючи. Хлопець озирнувся і побачив як стіна з беркута зробила коридор і усі вони рушили на людей. Зовсім близько пролунали вибухи, усе запалонив невідомий дим. На невідомому йому інстинкті хлопець прикрив обличчя рукавом куртки та кинув короткий погляд на свого співрозмовника, не змовляючись вони помчались, що є сили.

Орест бачив як люди падали, а з верху їх добивав беркут, першим бажанням було сховатись, тому він чкорнув у провулок з воротами. Лиш тоді Орест помітив, що згубив того хлопця і стояв у групі невідомих людей які відгородились від цих силовиків залізними воротами, ті  просовували дубинки поміж ґратів, намагаючись дотягнутись до протестувальників. Люди навалювались на ворота аби стримати нелюдів, але чисельність беркуту дуже переважала і в решті-решт, їхню оборону прорвали. Революціонери кинулись втікати, однак Орест не зміг скористатись цією можливістю. Залізні грати придавили його, замикаючи у клітці. Один з виродків помітив клубок затиснутий біля стіни та зупинив свій рух. Він щось викрикнув юнакові, але той не почув через пульс у своїх вухах. З грохотом грати відкинуло у сторону і прилетів перший удар в брову. Хлопець одразу сховав голову в руки, розуміючи свою помилку, він відчував як по лиці біжить гаряча кров, відчував як удари прилітають з різних боків. До болі юнак ще з малку звик, однак спогади, що шкрябались від знайомого почуття, не тішили, тому він зробив те, що робив завжди найкраще: Зчепив зуби та думав про хороше, у голову одразу прийшов образ Зорянки і як вона завжди втішала його малого, мазала синяки мазями які купила на останні гроші. На губи лягла тінь усмішки яка зі сторони більше походила на болісну  гримасу. Орест уже не відчував чи припинились удари, чи ні, тіло пульсовало, а фантомні дотики дубинки змушували здригатися.

 Він почув як хтось тормошить його за плече, це був легкий дотик який не міг бути від того, хто хоче принести йому біль. Хлопчина підняв погляд і зустрівся з дивними очима, що тепер добре освічувувались фонарем, він ще ніколи не бачив таких гарних і дивних очей.

Мов в не в собі він ледь вимовив: — Які до чортів гарні очі.

—Знайшов час для компліментів,—голос фиркнув, і Орест впізнав у ньому того хлопця, який зупинив його біля щитів і тільки тепер звернув увагу на лице хлопця. — Йти зможеш?

Орест зі стогіном випрямив ноги та натренованими рухами перевірив цілісність кісток. Здається, нічого не було зламано, він міг спробувати встати. Опираючись на стіну позаду себе, хлопець змусив себе піднятись, його ледь хитнуло, але він стояв і продовжував шукати рівновагу. Довгі руки обхопили його за талію, надаючи опори, але юнак лиш відмахнувся від допомоги.

—Я тобі не немічний! Сам дійду,—він зробив крок у перед, однак одразу спіткнувся і його знову підхопили.

—Хто зна скільки тебе дубасили, те що ти на ногах стоїш, вже чудо,—Юнак стишив голос до ледь чутного бурмотіння та добавив. —А вона казала який ти можеш бути впертим, Соловейко ти наш.

 Через те, що вони були надто близько один-до-одного Орест все одно зміг розібрати його бурмотіння  та вскинув  голову. Від цього руху його одразу почало мутити і він відпихнув від себе хлопця аби проблюватись на край дороги. Здається, все-ж-таки, струс мозку присутній, на його спину знову лягла рука м‘яко, піштовхуючи у низ. Коли Орест випростався, голова була мутна, але він не забув, що його так здивувало. Не всигнув відкрити рота як знову заговорив молодик, схоже помітив  його здивований вигляд.

—Ми з Зоряною познайомились ще давно, а от перестрівся на майдані вже з Сергієм. Зоряна багато розповідала про тебе,  навіть фото спільне показувала, тому я одразу й впізнав тебе, думаю вона б мене не пробачила, якби я її молодшого братчика кинув посеред цього всього на лиху долю.

Орест клацнув пальцями в повітрі, коли у його голові склались усі пазли:

—Точно, то ти наш інкогніто,­— Орест пильніше вглядався у хлопця та промичав собі під ніс. — А Зорянка таки мала рацію, ти точно красунчик як там тебе, Ру-ро-ростислав?

