Розділ 2: Бейкер-стріт 221Б

Шерлока вивели з рівноваги. І що гірше — він розлючений. Дощ знущається з його волосся, яке гидко липне до шкіри, але йому байдуже. Його жене вперед адреналін, що вже п’яту добу не відпускає. Небо — суцільна чорна безодня, що ховає його тремтливу постать, яку хльостає крижаний вітер. Ліхтарі з рипом видирають із темряви його силует, що мчить крізь калюжі.

Ґарґульї насмішкувато дивляться згори — наче чужі судді, що мовчки вершать вирок. Шерлок стискає зуби. Злий. На них. На світ. На себе.

«Це не твоя провина, Шерлоку», — виринає в голові голос Джона, який п’ять днів благає його припинити цю гонитву. Але Шерлок відмахується від цих слів, як від нав’язливих, болісно-жалючих мух.

Бо знає — це його провина.

Гомілки вже ниють від втоми, але він продовжує бігти. Очі шукають знайому будівлю — єдине, що ще сухе в цьому дощовому, слизькому пеклі. Він зупиняється, важко дихає. Через хвилину перелазить черговий паркан і лається, коли вщент промокає й рве пальто. Сучий син — навмисне чи ні — вибрав район із фешенебельними особняками, і Шерлок, стискаючи кулаки, визнає: хід ефективний.

Він не спав чотири доби. Відтоді як знайшли останнє тіло. І навіть така самовідданість не зупиняє ланцюг убивств. Убивця розумний і жорстокий — але вже не викликає захоплення. Тепер це лише гірке гарчання десь усередині, що не встиг.

Сьогодні — шанс. Реальний. І хай йому грець, він не прогавить його.

Карети, схожі на привидів, зрідка ковзають бруківкою. В голові Шерлока в ритмі дощу розростається глухий гуркіт барабанів.

Бум. Крок.

Бум. Стрибок.

БУМ. Ма…рк…

Шерлок різко завмирає. Спотикається і відступає назад. Погляд — у вікно. І ось вона — зелена, перекошена конюшина на віконному фризі. Маленький знак від розвідників. Його мітка.

Тепер він знає: він на місці.

Пориви дощу луплять по плечах. Він озирається, уважно вдивляється в усе навколо. Рука тягнеться до холодного револьвера в кишені. Стискає руків’я — майже до болю. Кроки обережні. Трава під ногами — мокра й важка, як болотна плівка.

Піт і дощ змішуються на скронях. Вена пульсує. Барабани вже кричать у вухах.

Шурхіт. Справа.

Він різко розвертається, наставляючи зброю в темряву. Палець — на спусковому гачку. Темрява мовчить.

Важкі дубові двері в хол прочинені.

Він заходить. Підлога під ногами скрипить, але навколо — тиша. Смертельна тиша. Лише дощ за вікном нагадує, що час не зупинився. Шерлок повільно піднімається сходами на другий поверх.

Тоді — глухий глухий стукіт. Щось упало на підлогу знизу.

Він обертається.

Це — він.

Адреналін прошиває тіло, мов електричний струм. Шерлок, нечутно, просувається до їдальні, звідки долинув звук. Уся увага прикута до темряви попереду. Пальці м’яко ковзають спусковим гачком. У голові продовжує гудіти той самий барабанний ритм.

Бум. Шерлок заходить до кімнати.

Бум. Він помічає тіньову постать.

БУМ. Блискавка прорізає нічне небо.

Бум.

 

യയയ

 

Кабінет Вільяма залитий золотавим світлом настінних ламп, які мерехтять у напівтемряві. Прохолодний вітер задуває крізь напіввідчинене вікно, колишучи бордові шовкові штори, а похилі краплі дощу вистукують по підвіконню свій неквапливий ритм. Здається, що погода — анархічний оркестр, що грає останній концерт: з тремтливими нотами флейти й зойком тонкої скрипки.

Вільям занурює перо в чорнильницю, злегка струшує — і акуратним почерком підписує службовий лист. Крапка стає на місце одночасно з громовим ударом десь у далині.

На його письмовому столі — натхненний безлад: сургуч, блокноти, книги, начерки. Усе це — відображення кожної його мінливої думки, і він, як диригент у хаосі, з легкістю знаходить потрібне серед цього моря речей.

Це робоча ніч. І Вільям до цього звик з дитинства.

Спершу безсоння диктували турботи про життя — своє і брата, бо Лондонська ніч була щільно заселена маніяками, злодіями і відчаєм. Потім — книги, дослідження, безмежні роздуми. А після титулу графа — і розвиток нарколепсії — день перестав ділитися на сон і неспання. Звісно, він міг заснути раптово, у будь-який момент, і Луї постійно дорікає йому за цю звичку. Але все одно вкриває його, щойно бачить, як той знову заснув у кріслі.

Вільям лише посміхається:

Його робота надто важлива, щоб витрачати час на зайвий сон.

Коли відчуває, що сон ось-ось здолає, завжди залишає поруч тих, кому довіряє. Востаннє це сталося у квартирі містера Голмса.

Уві сні він виразно чув м’які ноти Капрису Паганіні №4, що долинали з іншої кімнати. Можливо, саме ця музика заколисувала його всю ніч.

Вранці він прокинувся дещо розгубленим — відчув тепло ковдри на плечах і згадав, що не попередив братів про запізнення. Шерлок, утім, не зробив з цього трагедії. Після кількох дотепних зауважень, він посміхнувся і простягнув йому чашку кави. І отримав за це щиру подяку.

Бо як же йому пощастило, що Шерлок Голмс — не той, хто скористається чиєюсь вразливістю, поки той спить.

Окрім нього, в Лондоні сьогодні залишились лише Себастьян і Фред — вони наглядають за перебігом чергової справи. Минулого тижня до них звернувся чоловік на прізвище Гаррісон, який прагнув помститися графу. Він убив його найкращого друга, залишивши вдову з двома дітьми, і збирався підробити заповіт, аби забезпечити їм компенсацію.

Зараз, згідно з планом, той мав би перебувати за кілька кварталів звідси — у дворянському особняку, готуючись до вбивства. Вільям усе ретельно підготував, попри поспіх, пов’язаний із його терміновим від’їздом. Та навіть за таких умов розвиток подій вимагає постійного контролю з боку його надійних спільників.

Шум дощу посилюється, і Вільям, злегка насупившись, кидає погляд на вулицю. Злива, схоже, триватиме всю ніч. Йому не до вподоби, що товаришам доводиться мокнути надворі, але він чудово розуміє — у кожного з них є своя частина відповідальності. Все, що він може зробити, аби трохи полегшити їм завдання — серйозно поставитися до власної частини планування. Хоча він і так ніколи не діє інакше.

З цими думками Вільям переключає увагу на креслення бальної зали, згорнуте в кутку. Він розгортає його перед собою, коли раптом з боку дверей лунає швидкий і різкий стукіт. Цей ритм одразу впізнається — це Фред. Вільям напружується: надто вже мало часу минуло від початку місії.

Підійшовши до дверей, він відчиняє їх і бачить стривоженого хлопця. Той стоїть, стиснувши губи, його погляд — тривожний. З капюшона капають важкі краплі, залишаючи темні плями на бархатистому килимі. Очевидно, він прийшов поспіхом.

— Щось трапилось, Фреде? — спокійно, майже поблажливо запитує Вільям, приховуючи тривогу в голосі.

Фред, який, здається, тільки на це й чекав, одразу вигукує:

— Вибачте, що перериваю завдання, пане Вільям, але виникли непередбачувані обставини!

Вільям ледь помітно хмуриться. Це вже звучить серйозніше, ніж він сподівався. Побачивши щире хвилювання в очах хлопця, він клацає дверима і, не сказавши більше ні слова, веде його до вітальні.

— Розкажи мені, що сталося, — спокійно каже він, кинувши побіжний погляд на стіни.

— Ми з Себастьяном стежили за доктором Гаррісоном. Йому вдалося пробратись у маєток, але майже одразу з’явився детектив. З очевидним наміром зірвати йому задум…

Вільям уповільнює ходу, його погляд зосереджується.