—Руслан, — терпляче поправив його хлопець.

Орест знову клацнув на нього пальцям, а потім різко виставив вказівний палець  на Руслана:

— Тільки не смій мене Соловейком звати, ти не особливий.

Студент зосередив очі на пальці перед його носом, а потім знову усміхнувся:

— Як скажеш, Орест.

Хлопець у відповідь зіщурився, але опустив голову, не в силах більше протистояти. Під тиху розмову вони вже дійшли до майдану незалежності, там стояв шум і гам, але здається студент знав куди веде Ореста, легко пробираючись крізь палатки, сцену та натовп.

—Орест! Руслан!

Їх ледь не збила з ніг, тендітна дівчина у масивному пуховику. Це була його Зорянка, що міцно обійняла Ореста і він пропустив легкий стогін у її обіймах, хоч від цього його серце спокійно сповільнило свій темп і крізь привідкриті губи зірвався тихий видих  . Мініатюрна дівчина одразу відійшла пильно дивлячись на нього.

 —Ти придурок чи так?! Так , нащо ти взагалі сюди сунувся, я тобі казала  не їхати! Подивись на себе, так ти на людину не схожий, а це тільки твій перший день як я зрозуміла! — Зоряна трясла його за плечі, відчитуючи мов малу дитину.

—Зорясю, ти сама у цьому винна! Нічого було телефон вимикати, я ледь з розуму не ступився!

—Так  ти малеча ще поговори мені тут,— дівчина занесла руку мовби для ляпаса, але вчасно взяла себе в руки і поклала долоню у рожевій рукавичці йому на голову, зворошуючи волосся. —Так, а ти Руслане, куди дивився? Він схожий на грушу для биття, а не на мого соловейка!

Дівчина і Руслана стисла у обіймах, а коли відпустила не забула штурхнути у плече в покарання.

—А я тут причому? Щастя, що я його взагалі впізнав і знайшов, а то не знаю скільки б ми потім його по Києві шукали,— вже тепер знайомий незнайомець насупився і буркав собі під ніс.

Орест скривив гримасу на Руслана, який досі його підтримував і тихо розсміявся, відчуваючи більший спокій коли знав,  що з його Зорянкою усе добре. Він мимохідь  кинув погляд за спину дівчини і побачив як Сашко йде зі своєю сім‘єю. Його очі розширились і він  сховався за спину Руслана що  розправив плечі. Вигляд у Сашка був більш ніж розлючений, його брат і батько виглядали просто змученими від усього цього.

—Ти сопля зелена якого чорта бігаєш тут по натовпах?! — Він хотів би взяти Ореста за шкірку і потрусити, однак Руслан перехопив його руку, упокорюючи холодним поглядом.

—Йому вистачить на сьогодні фізичної взбучки, подивись на нього,—Сашко на це фиркнув і відпустив бідолаху.

—З мене батько ледь шкіру не спустив, як ми тебе загубили, а тепер ти приходиш мов після спарингу з ведмедем, висячи на якомусь мужику!

—Я…—Орест хотів би вже виправдатись, адже він дійсно змусив надто багато людей хвилюватись, однак з цим вже нічого не вдієш. За цей час підійшов Ашот з Азатом, старший син хотів би вже ринутись до Ореста але батько схаменув його.

— Малыш, я говорил тебе, чтобы от меня без разрешения ни на шаг, но теперь я вижу тебе преподали урок,—від тону Ашота Ібрагімовича по шкірі пішов холодок, хлопець присоромлено опустив голову, розуміючи якої манки наварив.

 Азат просто махнув рукою та , схоже, вирішив, що він вже наслухався від всіх інших, тож перехопив його від Руслана та повів до однієї з палаток. Уся група ринулась за ними. Орест вже відчував себе краще та коли його пильним оком обстежив Азат та Ашот, відмили теплою водою від крові, він продемонстрував, що вже може стояти на ногах та нормально ходити. Однак все одно з двох боків біля нього постійно чергували хлопці чи Зоряся, коли він заповнював документи з фальшивим паспортом у руці. Зорянка це помітила, однак не сказала ні-пів-слова. Юнак все оглядався по сторонах, намагаючись знайти серед усіх людей Сергія, однак так і не помітив його. Він підібрався до Зорянки та заговорив.