— Містер Голмс…? — уточнює він, намагаючись не видавати здивування.

— Так. Щойно він з’явився, Себастьян послав мене по подальші вказівки, — відповідає Фред. — Я біг так швидко, як тільки міг.

Вільям зупиняється і на мить замовкає, мимоволі прикусуючи нижню губу зсередини, обмірковуючи ситуацію.

Детектив не мав з’явитися сьогодні.

Вільяма дивує, як Шерлоку вдалося опинитися на місці злочину ще до його скоєння. Він не може не замислитися, що саме привело його туди. Та незалежно від того, було це випадковістю чи ні — він не має права дозволити Голмсу зірвати план. І водночас не може просто позбутися його звичними методами.

Якщо Шерлок лишився наодинці з Гаррісоном і Себастьяном, той, імовірно, спробує йому перешкодити. Але наскільки жорстко — залежить виключно від наказу Вільяма.

— Слухай уважно, Фреде, — нарешті каже він спокійно, але впевнено. — Передай Себастьяну, щоб той відволік містера Голмса і утримував його, поки наш клієнт не зникне з поля зору. Тоді він зможе залишити його і повернутися в маєток.

Це не єдиний варіант дій, але Вільям чомусь не хоче залишати Шерлока на місці злочину. І вже точно не хоче, аби він знову опинився під підозрою у вбивстві — особливо зважаючи на те, що цього разу він справді незаконно проник у чужий дім серед ночі. Насправді тепер Вільям ще більше сумнівається, що його поява була випадковою, але зараз він не має часу занурюватися в цю думку.

Фред уважно ловить кожне слово і рішуче киває. Потім швидко зникає в коридорі, а Вільям повільно прямує до одного з крісел, вирішивши присвятити кілька хвилин роздумам.

М’яке світло вітальні розмито лягає на рукави його шовкового баньяна, змушуючи квіткові візерунки переливатися міддю — мов іржа чи застигла кров. Полум’я в каміні грає червоними іскрами. Зелений килим у крапинку розпливається по краях. За фіранками дощ барабанить по шибках, поглинаючи тишу. Крісло затишно обіймає спину, даруючи спокій. Вільям заплющує очі.

Згідно з матеріалами, які йому вдалося зібрати, лорд Елінгтон — п’ятий у поколінні аристократ, таємно володіє кількома наркопритонами, і його психологічний профіль ідеально пасує до вбивці власного слуги. Гаррісон же — звичайний лікар, який обслуговує аристократів. Вільям бачив його лише раз, тож не може скласти чіткого психологічного портрета, але навіть того короткого враження вистачило, щоб помітити рішучість і справжню злість, що живуть у ньому. Він також розуміє, що Гаррісон — людина хитра і досить жадібна.

Колись ці риси здавались Вільяму придатними для втілення їхнього плану. Але зараз він у цьому не впевнений.

Є два можливих пояснення появи Шерлока на місці злочину. Варіант із випадковістю не можна повністю відкинути, але й правдоподібним його не назвеш. Отже, або він спеціально стежив за кимось із учасників цієї маленької вистави, або дізнався про заплановане вбивство іншим шляхом.

Та як саме? Якщо припустити, що він переслідував когось конкретного — найімовірніше, його проінформував Скотланд-Ярд. Але дивина в тому, що розслідування не стали публічними. Це може свідчити про страх викликати паніку, і натякає на серійні вбивства, скоєні кимось із його «акторів».

Інший варіант — Голмс проводить незалежне розслідування і має сторонні джерела. Вільям навіть коротко допускає, що витік інформації міг статися з його власного оточення — але він надто довіряє своїм людям, аби всерйоз розглядати таку можливість.

Загалом йому бракує кількох ключових документів, глибшого розуміння діяльності графа й біографії Гаррісона, а також доступу до секретних матеріалів Скотланд-Ярду. Вільям неодмінно зв’яжеться з Паттерсоном, щойно матиме нагоду.

Повітря в кімнаті стає прохолоднішим, і він підкидає вогню, обережно перекладаючи поліна в камін чавунною кочергою. Його обличчя спокійне, навіть розслаблене, але під шкірою розповзається невидима напруга.

Він іде на кухню попити води. Планує повернутися до кабінету, аби продовжити роботу, яку довелось перервати, відклавши розбір поточної справи до повернення Себастьяна й Фреда.

Дощ і далі стукає по вікнах, мов навмисно підсилюючи тривожність у повітрі.

Раптом його насторожує звук — відчиняються вхідні двері, а за ними лунають важкі кроки у вітальні. Напружившись, Вільям завмирає на кухні. Мовчки витягає ніж, ховає його в кишеню і рішучим кроком спускається вниз, вдивляючись у простір навколо, вишукуючи найменші ознаки сторонньої присутності.

Коли він майже доходить до вітальні, чує знайоме важке дихання.

— Вільяме, це я.

Голос Себастьяна звучить втомлено. Він стоїть у дверях, перегороджуючи прохід, зосереджено насупившись — ніби щось обмірковує. З його мокрого волосся крапають дощові краплі, розбиваючись об дерев’яну підлогу. Вільям повільно опускає руку з руків’ям ножа, але полегшення не приходить: незачинені двері й напружена постава Морана зовсім не схожі на добрі вісті.

— Себастьяне… — Вільям наближається. — Що сталося?

— Ми зазнали невдачі, Вілле, — бурмоче той, і в його голосі вчувається гіркота. — Якщо коротко — нас зрадили. Та я не маю часу пояснювати все зараз. Вибач, мені треба зловити зрадника.

— Те, що ти кажеш, породжує більше запитань, ніж відповідей. Де Фред? — голос Вільяма звучить твердо.

Себастьян відповідає не менш впевнено:

— Я послав його по лікаря.

Слова Морана й образи минулих подій стрімко складаються в голові Вільяма. Він уважно вдивляється в друга: тілесних ушкоджень не видно. І раптом усе стає на свої місця — поспіх, небажання впускати до вітальні, напруженість.

— Хто у вітальні? — запитує він, можливо, занадто швидко, щоб це не видати хвилювання. Себастьян мовчить. Але його погляд — повний особливого жалю — лише посилює внутрішню тривогу Вільяма.

У голосі Вільяма з’являється сталь:

— Себастьяне…

Він робить крок назад.

Швидкими кроками Вільям заходить до кімнати — і одразу бачить те, чого так не хотів. На мить час навколо завмирає. Поряд лунає приглушений голос Себастьяна:

— Падлюка вдарив його прикладом по голові. Підкрався ззаду. Я вирішив, що не можу його там залишити. Гадаю, ти зі мною погодишся.

Вільям досі не вірить своїм очам.

Шерлок виглядає жахливо.

Немов неживий, він лежить нерухомо посеред світло-блакитної кімнати — розмита темна фігура на тлі блідої оббивки дивану. Його довгі ноги звисають на підлогу, а навколо розтікається брудна калюжа води, що стікає з пальта. Вільям сам не помічає, як наближається, як перевіряє пульс на зап’ясті, як молиться. Йому здається, що серце раптово пришвидшує свій ритм, ніби намагається наздогнати серцебиття детектива. Усе його буття в цей момент зосереджується в одному — у дотику до руки Шерлока. Той, ким би не був — детектив чи ворог — не має права померти у нього в вітальні.

Відчувши серію ударів пульсу, Вільям нарешті видихає — і тільки тепер усвідомлює, що весь цей час затримував дихання. Його плечі повільно опускаються.

— Ти все зробив правильно, — каже він Себастьянові сухим, майже професійним тоном, не обертаючись. — Іди.

Себастьян одразу йде, не ставлячи жодних запитань. А Вільям залишається — сівши поруч із Шерлоком посеред кімнати, яка раптово стала замалою для всіх його думок. Його дихання все ще рване, груди стискає якесь важке, незнайоме відчуття — суміш злості на злочинця і розчарування в самому собі. Йому хочеться врізати кулаком у стіну, розтрощити стілець, знищити щось — аби хоч трохи полегшити цей емоційний тягар. Але він стримується. Усе його самовладання зараз — для Шерлока, який не ворушиться вже кілька хвилин.