—Я не можу вгледітися тут Сергія? Куди ж він подівся раз обіцяв мені, що буде завжди з тобою поруч, особливо в такий час.

Зорянка стиснула губи і похитала головою: —Минулої ночі, його так побили, що він не зміг прийти сьогодні сюди, досі відлежується у гуртожитку. Він мене захищав, а самому дісталось, ти б бачив його тоді…—Зорянка говорила тремтячи і він побачив як її очі стали скляними від не пролитих сліз. Хлопець притулився до неї мовчки, пропонуючи підтримку, дівчина прийняла її без вагань, обіймаючи Ореста. —Як добре, що ти знайшовся, я не знаю що робила б якби і тебе згубила…

— Эй, Малышня! Ходите сюда погреетесь немного, а то еще немного и в сосульки превратитесь,—Ашот гучно скликав молодих людей до бочки з вогнем і Орест відчув як його трясло від холоду, помалу аби не потривожити синяки він встав з лавочки на якій вони обидвоє сиділи та за руку потягнув Зорянку до інших.  

—З Сергієм все буде добре, але от якщо ми тут дійсно відморизимо усі кінцівки це точно не допоможе нікому,—хлопець невміло підтримав дівчину словами, але вона й на це м‘яко посміхнулась та дозволила відвести себе до вогнища.

21:00

02.12.2013

«Чим хороший був цей майдан так це самоорганізацією, кожен знав, що він робить, кожен сам це робив йому не потрібно було говорити це»

 

—Саша не халтурь!

—Не халтурю я, та дошка більша за мене в рази три!

—Нитік!

—Ідіот!

— А ну разошлись по разным углам болваны!— з іншого боку робочої зони стояв Ашот, що навіть з відтам почув сварку синів.

Зорянка, захихотіла за спинами Руслана та Ореста, що стояли у добре злагоджені машині яка здіймала все більшу і міцнішу барикаду навколо стели.

—Мені здається навіть ми з тобою так часто ніколи не сварились, —Орест скосив погляд на подругу і та з хіхіканням відскочила від нього, повернувшись до своєї роботи.

Люди після вчорашнього побиття з самого ранку взяли себе у руки та перетворили майдан на вулик, де не було місце трутням. Кожен добре робив свою роботу. Коли правоохоронці призупинили свій штурм, навколо було багато поранених, усі ходили на нервах перш ніж почали приносити металеві щитки за якими, ще на передодні  ховались нелюди.

Тепер сім’я Атоянів стояли у ланцюгу де привезені волонтерами дерев’яні конструкції утоворювали міцну стіну, Азат з Сашою не переставали сваритись, створюючи для усіх веселу і милу картину братів та єдиному кому цей балаган тиснув на вуха був Ашот, що тримався за голову та періодично давав тому чи іншому по загривку. Зорянка допомагала розсортувати теплі речі та їжу поруч з іншими дівчатами. І хоч вона намагалась вести себе природньо, Орест знав, що саме її турбує по тому, як вона, що разу дивилась на екран смартфона, а потім сумно хитала головою, кладучи його назад у кишеню куртки. Вона сумувала та переживала за Сергія і він її розумів.  Їм не вистачало вічного буркотина під боком.

Орест з Русланом продовжували допомагати з щитками аби  ставити їх за дерев’яними конструкціями, аби більше зміцнити барикаду. На диво, вони швидко знайшли спільну мову, тут так було з усім, ти міг не знати людину, що стояла поруч, але ви вже були спільниками адже стояли за одне. Орест побачив багатьох людей тут, і старих пенсіонерів, і простих людей, і депутатів чи зірок шоу-бізнеса. На майдані усі були рівними, тут не було важливо чи ти касир у супермаркеті чи власник бізнесу, ти вставав до роботи однаково, ти кричав гасла та допомагав іншим. Орест роззирнувся навколо і захопився усіма цими людьми, щось невимовно горде розросталось у його груді. Щиток який вони з Русланом несли опустився на землю і хлопець зрозумів, що мабуть надто провалився у думки.

—У нас чудовий народ чи не так? — небагато слівний Руслан подав голосу мовби зчитуючи про що думав юнак . Він взагалі дуже мало говорив після того вечора, отож Орест, що разу трішки лякався коли його приємно оксамитовий голос давав про себе чути.