Це дуже погано.

Струс мозку — одна з найпідступніших травм, і Вільяму залишається тільки сподіватися, що ушкодження виявиться легким. Йому робиться фізично зле від самої думки, що геніальний розум Шерлока може потьмяніти. Але він тут же проганяє цю уяву — ні, він не має права поспішати з висновками. Тим паче — коли йдеться про Шерлока Голмса.

Вільям ніжно стискає його руку — в надії, що дотик поверне його до тями.

— Містере Голмсе? Прокиньтесь… Містере Голмсе? …Шерлок?

Він навіть не здригається на звук власного імені.

Якби не груди, що здіймаються тривожним, переривчастим ритмом, Вільям, можливо, взагалі перестав би стежити за диханням.

З якоїсь причини цей побитий, беззахисний образ детектива тисне на нього набагато сильніше, ніж він готовий визнати. Вільям відчуває, ніби вторгається в щось надто особисте, надто сакральне — йому не належить бути так близько до людини, яку він обрав своїм супротивником. Але водночас… усе в ньому відчуває, що саме тут і саме зараз — його місце. Обставини трагічні, та Вільям раптом ловить себе на думці, що без них ця зустріч навряд чи стала б можливою.

Його погляд падає на обличчя Шерлока — воно бліде. Блідіше за кістяні скатертини в їхній їдальні. Забризкане дощовими краплями, воно здається лихоманковим — якби не крижане чоло, що суперечить цьому враженню. Волосся незвично розпущене, а під очима — фіолетові тіні, схожі на синці, які промовляють про хронічне виснаження. З-під вологого чубчика, що злипся на щоках, проглядається багряна пляма, і Вільям дуже не хоче знати, наскільки вона велика.

Обережно, з усією можливою делікатністю, він відгортає волосся вбік і бачить гематому неправильної форми, що вкриває скроню й частково доходить до правого ока. Вільям хрипко видихає — провина боляче стискає груди. Його пальці тремтять, не наважуючись на новий дотик… але все ж торкаються ще раз.

Наступної миті він обережно піднімає повіки, слідкуючи за реакцією зіниць — і з полегшенням виявляє, що вони однакового розміру. Хоча праве око каламутне й налите кров’ю через лопнуті капіляри. Тонке, невдоволене скиглення виривається з уст Шерлока — і серце Вільяма різко стискається.

Він панікує. Не зараз, не тут. І, помітивши, що Шерлок, здається, ось-ось прийде до тями, він швидко йде до ванної кімнати за вологим рушником, щоб хоч трохи вгамувати головний біль.

 

യയയ

 

Його голова — як вата. Великий клубок вати з в’язкими волокнами, що повільно тануть у суміші ефіру й спирту. Шерлок обожнює хімічні експерименти: вони цікаві. І дуже, дуже небезпечні — що йому подобається ще більше.

А от що йому зараз не подобається — це сонце. Воно ріже очі, від нього хочеться втекти, та не виходить: ноги немов наповнені сумішшю осмію і свинцю, важкою та кволою. Він пробує підвестися, але це не має значення. Нічого не має значення, коли в голові дзвонять гігантські мідні дзвони, б’ючи абсурдну мелодію, зрозумілу лише їм.

Йому не подобається цей звук. Він намагається затулити вуха руками — і чомусь не може. Його голова з вати перетворюється на натягнуту струну, що смикає його з боку в бік, вгору-вниз кімнатами палацу розуму. Його нудить. Він ніби застрягає під крижаною водою Темзи, поки в голові гупають барабани — гучні, мов гармати. Йому здається, що він біжить — і біжить — не бачачи дороги й не розуміючи нічого в непроглядній темряві.

І тільки після цього — він прокидається.

Біль стріляє рикошетом, мов куля, відбиваючись від кожної стінки черепа. Знайомі удари в скронях віддаються вдесятеро сильніше. Світло впивається в очі, навіть крізь примруження, як голки. Губи пересохли, обличчя викривлене. Стогони, які він чує, — його власні.

Перша чітка думка, що проноситься в голові: у що я знову вляпався?

Останнє, що він пам’ятає — або думає, що пам’ятає — це шум дощу і біг. Шерлок шипить від болю, що накочує новою хвилею, і рефлекторно прикладає руку до скроні, де пульсує ще один вогнище болю — десь у глибині м’яких тканин.

Він ледь-ледь розплющує ліве око — праве пекельно болить — і бачить сліпучу білу стелю. Над нею — розкішна люстра. Мозок, працюючи на зношених ресурсах, намагається осмислити, де він. Це точно не лікарня. І точно не вулиця, на якій він живе — хоча її назви він зараз і згадати не може.

І чомусь саме це тривожить найбільше.

Він не знає, як сюди потрапив, але за всіма ознаками — а логіка ще жива — це не дружній візит. І навряд чи закінчиться чимось хорошим.

Йому не хочеться тут залишатися.

Вставати важко. Надто важко — болить голова, очі, кожен м’яз тіла. Нудота раз по раз підкочує до горла. Шерлок якось стримує рефлекси і після двох невдалих спроб, знесилений самою ідеєю руху, залишається лежати там, де лежить — в холодному поту. Можливо, він трохи переоцінив свої можливості, але так просто здаватися — це ж не його стиль, чи не так?

На підтвердження цієї думки, як справжній геній, він вирішує ривком сісти.

Світло зникає.

Наступне, що він відчуває — тверда підлога і ворсистий килим, що колеться під щокою. Спираючись на край якогось столу, він із зусиллям підводиться — підлога хитається, стеля тікає з-під очей, простір крутиться. Він максимально вирівнюється і робить перший крок.

Його ноги заплутуються майже миттєво.

Мить — і він уже лежить біля каміна. Полум’я блимає в очах, голова розривається, і йому до божевілля хочеться спати. Він майже здійснює це бажання — та гучні кроки не дають йому зникнути в темряві.

Як грубо.

— …стер Голмс? — хтось гукає його, і в полі зору з’являється перевернуте обличчя білявого чоловіка. Той схилився над ним — звідкись узявся — і Шерлок мружиться.

Може, його викрадення — не така вже й погана подія, як він подумав спершу.

— Гей-гей… — воркує він, здивований власною слабкістю. — Здається, я тебе знаю…

Білявий хлопець дивиться на нього трохи здивовано, і Шерлок усміхається. Встигає вловити його погляд — яскраві, червоні очі, схожі на вогонь. І водночас — дуже сумні. Він замислюється, чи можна якось роздмухати це полум’я.

Погляд ковзає нижче — повні губи незнайомця швидко ворушаться, щось кажучи. Шерлок не відповідає — не тому, що не хоче, а тому, що не хоче слухати. Слова перетворюються на музику, що дратує.

У полі зору з’являється рука — п’ять чи шість пальців? Він не може сказати. Все розпливається. Йому стає тривожно, він трясе головою, намагаючись прогнати марево.

Стає тільки гірше.

Він на кілька секунд заплющує очі, але допитлива натура не дає йому довго терпіти. Коли він розплющує їх знову — миле обличчя повертається в його поле зору.

Він видихає майже з полегшенням.

Так. Отак — краще.

 

യയയ

 

— Містере Голмсе?

Вільям не згадає, коли саме почув гуркіт з вітальні, — тільки те, як наступної миті вже стояв поруч. Шерлок лежав на підлозі, серед пересунутих меблів, розтягнутий і мовчазний. Очевидно, він намагався втекти. Очевидно, дарма.

Коротке полегшення від усвідомлення, що він при тямі, одразу ж змінюється тривогою: чи не погіршив він свій стан такою витівкою? Вільям опускається поруч, нахиляється до нього й обережно торкається плеча:

— Містере Голмсе…

Ніякої реакції.

— Шерлоку?

Лише з третьої спроби детектив озивається. І його відповідь — зовсім не те, що Вільям очікує почути.

Його серце стискається, коли він розуміє: Шерлок його не впізнає.

На кілька секунд паніка охоплює все його єство, але він змушує себе залишатися спокійним. Це може бути шок, тимчасове ураження, щось, що минеться. Він мусить вірити в це. І водночас — готуватися до гіршого.

Шерлок тим часом продовжує дивитися на нього, майже з цікавістю. Посміхається. Та ця посмішка, зазвичай іронічна й живе, зараз — якась дивна, тремтлива. Тривожна.

— Ти не засинай, — м’яко, майже з благанням, просить Вільям. — Скажи мені… як ти себе почуваєш?

Жодної відповіді. Тільки погляд, теплий і спантеличений. Наче Шерлок бачить його вперше в житті.

Щоб перевірити стан, Вільям піднімає руку:

— Скільки пальців я показую?

Детектив мружиться, ворушить бровами, наче намагається сконцентруватися, а тоді… тихо скиглить. Виглядає розгублено, як дитина, що не розуміє правил гри.

Серце Вільяма стискається ще дужче. Вже втретє за цей вечір.

Він трясе плечима. Його давно ніхто не доводив до такого стану. І, здається, він і сам не пам’ятає, коли востаннє так боявся за когось. Він видихає, намагається заспокоїти дихання, рахує подумки:

Один. Два. Три.

Вони досі сидять на підлозі. Камін лише тліє. За вікном невпинно барабанить дощ. Покинутий вологий рушник, що вже не потрібен, лежить під рукою. Лікар, найімовірніше, з’явиться не раніше ніж за кілька годин.

Чотири. П’ять. Шість. Сім…

Щонайменше пів ночі він має провести поряд із ним. Охороняти не ворога, а людину.

Цей час не терпить його нерішучості. І він уже картає себе за те, що дозволив собі слабкість — у момент, коли на кону успіх його плану та дієздатність Шерлока. Особливо зараз, коли він лишився єдиним, хто відповідає за все, що відбувається. Він просто не має права зламатися.

…вісім. Дев’ять. Десять.

Його першочергове завдання — простежити, щоб стан детектива не погіршився, і створити для нього максимально прийнятні умови до приїзду лікаря.

У нього знову з’явився план — і це трохи заспокоює. Він ще раз поглядає на Шерлока — той напівпритомно мружиться й дивиться на нього з розгубленим виразом обличчя. Вільям усміхається йому сумно. Першим кроком має стати зняття вологого плаща та перенесення його в спальню — благо, вона зовсім поруч.

— Що ж, містере Голмс, тепер я допоможу Вам роздягтися, — бурмоче він скоріше для себе, сподіваючись, що той зрозуміє й не буде пручатися.

Під пальцями — мокрий, шорсткий твід. Вільям обережно піднімає праву руку Шерлока, щоб звільнити її з рукава. Близькість у цю мить відчувається особливо гостро, викликаючи в ньому дивне хвилювання. Руки Шерлока — сильні, рельєфні, прикриті тонкою, наскрізь промоклою сорочкою. Вільям розуміє, що потрібно знайти для нього повний комплект сухого одягу. А ще — що фізична форма детектива справді вражає…

Закінчивши з одним рукавом, він переходить до іншого, і перед тим, як продовжити, ще раз перевіряє, чи не заснув Шерлок. На своє здивування, натрапляє на свідомий, уважний погляд. У цих блакитних очах — знайома гострота, яка завжди вирізняла його серед тисяч інших. Це змушує Вільяма завмерти в напруженому очікуванні, не в силах відірвати погляду від цієї глибини.

Очі Шерлока повільно звужуються, він, здається, намагається щось згадати, а тоді ледь розтуляє губи:

— Ліаме?

Очі Вільяма здивовано розширюються. Йому важко збагнути, як таке просте слово могло так вплинути.

— Що…? — запитує він пошепки.

Шерлок мружиться, потім, мабуть, втомившись, прикриває очі долонею.

— Мабуть, я все ще сплю… — шепоче він радше до себе, ніж до когось.

Вільям одразу нахиляється ближче до нього, зосереджено стежачи за кожною реакцією.

— Ні, ні, це точно не сон, — швидко запевняє він, опанувавши перший шок. Його голос звучить чітко, майже твердо — Вільям свідомо добирає слова, щоб Шерлок не проґавив їхнього сенсу, як це вже трапилось кілька хвилин тому. — Містере Голмс, Ви знаєте, хто я?

Шерлок відводить руку від обличчя і дивиться на нього спантеличено й з болем.

— Гадаю… так… — невпевнено відповідає він, трохи здивований самим формулюванням запитання. Та вже за мить хапається за голову й стискає очі. — Чому в мене так розривається голова…?

Його свідомість трохи прояснюється — і Вільям, відчувши це, повертається до справ. Він продовжує роздягати Шерлока, рухаючись швидко, але обережно.

— У вас струс мозку, тому, прошу, не рухайтеся різко, — спокійно, майже лагідно каже він, злегка зупиняючи Шерлока рукою на грудях, коли той намагається підвестись. — Я вже викликав лікаря. А поки вам потрібно максимально відпочивати.

— Що ти робиш? — недовірливо питає Шерлок, не зводячи з нього очей.

— Роздягаю тебе, — відповідає Вільям майже машинально, занурений у процес — він щойно допомагає витягти руки з пальта. Помітивши здивований і трохи шокований погляд детектива, він нарешті усвідомлює, як прозвучала його фраза, і поспішно додає. — Ви змокли під дощем. Я просто хочу дати Вам сухий одяг.

Шерлок кліпає, намагаючись осмислити почуте. Цього досить, аби Вільям міг непомітно продовжити — хоча пальто вже зняте, рука майже несвідомо тягнеться до ґудзиків сорочки. В останню мить він стримує себе і просто, ніби між іншим, змахує залишки вологи з плечей.

— Як вважаєте, зможете підвестись із моєю допомогою? Я відведу Вас до спальні, — тихо питає він.

Шерлок невиразно киває. Усвідомлення ще не повернулося до нього повністю, і Вільям із полегшенням видихає. Він м’яко підтримує його за спину, допомагає пересунутись у сидяче положення, поки той повільно вирівнює корпус. Вони сидять поруч майже дві хвилини, чекаючи, поки Шерлок перестане хилитись і кров знову прилине до його обличчя.

Тоді Вільям кладе руку йому на плече й обережно допомагає підвестись.

Тіло Шерлока холодне. Мокра сорочка й штани тільки погіршують ситуацію, і Вільям ще раз переконується, що змінний одяг — не розкіш, а потреба. Шерлок рухається повільно й невпевнено, спираючись на нього всім тілом, і Вільяму доводиться майже нести їх обох уперед. Відчуваючи його тривожне серцебиття й важке, нерівне дихання, він знову зиркає на нього збоку.

Шерлок не відповідає поглядом. Увесь вечір — жодної іронії, жодної різкості, жодної зухвалої усмішки. І це чомусь пригнічує Вільяма більше за все інше. Він не хоче бачити його таким.

Їхня коротка подорож займає близько п’яти хвилин. І коли вони, нарешті, опиняються в кімнаті, Шерлок лишається на ногах тільки завдяки його підтримці. Вільям обережно підводить його до ліжка, допомагає сісти. У напівтемряві обличчя детектива здається ще блідішим. Коротка прогулянка забрала в нього останні сили, і тепер він виглядає так, ніби ось-ось втратить свідомість.

Але Вільям, як би йому не хотілося дати йому спокій, не може дозволити цього. Ще ні.

— Містере Голмс, Вам поки що не можна спати, — каже Вільям зі співчуттям у голосі, підтримуючи детектива за плечі. — Мені потрібно, щоб Ви зняли мокрий одяг. Я тим часом знайду для Вас сухий. Так, містере Голмс, — додає він із підбадьорливою посмішкою. — Ви зробите це для мене?

Шерлок кілька секунд мовчки дивиться на нього і, нарешті здавшись, починає повільно розстібати ремінь. Його, схоже, анітрохи не бентежить присутність Вільяма — тож той, з повагою до приватності, делікатно відвертається.