Хлопець не встиг відповісти, перш ніж Руслана окликнула старша жіночка попросивши про допомогу. Той м’яко посміхнувся і кивнув, поспішаючи та спершу кинув перепрошуючий погляд на Ореста. Хлопець лиш махнув рукою  та спробував підняти щиток самотужки, однак це виявилось не так просто через його великий розмір, коли йому в раз стало легше його тягнути, хлопець розвернувся подивитись хто в цей раз допомагає з важкістю і спершу подумав, що йому привидилось аж ось примара заговорила.

—Давай синку я тобі допоможу, — за інший край бляхи тримався священник середнього віку з великою бородою та у чорній рясі під довгим плащем у нього на грудях висів дерев’яний хрест і схожий до того, він окремо тримав в руках. Як справжній галичанин він спробував відмовитись від допомоги, адже як це так, аби священник такою роботою займався. Однак отець Іов, зупинився лише для того аби представитись та знову вхопився задля  допомоги Оресту. Хлопець хоч і шанував віру, ставився до неї більше як до традицій, а ніж справді вірив у цю маячню .

—Отець, чого ж ви прийшли сюди?

Таки наважився спитати у чоловіка Орест, щиро не розуміючи що тримає його тут серед простих громадян. Хлопець часто вважав священників занадто пихатими попри  усю їхню напускну святість, однак отець Іов сильно відрізнявся від його уявлення про попів, від нього віяло доброю та приємною атмосферою, а на устах колихалась ледь помітна посмішка.   

—А як я можу бути деінде коли увесь цвіт нашої нації зараз тут, я завжди розумів, що є народ європейський, що побудований на християнських цінностях і є азіатський, що ґрунтується на засадах деспотії, насильства. Ти знаєш синку як сформувались наші народи?

—Ну, мабуть так, я не певен, — ніяково відповів хлопець та Отець лиш м’яко посміхнувся.

—Нічого страшного, я тобі розповім як захочеш, — Орест з етузіазмом кивнув, вони продовжували будувати барикади та у нього було відчуття, що він зовсім маленький сидить на колінах у дідуся і той розповідає йому про все на світі. Це було приємне почуття від якого додавались сили для безперервної роботи. — Колись були три сини у Ноя, Сим, Хам та Яфет. Хамові що насміявся з батька Ной сказав, що той не отримує наділу і завжди слугуватиме своїм братам. Після потопу від цих синів пішли нові гілки: Яфети - це європейці, Семіти – євреї та інші арабські племена, Хаміти – Азія та Африка. Хамів дух якраз у нас відчувається в протистоянні суспільства на рівні духу, таке протистояння – це боротьба між людським та не людським. Хам завжди як будь-яка сатанинська сила, агресивний та швидкий у просуванні. Усе воно так.

Отець Іов не називав усе прямо, але від його розповіді у Ореста в голові розв’язалось багато питань, однак стільки ж і виникало знову.

—Ми з тобою зробили гарну роботу, синку, думаю тепер ми заслуговуємо на хороший відпочинок, згоден?

Орест швидко кивнув, час пролетів зовсім непомітно з цікавою компанією та він не помітив, як ніч загорнула їх у свої обійми, міцно стискаючи холодними пальцями, що пробирались під кілька шарів одягу. Отець відвів його туди де розливали теплий  чай та пригощали солодкими булочками, які спекла старенька бабуся, що і роздавала їх своїми трясучим руками, вона усміхалась такою ласкавою усмішкою, що здавалось кожен з них це її гаряче любимий внук чи син. Вона нагадала Орестові його бабусю і він відчув таку страшну провину досі жодного разу не зателефонував їй, Та діставши дешевий телефон у дзвінку почув лиш повідомлення від оператора, що на рахунку не достаньо грошей для здійснення дзвінку. Він все ще стояв пліч-о-пліч з Отцем Іовом, що розмовляв з маленькою дівчинкою біля бабусі, та він почув як Орест розчаровано видихнув, обертаючись аби спитатись у чому діло.

—Що трапилось, синку? —Орест знітився, не знаючи чи варто говорити про це, та поруч з отцем не було страшно зізнаватись, наскільки він бідний і він відчував що той не відмовить йому у допомозі.  

—Я бабці своїй хотів подзвонити, вона мене виховала коли батькам не  було до цього діла, а я от навіть набрати їй не можу через те що не маю грошей.