Йому слід піднятися нагору, щоб принести одну зі своїх сорочок і штанів, але залишати Шерлока самого йому не хочеться. Утім, детектив зараз повністю зосереджений на своєму «завданні», тому Вільям швидко виходить із кімнати, сподіваючись повернутися якнайшвидше.

Присутність відчувається, ніби розмитий сон. Картинка за картинкою миготять перед очима, жодна не складається у зв’язний ланцюг думок. А спалахи болю в голові — тільки додають хаосу. Шерлок такий виснажений, що ладен проспати ціле життя, та його допитливий розум ніяк не хоче затихнути, доки не зрозуміє хоч щось із того, що відбувається.

На жаль, думки плутаються так само, як пальці на ґудзиках сорочки.

Роздратовано застогнавши, він ховає обличчя в долонях і залишає невдалу спробу. Йому хочеться просто здатися, віддатися в обійми сну. М’яке ліжко манить, як ніколи. Але перед очима раптом зринає посмішка. Чиясь чужа усмішка.

Ні. Ліам просив не засинати.

Він не впевнений, наскільки цей спогад реальний. Але сам факт, що він раптово опинився на підлозі у вітальні знайомого професора математики, вже викликає тривогу. Можливо, як сказав Ліам — якщо це справді було — у нього струс мозку. Може, чергове передозування. А може, він послизнувся на сходах десь на кораблі, помер — і тепер у власному раю з безліччю таємничих убивств і одним дорогим другом.

Цю останню версію швидко спростовує гострий, пульсуючий біль. У раю ж не повинно боліти. Правда?

Шерлок знову стогне з роздратуванням. Його розум — головна зброя — зараз мов затуплений ніж. Його кидає з однієї абсурдної думки в іншу: неіснуючі простори, золоті перетини, темрява. Він виснажений.

Він не знає, скільки часу вже просидів так, із головою, наповненою туманом, але раптом чує легкий стукіт у двері.

— Містере Голмс, я приніс Вам одяг, — лунає м’який голос Ліама.

Шерлок дивується: навіть у такій ситуації той не забуває про ввічливість, немовби намагається зберегти його гідність. Кинувши погляд на себе, він виявляє, що встиг розстібнути лише два верхні ґудзики. І чомусь це змушує його відчути сором.

— Я… я так і не зміг роздягтись, — пробурмотів він, добираючи слова. — Ґудзики — якісь нездоланні.

За мить у дверях з’являється Ліам із кількома пакунками в руках. Він зупиняється, кидаючи на Шерлока стримано стурбований погляд. Його темний силует виділяється на фоні світла, що ллється з коридору. Він здається ще вищим і владнішим, коли Шерлок дивиться на нього знизу.

Ліам повільно заходить у кімнату, кладе одяг на край ліжка і, ставши на одне коліно навпроти, нечутно наближається. Його пальці легко ковзають по сорочці, петля за петлею розстібаючи ґудзики. Його подих перекликається з повільним, трохи надривним диханням Шерлока, і той усвідомлює, що це надто схоже на сон.

Втім, він не каже нічого, навіть коли Ліам підводиться і, не дивлячись, акуратно знімає сорочку, ніби навмисне уникаючи погляду на його оголений торс.

Холодне нічне повітря завмирає між ними. Місячне світло ковзає губами Ліама, і Шерлок відчуває, що реальність починає зникати. Але мить минає — і Ліам просить його підняти руки. Ледь відчутним рухом він накидає на нього чисту блузку, і Шерлок, неочікувано для себе, відчуває полегшення.

Потім, коротко вказавши на штани, Ліам відвертається. Шерлок зчитує мовчазне прохання і, зібравшись, якнайшвидше змінює їх, намагаючись не збентежити уважного друга ще більше.

— Я також приніс Вам халат. Не соромтесь вдягти його, якщо буде зручно, — м’яко промовляє Ліам, усе ще стоячи спиною. — А тепер я хотів би накласти пов’язку на око.

Стараючись не зупиняти погляд там, де не слід, він підходить ближче. Шерлок, уже в чистому одязі, похитується на краю ліжка. Ліам підтримує його легкою рукою, допомагаючи лягти, а потім повертається за невеликим тазиком із водою.

Приємна прохолода, яку приносить компрес на травмоване око, розливається тілом, немов хвиля полегшення. Ліам вправно, мов робив це сотні разів, перев’язує голову, туго фіксуючи пов’язку. Легка напруга навколо скроні заземлює. Та водночас — ще сильніше дає відчути втому.

Закінчивши, він підсовує подушки під голову Шерлока, акуратно і з турботою.

— Тепер Ви можете поспати. Але згодом я розбуджу Вас, щоб перевірити стан, — його обличчя на мить зависає над Шерлоковим, світле волосся обрамлює риси, а губи ледь ворушаться, промовляючи: — На добраніч, містере Голмс.

Двері зачиняються тихим клацанням.

Подушки м’яко обіймають щоки. Як би він не намагався триматися, сон усе ж перемагає. На межі свідомості Шерлока переслідує тільки одна думка: це, вочевидь, Небеса.

 

യയയ

 

Серце Вільяма шалено калатає, коли він виходить з кімнати й притуляється до дверей. Його коліна тремтять, і він не впевнений, чи здатен зробити ще крок.

Його дихання, як і думки, розсипане. Після цієї надто близької миті з Шерлоком щоки налиті жаром, і він ховає обличчя в долонях, соромлячись своєї реакції.

Він не вперше доглядає за пораненими. У дитинстві разом із братами часто бував у міських благодійних лікарнях, допомагаючи хворим. Але ще ніколи — ніколи — він не відчував нічого подібного до того, що охопило його кілька хвилин тому.

Його ледь вистачило, щоби завершити все з врівноваженим тоном і не дати Шерлоку жодного приводу для тривоги чи підозр. Але тепер, залишившись наодинці, він дає волю своїм відчуттям.

У грудях щось ворушиться, мов живе, проростаючи глибоко всередині. Шкіру пронизує тонкий, наполегливий струм — тривожна напруга, яка не вщухає.

Вільям, невпевнено ступаючи, прямує до тераси. Долоні ковзають по шорсткій стіні — він намагається втримати рівновагу, поки в голові знову і знову прокручується одне й те саме: приглушене світло кімнати, холод тіла, тиша між словами…

Дощ ллється важкими, крижаними краплями. Нічне повітря пронизує шкіру, грім лунає так голосно, ніби розриває небо. Босий, у мокрому одязі, що тягне додолу, Вільям стоїть на дерев’яній підлозі, опустивши руки — і дозволяє бурі робити з ним усе, що заманеться. Його трясе, вітер б’є по обличчю, але це ніяк не гасить жар, що палає в серці.

І він починає сміятися.

Спочатку — тихе, нервове хихикання, що мимоволі виривається з вуст. Потім — шалений регіт, який зливається з грозою. А далі — відчайдушні ридання, що деруться з горла. Він осідає, сповзає з перил на коліна, а дощ змішується зі сльозами, вже не відрізнити, де вода, а де біль.

Він не дурень. Він усе розуміє.

І тепер усе набуває сенсу. Усі настирливі думки, які він гнав від себе, як нав’язливих мух, — кожна з них була правдою. Відчай на його вустах перетворюється на посмішку, криву, болісну. Бо він закоханий.

У Шерлока. У навіженого, хитрого, блискучого Шерлока Голмса, який змусив його втратити голову.

Ніби навмисне. Ніби заздалегідь усе спланував. Ніби знав, як змусити його ридати разом із грозою, граючи свою драму на сцені з дощу й темряви.

Він ненавидить його.

Ненавидить ці почуття, що отруїли його серце. Ненавидить, як той змушував його сумніватися у собі всі ці місяці. Ненавидить його так щиро…

О, якби ж це було правдою.

Якби тільки він міг його ненавидіти.

Але метелики… ці безглузді, ніжні, барвисті метелики, що тріпочуть у грудях, не дають йому цього зробити.

Шерлок. Підступний, кмітливий, диявольськи геніальний Шерлок.

Яким же дурнем він був, що дозволив себе зловити. Примарний герой, його головний ворог — той, хто мав викрити всі його плани, спокійно й нещадно. І все ж — випередив його.

Як це могло статися?

Коли він став таким сліпим, що не бачив очевидного? І коли — таким безпомічно глухим до сигналів власного тіла, яке кричало про одне: він безнадійно хворий.

Це неправильно. Це безглуздо. Це заборонено.

Його трясе. Дихання обривається між спазмами. Це… не для нього.

Він обіймає себе, намагаючись зупинити тремтіння. Пальці німіють, але він не може змусити себе поворухнутися, охоплений наростаючою панікою. Він не вірить, не хоче вірити, що він, з усіх людей, піддався чомусь такому ірраціональному, як людські емоції. І водночас — якась частина його зовсім не здивована.

Можливо, він занадто довго обманював себе.

Підлога ніби пливе під ногами, коли він повертається до вітальні. Повітря всередині здається теплим — майже надто теплим після дощу. Його сліди — вологі, брудні — простягаються за ним. Одяг важко липне до шкіри, але він не може змусити себе подбати про це. Він спустошений. Його рухи — механічні, ноги самі ведуть до дверей тієї кімнати, де лежить причина всього цього… Шерлок.

Він зупиняється. За мить до того, як узятися за ручку, щось проривається крізь затуманену свідомість. Гнів. Чистий, нестерпний гнів. Він б’є себе по руці, змушуючи відступити. Потім різко розвертається — геть від детектива, який тягне його до себе, як магніт.

Шерлок.

І він гарчить на самого себе — він навіть жодного разу не назвав його на ім’я!

Кроки стають рішучими. Він піднімається на другий поверх, лютує. Зриває з себе мокрий одяг, який здається тепер символом його слабкості. Біля шафи — ривком хапає інший костюм, застібає жилет із зайвою силою, наче закриваючи на замок свої почуття. Піджака не бере — підтяжки стягують рукави до нестями.

Промокає обличчя рушником. У дзеркалі — лютий погляд, що палить зсередини. Його відображення відповідає йому тією ж отруйною посмішкою.

Із холодною рішучістю він прямує до кабінету. Більше жодних відволікань. Жодного Шерлока Голмса в його думках. Тільки цифри. Плани. Смерть.

Погляд ковзає по годиннику, але він ігнорує час. Його розум уже наповнюють нові деталі, нові справи, нові ходи на дошці. Нові злочини — витончені, неминучі.

Шерлок… Голмс може більше не сподіватися на легку гру.

Вільям Джеймс Моріарті ніколи не здається так легко.

 

യയയ

 

Шерлок прокидається з різким вдихом.

Простирадла ковзають під його пальцями, голова болить, ніби всередині дзвенять дзвони. Череп відгукується вібрацією болю, але це більше не має значення, бо…

Він пам’ятає.

Була ще одна справа. Один лікар. Професіонал. Привітний. Обережний. Звик піклуватися про здоров’я вельмож. Але всі його пацієнти помирали.

Усі.

Ніхто не підозрював нічого — а чому б, власне? Люди хворіють. Люди вмирають.

Але він, Шерлок, помітив.

Занадто підозріло. Лікар Гаррісон — так, саме він — збагачувався після кожної смерті. Його ім’я з’являлося в заповітах зразкових пацієнтів. Він втирався в довіру, доглядав, давав поради — і невдовзі залишався єдиним живим, хто щось отримував.

А потім… смерть.

Причина смерті — природна. Завжди. Аж надто природна.

Але одного разу… він дізнався, що в останньому випадку Гаррісон дав жертві дигідроморфін, одразу після чарки алкоголю. Ідеальний сценарій для серцевого нападу. Без жодного підозрілого симптому.

Без доказів.

Але він знав. Він завжди знає.

Тому коли з’явився шанс спіймати його на гарячому, він не міг змарнувати його. І… все зіпсував.

Гарчання виривається з горла. Він знову облажався. Шанс був ідеальним, злочинець — під боком, і тільки його зарозумілість змусила його податися за ним одному. Ніхто більше не знає, ні Скотланд-Ярд, ні навіть Джон, — де шукати ані нову жертву, ані самого вбивцю.

Чорт забирай!

Голова пульсує в такт з думками, що зіштовхуються одна з одною, і він відкидається назад, стискаючи скроні, сподіваючись, що фізичний біль переможе ментальний тиск. Перед очима все пливе, але він не звертає уваги. Бо те, що давить зсередини — почуття провини, — набагато гірше.

Його накривають спогади. Пробудження у чужій вітальні. Милі риси. Чужий одяг. Пов’язка.

І, нарешті — нарешті! — його мозок починає працювати.

Один за одним перед очима пролітають десятки варіантів того, як він міг опинитися в будинку Вільяма Джеймса Моріарті.

Перший, найочевидніший: Ліам був на місці злочину. Можливо, як свідок. Або як сам вбивця. І, не бажаючи залишати детектива на сцені, забрав його до себе. Логічно. Ідеально пасує до портрета Лорда Злочинів, який Шерлок вивів за останні місяці.

Але… поведінка Ліама не вписується.

Він був лагідний. Ввічливий. Він допоміг йому переодягнутися. Наклав пов’язку. Торкнувся його так, ніби Шерлок — не тягар, не загроза, не ворог… а щось інше.

Шерлок машинально торкається пов’язки. Трохи здригається.

Чи зробив би це Лорд Злочинів? Він не знає. І це — бісить найбільше.

Інший варіант — він не пам’ятає, що було після удару. Можливо, спробував утекти. Побіг на вулицю. Знепритомнів. І тоді Ліам міг помітити його випадково — з вікна, або йдучи вночі під нічною зливою…

Це вже звучить менш переконливо. Але… він не має права відкидати жодної гіпотези. Не тоді, коли в руках бракує половини пазла.

Розмірковуючи про це, Шерлок усвідомлює, що ніколи не питав Ліама, як той опинився в будинку. Ця думка різко повертає його до реальності. Надворі все ще ніч, він — у кімнаті для гостей, і жодної ознаки присутності Ліама поруч.

Шерлок завмирає в нерішучості. Потім усе ж приймає рішення: встати й спробувати знайти його. Запитати. Оцінити ситуацію. Згадка про своє недавнє падіння змушує його діяти обережніше.

Коли він відривається від ліжка, стіни пливуть перед очима. Але він стоїть. Стоїть. Стискає ліжко пальцями, а потім обережно відпускає.

На стільці лежить халат — акуратно складений, як усе в цьому домі. Шерлок накидає його на плечі, не бажаючи знову змерзнути.

Крок за кроком, тримачись за стіну, він іде вузьким, тьмяно освітленим коридором. Рухи повільні, координація порушена — одне око не працює, і це відчутно. Зупиняється, дихає, знову рухається.

Коли доходить до вітальні, його чоло вкривається потом.

Тут тепло. У каміні досі горить вогонь. Це або означає, що минуло небагато часу від моменту його засинання, або — що хтось стежить за полум’ям. Імовірно, Ліам. Бо жодних слуг Шерлок не бачив, а пальто, що недбало перекинуте через спинку дивана, усе ще на місці — покоївка б його прибрала.

Шерлок спотикається, ледве не падає на диван, і зітхає. Очевидно, він переоцінив свої сили. Люстра надривно блимає, змушуючи його мружитися. Голова паморочиться. Аргументи в голові розсипаються, як попіл. Він масажує здорову скроню, втрачаючи пильність, і невдовзі кладе голову на підлокітник.

Так… він явно недооцінив силу удару.

 

യയയ

 

У Вільяма виникає дивне відчуття дежавю, коли, прямувавши до кімнати, бачить Голмса, що лежить на дивані посеред вітальні.

Він зупиняється. Чи не марево це?

Але образ не зникає. Шерлок і справді тут.

Насправді він не хотів бачити його знову. Не після тієї душевної бурі, що щойно вирує в ньому. Після того, як він зрозумів: почуття, яких він боявся, — справжні.