Отець зі спокійною усмішкою вислухав його, а тоді дістав свій телефон старенької моделі передаючи її хлопцеві:

—За те у мене вдосталь, тож ось – тримай і подзвони бабці, переконаний,  що вона сильно турбується про тебе.

Орест на це просвітлішав, вдячно забираючи телефон і вписуючи одразу номер бабусі який знав напам’ять. Гудки йшли довго і хлопцеві здавалось, що бабця і зовсім не почує дзвінка. Однак на останніх гудках вони таки перервались і почувся старий скриплячий голос.

—Клавдія Арсенівна слухає, — як завжди офіційно представилась жінка.

—Бабусю це я Орест, на моїй мобілці як завжди немає грошей отож мушу викручуватись, — баба Клава цикнула на хлопця бо знала його цю проблему. —Як ти там бабусю? У тебе все добре? У мене точно все добре, за мене можеш не переживати.

Бабуся хоч і знала що він далеко не в батьків але чи то для свого спокою, чи аби не соромити хлопця, підтримувала його легенду. Питалась за батьків і як там у них, сухо розповідала про себе, а коли усе було розказано і запитано, замість того аби звично скинути слухавку після короткого прощання, вона замовкла.

—Будь обережним Оресте, не смій бабцю тривожити.

Орест закивав головою навіть якщо вона цього не бачила і пообіцяв бабці, що все буде добре.

Він віддав телефон назад власнику, ще раз дякуючи, той похлопав його по плечі і кудись зник серед натовпу. Хлопець всівся на бардюр, витягуючи забиті від роботи м’ язи, попри втому розмова з бабцею привела його в умиротворений стан. Орест закрив очі, просто відчуваючи тепло, що пробивалось крізь тонкий пластик стаканчику з під чаю, хитав головою зі сторони і ні про що не думав.

—Ой, а хто це у нас тут, відлинює в куточку? — На його плечі лягла рука, а інша зарилась у каштанове волосся, коли він почув над собою знайомий голос, одразу розплющуючи очі.

 —Сергій! — названий розсміявся на таку   реакцію та сильніше стиснув молодшого.

—Ну як ви тут взагалі? Вчора знову було пекло, так? — Сергій трішки відсунувся дивлячись на перекриту рану на брові кольоровим пластирем, що йому підібріла Зорянка. Під усім цим все одно розпливався синець, а око було червоне від крові. — Так бачу що таки було. Тому й прийшов, голова розуміє що тілу потрібний відпочинок та серце моє не спокійне.

—Зорянку вже бачив? Вона намагається не показувати, але їй складно тут без тебе. Навіть якщо й я приїхав, — Сергій на це підтиснув губи схоже відчуваючи те саме.

—А ти до речі теж обірванець! Якого взагалі сюди приїхав? Я не буду тебе відчитувати, впевнений, що тобі вже розказали усі і все. А так як, я хороший дядько Сергій і люблю нашого пташенятка то сваритись не буду, — знову потріпав по волоссю нахмуреного юнака хлопець, піднімаючись на ноги. — Та твоя правда, ходімо знайдемо нашу Зіроньку.

Орест прийняв запропоновану руку та скриплячи зубами підвівся все ще відчуваючи як болять усі синці від кийків. Зорянку вони знайшли біля польової кухні. Над бочкою з вогнем висів казан з чимось сильно пахнучим у середині. Навколо примостилось купу людей, з краєчку він помітив Сашка, що намагався тримався по далі від сім’ї, але все одно залишався у полі зору батька. Орест в перше бачив як він не хмурив брови просто з спокійним і трішки втомленим виразом обличчя, розмовляючи у компанії людей, що методично чистили картоплю на страви. Руслан допомагав Зоряні наливати з казана суп.

—Зорюсик, дивись хто тут приповз до нас!

Орест замахав руками вказуючи на Сергія який навіть знітився, коли усі присутні від крику хлопчини, разом глянули на нього. Зорянка засітилась всучивши черпак у руки Руслана, що стояв завалений тарілками. Вона аж скочила на хлопця від чого той закрихтів, але спробував втримати кохану у своїх руках. Вигляд у нього був сильно побитий тож Орест для підстраховки встав позаду пари, аби в разі чого підхопити обидвох. Однак дівчина швидко злізла з юнака та одразу прийнялась його оглядати.

—О божечки, мені так шкода, я тебе ніде не зачепила?