Але він не може, чи то не хоче дозволити собі поставити власні бажання вище чужого добробуту.

Його єдиний обов’язок на цю мить — стриманість.

Урешті-решт, він усе життя грав зразкового аристократа.

Що може бути складніше?

Отже, коли годинник показав, що минула трохи більше години — не те щоб Вільям зводив із нього очі — він пішов переконатися, що симптоми травми не погіршилися. Побачивши, як детектив безтурботно розвалився посеред кімнати, Вільям роздратовано зітхнув. Мабуть, він дарма хвилювався.

Перед ним — струнка постать Голмса у власному вбранні. Тьмяне світло грає на блискучій тканині мантії, атласна сорочка звисає вільними складками, а ліва рука прикриває обличчя, заплутавшись у синьо-чорних пасмах волосся. Несправедливо, що навіть не маючи сил стояти, Голмс все одно виглядає до біса привабливо…

— Містере Голмс! — рвучко перериває Вільям власні думки, грізно озиваючись до детектива. — Вам не слід було вставати.

Той, почувши голос, повільно відводить руку від здорового ока.

— О, Ліаме… — його голос м’який і глухий. — Я хотів тебе знайти.

Вільям ненавидить, як лагідне ім’я і погляд, повен довіри, змушують його серце гупати об грудну клітку. Він підходить ближче, обличчя його — маска спокою, а голос холодний:

— Ви в цьому впевнені?

Голмс не звертає уваги на тон, дивиться повз нього, кудись у вогонь.

— Чесно кажучи, не дуже, — тихо зізнається. — Думки плутаються… розумієш?

Вільям згадує власну паніку, що охопила його кілька годин тому. Почуття, що виривали душу на шматки.

— Я не маю ані найменшого уявлення, — відповідає він, коротко й різко.

Голмс мовчить, втупившись у стелю. Вільям бачить, що витягти його назад у кімнату зараз — марна справа. А ще, якщо бути чесним, він не горить бажанням знову притискатися до його тіла.

Тому просто сідає в одне з крісел поруч, погляд його пильний, уважний до найменших змін у стані детектива.

Минуло кілька хвилин. Потім хрипкий голос знову розрізає тишу:

— Як я сюди потрапив?

Вільям напружується. Він очікував це запитання. Бо хто, як не великий Шерлок Голмс, навіть у такому стані, намагатиметься скласти логічний ланцюжок?

У нормальних умовах це питання змусило б його нервувати — адже детектив зараз у самому осередку всієї його злочинної імперії.

І то ще й не при ясному розумі.

Він мав би тішитися. Він мав би! Але замість цього його вивертає зсередини. Господи. З яких це пір він почав радіти, що один із «хороших хлопців» отримав черепно-мозкову травму?!

Його пальці впиваються в тканину штанів. Він дякує небу, що Голмс не бачить його розгубленості. І подумки дає собі ляпаса.

Сьогодні він не під кайфом.

— Дворецький побачив Вас із вікна маєтку, коли Ви лежали просто на дорозі, — озвучує Вільям заздалегідь підготовлену версію, прочищаючи горло. — Ми разом занесли вас у дім, і я послав його по лікаря. Я сподівався, що саме Ви поясните, що робили тут у таку нечестиву годину.

Голмс хмуриться, почувши останнє речення.

— Я переслідував злочинця… — невпевнено каже він. Його обличчя стає роздратованішим, і він ніби говорить сам до себе. — Я точно гнався за злочинцем…

— Що він зробив? — запитує Вільям, надто зацікавлений, щоб не скористатися можливістю розвідати деталі.

Обличчя Шерлока опускається.

— Він убив… когось. Або збирався вбити…? Я згадав це… — каже він повільно, майже невиразно. — Я… я не знаю.

Його рука опускається на обличчя, і Вільям чує його нерівне дихання. Виглядає так, ніби той сам від себе шаленіє від безсилля. Йому важко.

Серце Вільяма жалем стискається, але він зупиняє порив доторкнутися до руки Голмса, щоби заспокоїти.

— Це не так важливо, — каже він байдуже, хоч насправді самому хочеться кричати. — У будь-якому разі, це був не добропорядний громадянин, якщо залишив Вас у такому стані.

І раптом реакція. Голмс повільно повертає до нього голову. Погляд, зосереджений, втомлений. Проколює його наскрізь.

— Звідки ти знаєш, що це був “він”?

Вільям завмирає. У горлі пульсує серце. Він відчуває, як на нього дивиться блакитне, нещадно допитливе око.

— Це була здогадка, — спокійно відповідає він, сварячи себе подумки за необережність. — Я не повірю, що Ви не змогли наздогнати… леді.

Шерлок, схоже, приймає пояснення. Нічого не каже. Просто дивиться вдалечінь. Мовчання між ними знову густіє.

Вільям зауважує, що той більше не реагує на його слова. Його думки десь далеко. І це його турбує. Та що вдієш — минуло всього кілька годин після травми. Він має бути терплячим.

Але відчуття провини — стійке, як дим після пожежі — все одно переслідує його. Вільям силкується його відігнати: це не його провина. Шерлок сам потрапив у халепу. А він — просто допоміг. І все ж…

Це звучить… фальшиво.

— Я думаю… мені треба йти, — обриває його думки тихий голос Голмса.

— Що? — Вільям ніби відкидає думки, що тільки-но захопили його. А детектив вже сидить, тримаючись за спинку дивану, його погляд спрямований у нікуди.

— Ви не можете піти зараз. Ви ледве стоїте на ногах.

Шерлок, здається, зовсім його не чує. Повторює вперто, майже механічно:

— Я мушу йти… Я ще можу зловити його…

Вільям зривається з місця й встигає підхопити детектива раніше, ніж той падає на підлогу. Але вага Шерлока обрушується на нього надто різко, і він не втримується — обидва валяться на килим у заплутаній фігурі з переплетених рук, ніг і складок тканини.

— Містере Голмс? — обережно кличе він, шукаючи очима його обличчя. Той намацує плече Вільяма, намагаючись піднятися. — Поліція подбає про це, містере Голмс, — тихо додає Вільям, нахиляючись ближче. — Містере Голмс?..

Вид, що відкривається перед ним, змушує його завмерти.

Шерлок плаче.

Його губи викривлені в гримасі болю, а зі здорового ока котяться сльози, просочуючи бинт. Він не помічає Вільяма — ніби потонув у вирі власних емоцій. Не ридає — а наче тихо розсипається зсередини.

Вільям знає, що черепно-мозкові травми часто спричиняють емоційні зриви. Але він також знає: ці сльози — не випадкові. Вони справжні. Викликані не хімією, а втратою. Болем. Провиною.

А він… він не переносить сліз.

Поспіхом допомагаючи Шерлоку піднятися і спертись спиною до стільця, він з жахом помічає, що той не витирає сліз — просто сидить, ніби не помічаючи їх.

— Містере Голмс, не плачте, — Вільям говорить надто тихо для того, хто мав би бути байдужим. Він обіймає його за плечі — міцно, навіть занадто. — Нічого поганого не сталося…

— Ти не розумієш! — зривається Шерлок. Його голос різкий, надломлений. — Він буде вбивати знову, якщо я не зловлю його… Я мав його зупинити… Але я… Я був дурний. Це моя провина. Все — моя провина…

Він ховає обличчя в тремтячих руках. Його ридання наростають, як шторм на морі.

Вільям відчуває, як контроль вислизає з-під ніг.

Шерлок Голмс — геній, мисливець на злочини, його єдиний рівний опонент — зараз сам себе знищує. Через щось, що йому не вдається згадати повністю. Через справу, яка, можливо, іще навіть не завершена.

Він не повинен карати себе так. Це просто — емоції, спричинені травмою. Це повинно бути так. Хіба ні?

…Але Вільям не може відповісти на це питання.

У пам’яті спалахують усі сцени минулих злочинів — спланованих до міліметра, точних, безжальних. Скільки разів він дивився, як люди гинуть заради його великої ідеї? Скільки разів сам був тим, хто натискав на курок, нехай і не буквально?

Він відходить назад, мов від полум’я. Продовжує дивитись на зламану, згорблену фігуру детектива перед собою.

Його губи мимоволі викривляються в істеричній посмішці.

Шерлок зараз відкритіший, ніж будь-коли.

І це… це тішить. Струм напруги пульсує в жилах, наповнюючи його тіло теплом — хворобливо-солодким, як біль після голоду.

Радість із присмаком розпачу.

Якщо Шерлок так люто ненавидить убивства…

Якщо його трясе від однієї тільки думки про насильство…

Тоді це він. Саме він.

Він — ідеальний. Єдиний. Той, кого варто зламати, щоб зробити частиною свого великого плану.

І ніяке нікчемне кохання не встоїть перед цим призначенням.

У грудях зароджується нове, болісне відчуття ейфорії.

— Ви не винні, — майже шепоче Вільям, підходячи ближче. — Ви не вбивали. Не змушували його до цього. Це його руки в крові, а не Ваші. Його наздожене правосуддя. Як і всіх демонів. Я обіцяю.

Він обіймає Шерлока так міцно, що аж болить грудна клітка.

В кімнаті мерехтить світло, за вікном капає залишковий дощ, у каміні тліє вугілля.

Двоє консультантів — детектив і злочинець — сидять посеред вітальні. Один з них тримає іншого, і між ними вібрує відчуття фатальної, невідворотної близькості.

Перший гучний стукіт у двері губиться в цій тиші.

Шерлок його не чує. Він ще не сприймає зовнішній світ.

А Вільям — просто не звертає уваги.

Тільки наступний удар змушує його здригнутись, як прокинутого зі сну. Він озирається — і усвідомлює, що все ще тримає Шерлока в обіймах.

Відсахується різко, як ошпарений. Одяг перекошений, пальці стиснуті в кулаки. Не чекаючи відповіді, він підводиться і йде до дверей.

На порозі — Фред. А поруч із ним — доктор Джон Ватсон, із бурею на обличчі.

— Містере Моріарті! — вигукує він, щиро приголомшений. — Коли мені сказали, що Шерлок у маєтку якогось вельможі, я не очікував побачити… вас. Пробачте мою різкість, але я хочу оглянути його негайно!

— Доброго вечора, докторе Ватсоне, — Вільям вдягає звичну, відполіровану напівусмішку. — Шкода, що наш новий візит відбувається за таких гнітючих обставин.

Усередині нього — все ще палає. Але зовні він незворушний. Зі звичним жестом він впускає Джона до маєтку.

Фред, що йде слідом, ловить схвальний погляд свого лорда — «Добре спрацював».

Але Джон уже не чує ні слова. Його кроки розтинають простір між коридором і вітальнею, як лезо.

Ця рішучість — така сама, як у нього самого.

— Шерлоку! — голос Джона пронизаний панікою, що не знає фальші. Він одразу кидається до тремтячої фігури на підлозі, зупиняючи його невдалу спробу підвестися. Обережно, але впевнено допомагає сісти на стілець. — Шерлоку, ти мене чуєш?..

Погляд детектива повільно підводиться. Він вдивляється в знайоме обличчя.

Той самий голос. Ті самі риси.

— Джон… — тихо каже він. І в цьому слові — полегшення.

Ватсон, однак, виглядає напруженим. Відточеними медичними рухами він перевіряє голову детектива.

— Я ж казав Вам не переслідувати злочинців наодинці… — бурмоче він, напружено намацуючи пульс на сонній артерії. Судячи з підтиснутих губ, результати його не тішать.

Але найбільше змінює його вираз пов’язка.

З обережністю, не властивою військовому лікарю, Джон знімає пов’язку з правого боку обличчя. І в його очах спалахує непідробне співчуття.

— Як сильно болить?

Шерлок лише примружується — зміна освітлення занадто різка. Джон видихає.

— Зрозуміло. Сидіть тихо.

Він залишає Шерлока на стільці й повертається до Вільяма, який весь цей час мовчки стежив за кожним його рухом.

— З ним усе буде гаразд? — співчутливо запитує Вільям, старанно приховуючи справжню емоцію за спокійним тоном.

Джон не зустрічається з ним поглядом.

— Важко сказати, — туманно відповідає він. — Свідомість неясна. Це тривожить. Йому потрібна лікарня. Все, що я можу зробити зараз — це дати знеболювальне і замінити компрес.

У його голосі звучить втома від світу, і Вільям раптом розуміє: Джон, напевно, провів останні години, збиваючи ноги в пошуках зниклого друга. Ця думка чомусь зворушує його до глибини душі.

Він упізнає себе в цьому чоловікові — у його рішучості, у його турботі — і відчуває раптову… заздрість.

Але Джон і далі непокоїться. Його погляд блукає кімнатою і, нарешті, зупиняється на Вільямові.

— Пробачте за зухвалість… Але чи могли б ми залишитися тут до ранку? — просить він майже вибачальним тоном. — Дорога до Бейкер-стріт у кареті лише погіршить його стан. Ми поїдемо, щойно зможемо доставити його прямо до лікарні. Обіцяю, ми не будемо заважати.

Це прохання дивує Вільяма.

Не тому, що воно необґрунтоване — а тому, що воно настільки щире.

— Безумовно, докторе Ватсоне. — Він нахиляє голову в легкому поклоні. — Залишайтеся тут стільки, скільки буде потрібно. У маєтку вистачає кімнат для гостей. І не соромтеся просити про все, що вам може знадобитися.

Пауза.

— Містер Голмс — мій друг. І я щиро бажаю йому якнайшвидшого одужання.

Джон на мить дивиться на нього… і його обличчя світлішає.

— Ви неймовірно щедрі, лорде Моріарті.

Після цього він просить покликати когось із прислуги, щоб допомогти перенести Шерлока на м’яке ліжко. Але Вільям сам викликається — посилаючись на зайнятий графік. Разом вони обережно проводять Шерлока до його кімнати. Вільям лишає його під наглядом лікаря.

Та частина його самого, яку він давно поховав під шарами самоконтролю, хоче залишитися. Але він знає — це марно.

У нього є той, хто про нього подбає.

Йдучи до свого кабінету, Вільям раптом усвідомлює: вранці вони, найімовірніше, не побачаться.

І це приносить йому дивне, болісне полегшення.

 

യയയ

 

Через день Себастьян знаходить Гаррісона у покинутому притоні на околиці. Вільям нарешті зіставляє низку попередніх вбивств — замаскованих у звітах як «природні причини». Один погляд — і вузол брехні розплутано.

Він сам призначає себе катом.

Себастьян мовчки погоджується. У його суворому, але розуміючому погляді — схвалення. Цього досить, щоб зміцнити рішучість Вільяма.

Ніч тиха.

Його кроки відлунюють по металевій підлозі. Він іде до самотнього стільця, до ніжок якого прив’язано того, хто зрадив його довіру. Гаррісон тремтить. Його очі — переповнені жахом.

Рубіновий погляд Вільяма горить крижаною люттю. Губи розтягуються в гримасі презирства.

— Ви зрадили мою довіру, містере Гаррісоне. — Його голос рівний, холодний. — Згідно з нашою угодою, ви заповіли мені своє життя в обмін на допомогу. Я ніколи не вимагав від вас сплати боргу. Але тепер… я маю право стягнути всю суму.

Він витягає шаблю. Клинок блимає в тьмяному світлі. Гаррісон хрипко схлипує.

— Ні… ні, будь ласка!.. Я благаю вас—

Його крик обривається.

Удар.

Лезо прорізає горло. Кров б’є фонтаном. Обличчя Вільяма залишається нерухомим, коли червоні бризки падають йому на щоку.

Він відпускає бездиханне тіло — воно глухо падає на підлогу.

Себастьян мовчки подає йому білосніжну хустинку. Вільям киває.

Подяка — без слів.

Себастьян іде прибирати сліди.

Вільям притуляється до холодної стіни й довго дивиться в стелю.

Тепер вони квити.