—Усе в нормі Зіронько, — Сергій взяв Зорянене обличчя у долоні та поцілував спершу у ніс, а згодом і просто в губи.

Орест відвернувся від цієї картини, вважаючи її надто інтимною для споглядання та подивився на людей, що продовжували займатись своїми справами. Він на коротку мить зловив погляд Сашка, що подивився на голуб’ят та скрився так мовби з’їв лимон, а коли Орест погодився з ним легкою усмішкою високо підняв густі чорні брови і відвернувся. Руслан ледь справлявся роздавати усім їжу самотужки, але на його обличчі була широка посмішка яка не сходила з обличчя, на вигляд він був розслабленим, і тільки тепер Орест зрозумів, що той взагалі був напружений.  Пошкодувавши юнака Орест захопив з собою маленьке дівчисько років тринадцяти, що крутилось  навколо них та повів допомагати з усім. Дівчинка щиро і сильно йому усміхнулась та з ентузіазмом приносила вже використанні тарілки та давала нові коли Орест з Русланом у дві руки продовжували свою справу. Руслан кивнув хлопцеві у знак подяки коли той лиш розсміявся та стукнувся з ним плечима.

19:00

08.12.2013

«Вікторе Федоровичу, народ на Майдані. Ви перейшли червону лінію. Ви вже не президент після 1 грудня. Уряду «кровососів» захотілося наших грошей і крові наших дітей. І це вже не уряд. Однак це вже не той народ, який ви звикли бачити у Донецьку… Так, «Батя своїх дітей не здає», але краще бути сиротою, ніж мати такого батька.»

Проснувшись у великій залі, хлопець спершу розгубився, не пам’ятаючи як тут опинився і лиш коли його погляд знайшов своїх друзів, що спали на тісній лавочці в обіймах одне одного згадав де це він знаходиться. Минулого вечора Зорянка таки переконала їхню невеличку компанію переміститись до КМДА, що тепер була під контролем революціонерів. Це було гарне рішення, адже зима все більше брала владу у свої руки, інколи днями впадав сніг, однак на щастя, довго не затримувався. Він не знав скільки б ще часу протримався з такими морозами постійно у своїх речах не по погоді. В нього не було можливості придбати собі зимові речі. І коли Азат побачив як він вдягає на шкарпетку звичайний пластиковий пакет, аби через діряві черевики не мокли ноги, жахнувся та одразу відвів його до приємної жіночки, що привозила купу теплого одягу де його нарешті тепло вдягнули. Хлопець подивився на свої ноги в нових черевиках, йому було однаково ніяково і приємно за допомогу.

Потягнувшись та протерши очі хлопець встав аби пройтись та розім’яти затерплі м’язи. Він проходив крізь багатьох сплячих, знайшовши очима усіх своїх та лише біля Азата було зім’яте покривало і відсутній власник. Орест просувався далі та зустрічав людей, що так як і він прокинулись ще до сходу сонця і тих хто тільки вертався з холодної вулиці. З кожним він вітався кивками, їм не потрібно було знати імен вистачало спільної мети та втоми яка переслідувала на кожному кроці. Хлопчина проходив по залу пильно дивлячись під ноги аби ненароком не наступити на когось хто мирно відпочивав коли побачив портрет чинного президента на котрому чітко було видно сліди від десятків різних черевиків, він й собі добряче витер підошви об свинячу харю, що однозначно припідняло йому настрій. Орест йшов тихенько, насвистуючи мелодію з пісні «Гей Гу-Гей Га» коли побачив тінь, що старалась над чимось біля однієї з колони. Він зупинився і примружився намагаючись зрозуміти що робить цей чоловік, коли побачив на його куртці вишитий номер «12» білим кольором. Це був номер його сотні, адже багато хто з хлопців робив собі ті чи інші нашивки аби відрізняти одне одного. Орест попрямував до свого сотника, та коли підійшов ближче зрозумів, що це не просто товариш з сотні, а сам Сашко, якого не нарахував Орест серед сплячих. Він сильніше стишив свої  кроки аби чим ближче підібратись до хлопця та зазирнув йому за плече. Там Сашко старанно виводив щось на колоні огризком невідомого металу.

—Що пишеш? — проговорив Орест над самим вухом Сашка.

Той від несподіванки підскочив та розвернувся випадково ліктем ледь не зачіпляючи хлопця, однак той на рефлексі встиг пригнути голову.

Сашко притиснувся спиною до колони мовби щось ховаючи, його щоки розчервонілись і складалось враження, що він робив там щось не дуже пристойне.

—Серйозно що ж там таке? Невже члени малюєш як на партах в школі, —Орест відверто насміхався над хлопцем забавляючись тим, як хлопець все сильніше червоніє, чи то від злості, чи то від сорому.

—Це взагалі не твоє діло! — гаркнув на нього Саша та продовжив прикривати колону замість звичної для себе втечі.

—Як це не моє, —роблено здивувався хлопець, комічно прикриваючи долонею відкритий рот. —Ти тут займаєшся відвертим вандалізмом і я повинен проходити повз?

—Тут усі щось пишуть, чому це саме я - вандал?

—Як це «чому»? Інші пишуть наші гасла та настанови, а ти тут члени малюєш! 

—Та не малюю я члени, я теж пишу не аби що!

Орест скептично вигнув брову і нахилився до хлопця:

—Доведи.

Сашко  переможено видихнув та відвів погляд у сторону, а тоді з виглядом мовби Орест зараз вб’є його кошеня відступив крок в сторону, відкриваючи надпис. Там, неакуратним почерком було виведено початок вислова, який схоже не помістився повністю, тому прийшлось його перенести через дефіс.

«Народ-не пере…»

—Тю! І що ж тут такого, що ти так захищав це.

Саша йому нічого не відповів лиш кинув розлючений погляд та знову опустив його в підлогу. Орест похлопав себе по кишенях аби згадати куди поставив маркер яким підписували картонки з саморобними стендами для головної інформації. Та коли знайшов тикнув його у ніс хлопця.

—Тримай, так точно буде виглядати краще.

Хлопець подивився на нього з недовірою, але таки прийняв маркер і знову підійшов до свого дітища дивлячись на Ореста, мовби, чекаючи його дозволу. Той посміхнувся і підігнав рукою вдивляючись у коридор чи ніхто не йшов, зрозумівши, що хлопець не хоче аби хтось знав, хто залишив той чи інший надпис на стінах адміністрації.

Сашко вже майже закінчив виводити букви у слові «переможний» коли молодший вловив звуки чужих кроків.

—Шухер Шура!

По коридору плентався якийсь чоловік, але було темно та був шанс, що їх не помітять, тож Саша швидко завершив свій шедевр і вони обидвоє чкорнули за поворот продовжуючи рухатись у перед, доки не вийшли до самотніх сходів. Вони обоє всілись туди трішки пришвидшено дихаючи. З Ореста вирвався тихий сміх і навіть завжди хмурий Сашко посміхався трішки припіднімаючи кутики пухких уст.

—Чого ти ржеш придурок! —хлопець штовхнув молодшого у плече, продовжуючи посміхатись коли Орест від цього лиш сильніше захихотів.

—Відчуття мовби у школі та втікаємо від директор, який от-от спалить як ми курили за рогом.

—Не знаю як ти, та в мене не було такого досвіду в мої шкільні роки, — зазнано закотив очі хлопець.

Орест на це лише перекривляв його та випустив останній смішок як між ними опустилась приємна тишина.

Вони сиділи ось так невідомо скільки часу та в результаті порушив цю ідилію як не дивно молодший з них.

—Як там справи в сім’ї? Досі зляться, що ти записався у іншу від них сотню? —Разом повітря навколо наелектризувалось, зникло те спокійне відчуття. Сашко напружився, підібравши ноги ближче, займаючи якомога менше простору. Усмішка зійшла з обличчя так мовби її там ніколи й не було та повернувся звичний, насуплений Атоян Олександр. Але на здивування Ореста, той не проігнорував не приємне запитання, а залишився сидіти щось обдумуючи.

—Зляться, але це нічого не змінить, я не хочу більше сидіти під крилом батька, варто дорослішати, — Орест на це лиш промичав і відчув як хлопець поруч на коротку мить притулився до нього. —Тай за тобою сопляком потрібно приглядати чи не так?

—Ей, не зазнавайся придурок ти всього на рік за мене старший.

Сашко знову подивився на нього скептично, мовби, знаючи, що Орест безсовісно бреше і від цього у хлопця пройшлись дрижаки. Але навіть якщо той й знав то нічого про це не сказав.

Вони сиділи поруч доки будівля по трохи просиналась, усе наповнювалось життям, приходили волонтери і звичайні жителі міста. Люди здіймали помірний галас який не був не приємний, по трохи він ставав навіть рідний. І Орест насолоджувався усім цим в мовчазній компанії молодика. Доки цю ідилію не перервала раптова музика, це був дзвінок Сашкиного телефону в якому він впізнав відомий закордонний рок гурт. Хлопець підхопився намагаючись одразу відповісти.

—Так, тату? —Орест прислухався намагаючись вловити, що говорять на тому кінці та залишив спроби коли цього не вдалось зробити. Сашко уважно слухав та методично кивав, головою тоді кинув коротке : — Зрозумів.

Та поклав слухавку здіймаючись на ноги, не забувши і про Ореста запропонувавши йому руку аби підвестись.

—Батько, наказав привести наші дупи до головної зали здається там щось відбуватиметься.

07:00

***

Усі сиділи в колі у якому їх зібрала Зорянка. Вони були змученними та все одно з піднесеним настроєм. Орест сидів біля Руслана та Сергія, вони усі вже виглядали краще, синяки посходили з обличчя, лишень око у одного з хлопці досі було залите кров’ю яка ще не скоро зійде. Орест продовжував хіхікати від того як був присутній на повалені пам’ятника Леніну на бульварі Шевченка разом з іншими хлопцями. Коли Сергій як завжди бурчав з цього приводу.

—Когось могло б придусити тією каменюкою.

—Ой та ну тобі, ти не можеш сперечатись з тим, що це було до біса круто, а ти просто зануда.

—Орест правий, — під-тактнув Руслан і хлопець гордливо задер підборіддя.

—Ти якось надто притерся до цього малого, — зіщурився на нього Сергій, але Руслан на це лише знизив плечима.

Зорянка нарешті прочистила горло збираючись розповісти чому ж вона усіх тут зібрала.

—Так,  отож сьогодні був насичений день все ж за попередніми оцінками зібралось майже мільйон людей.

Сергій захопливо дивився на свою дівчину, та таки не втримався від виправлення та нахилився до друзів аби прошепотіти.

—Ну взагалі сьогодні було вісімсот тисяч, по передніх оцінках.

Дівчина мовби відчуваючи, що її обраний знову мудрує кинула на нього різкий погляд і він одразу підхопився, закриваючи рота та солодко посміхаючись. Зорянка видихнула та продовжила.

—Так це все дуже захопливо, за цей короткий час я вподобала багатьох людей однак, усі ви для мене стали чимось особливим. І я буду говорити щиро, я турбуюсь за вас усіх. Так, я як і усі ви бачу, що відбувається, усі ці нелюди вони немовби готуються до чогось страшного і мені лячно за вас усіх хлопці. Я не боюсь за себе, знаю що ви усі захистите мене і знаю, що ви будете захищати одне одного, але ми вже побачили що відбувалось тоді у листопаді, —вона кинула погляд у сторону Ореста, але він знав, що вона дивиться на Руслана та Сергія які були серед того першого пекла. Дівчина витягнула з кишені згорток якихось тканин. — Так, і я знаю, що може трапитись таке, що ми будемо відірвані одне від одного. Отож до чого я це? Я боюсь, що якщо щось трапиться то ми усі навіть  не зможемо зрозуміти що трапилось з нашими друзями. Так от, я зробила це.

Вона підійшла до кожного та роздала шматок тканини на якій було вишито чорними нитками кілька номерів телефону, а також уся необхідна інформація для медиків яку можна було заповнити звичайним маркером. Орест глянув на дівчину не знаючи як виразити свої почуття.

—Ви можете пришити собі на одяг чи каску, або я можу це зробити, так, — зніяковіло швидко проговорила дівчина.

—Зорюсик, що ж ми б без тебе робили, — Азат підійшов до дівчини міцно її обіймаючи та навіть припіднявши її над землею. Дівчина щиро засміялась у цих ведмежих обіймах. Сергій підскочив до неї забираючи у старшого хлопця, з виглядом великої гордості за свою Зіроньку.

Усі хлопці переглянулись між собою, вони відчували те саме і страх про який говорила дівчина і шану перед нею. Вони не знали, що буде завтра, однак знали точно, що повинні триматись разом.

21:00