Розділ 1: Бейкер-стріт 221Б

Примітки:

Після майже року я вирішив опублікувати цю главу. У ній не так багато подій, як у другій, але мені дуже подобається взаємодія хлопців і осіння атмосфера, тому вважаю, що вона має право на існування. Хто знає, можливо, колись з’являться й інші розділи, які продовжать цю історію…

 

Сьогодні ясна погода. Пізня осінь розфарбовує Лондон у яскраві кольори, вкриваючи вулиці килимом оксамитового листя. Навіть рідкісні пориви прохолодного вітру не можуть завадити перехожим насолоджуватися теплом передзимового сезону. Червоні промені сонця падають на цегляні стіни будинків, змушуючи й без того бордові вулиці світитися теплим багряним світлом. Білі статуї яскраво виділяються на тлі осіннього міського пейзажу.

Саме зараз Вільям крокує Брамою Королеви Анни, наповненою цокотом кінських копит і захопленим лепетом дітей, що мчать повз. Його довгі ноги в охайних штанях упевнено ступають по запиленій бруківці, поли довгого коричневого пальта розвіваються за спиною. Руки в стьобаних чорних рукавичках утримують портфель і капелюх, не даючи їм злетіти з голови. Легкою ходою він спритно оминає всі перешкоди, не забуваючи привітно кивати людям, що проходять повз. Призахідні промені сонця лоскочуть йому щоки, і на обличчі з’являється посмішка, але Вільям не дозволяє своїй споглядальній натурі відволіктися від мети.

Зараз середина осінні, і він прямує до міського поштового відділення, щоб відправити результати проміжних іспитів до Міністерства освіти. Він усміхається подумки, уявляючи, як якийсь чиновник сердито шипить, переглядаючи оцінки. Вільям не злий викладач, але надзвичайно вимогливий — до чого першокурсники ще не звикли. Його не лякає їхня погана успішність, бо він знає, що в них ще буде достатньо часу, щоб добре скласти іспити. Звісно, під його пильним керівництвом.

Перейшовши перехрестя, Вільям відчуває легкий удар у бік — чи то щось, чи то хтось. Він ледве не впускає капелюх і мимоволі випускає портфель, який із глухим стуком падає на землю. Обернувшись, він бачить хлопчика близько десяти років, що озирається через плече і, не звертаючи на нього уваги, мчить геть удвічі швидше, ніби його переслідують. Вільям видихає, дивлячись йому вслід.

У ранньому дитинстві він не раз опинявся в подібних ситуаціях, коли доводилося красти їжу для себе й брата. Ті часи давно минули, але його серце досі болить від усвідомлення, що багато дітей по всій імперії залишаються безпритульними сиротами, позбавленими шансів на нормальне життя. Він нахмурюється, але швидко заспокоює себе думкою, що незабаром покладе край цій несправедливості.

Іржання коня повертає Вільяма до реальності, і він згадує, що все ще стоїть на проїжджій частині. Він мило посміхається візникові, якого затримав, швидко підхоплює портфель, струшуючи з нього дорожній пил, і стрибає на тротуар. Та не встигає пройти й кількох кроків, як його знову хтось штовхає. Цього разу в плече — отже, це точно не дитина, а хтось досить високий.

– Тьху, він пішов, малий, – пробурмотів знайомий голос, і Вільям переводить погляд на постать, що щойно його зачепила.

Високий, худорлявий чоловік стоїть до нього спиною. На плечах у нього довгий чорний плащ, а з-під капелюха визирає синьо-чорний хвіст волосся… ох. Ох.

Який збіг.

– Вітаю, містере Голмс, – з посмішкою каже він.

Ця зустріч явно не входила в його плани так скоро після знайомства в поїзді, але доля любить вносити корективи, і іноді він їй у цьому навіть радо потурає.

Шерлок миттєво реагує на своє ім’я, шукаючи поглядом того, хто його вимовив. Як тільки помічає Вільяма, в його очах з’являється впізнавання, і його обличчя миттєво змінюється: замість похмурості з’являється щира радість.

– Ліаме, це ти! Я тебе вдарив? Вибач! – вигукує він так голосно, що деякі перехожі з подивом озираються. Його руки метушливо перевіряють плечі Вільяма, намагаючись переконатися, що він не завдав йому шкоди. Водночас він не припиняє говорити. – Я гнався за злодієм, який залишив мене без сигарет на весь день…

Вільям ледве стримує сміх, поки Шерлок продовжує скаржитися і крутити його, як ляльку. Потік слів наповнений щирою радістю, розчаруванням, жалем і дитячою безпосередністю.

Вільям хотів би бути таким щирим хоча б іноді. Утім, зараз він не відчуває потреби щось зображати. Коли поруч Шерлок, все якось стає простіше.

Нарешті, переконавшись, що з Вільямом усе гаразд, Шерлок відпускає його, наостанок змахнувши з плеча уявні порошинки, і ще раз перепрошує. Вільям усміхається.

– Все гаразд. Мені шкода, що з тобою сталася така неприємність, – м’яко відповідає він.

Він не сумнівається, що Шерлок не бажав зла тій дитині. Проте не може втриматися від спокуси перевірити детектива ще раз:

– І що ти збирався зробити зі злодієм?

Шерлок безтурботно знизує плечима.

– Нічого. Я просто хотів повернути сигарети, – відповідає він, надувшись. – Ці діти крадуть не від хорошого життя, розумієш?

Погляд Вільяма пом’якшується. Він не сумнівається: у цієї незграбної великої дитини — одне з найтепліших сердець, хоч би як він намагався це приховати за своєю дивною поведінкою.

– Зрозуміло, – погоджується він. У його голові блискає якась дитяча думка, і він вирішує трохи подражнити співрозмовника. Якщо замислитися, то поруч із Шерлоком йому завжди трохи неспокійно. – У будь-якому разі, куріння – не найкраща звичка. Можливо, це навіть піде Вам на користь. Зрештою, якби Ви курили менше, то, певно, наздогнали того хлопця.

Шерлок застигає. У його погляді пробігають тисячі думок, коли він вивчає невинну посмішку на вустах Вільяма. І раптом вибухає сміхом.

– Ліаме, ти покидьок…! – вигукує він без жодної образи. Схоже, йому значно більше до душі, коли Вільям не грає з ним у манірного аристократа. І це підтверджують слова, які змушують серце Вільяма тьохнути. – Ось чому ти мені подобаєшся.

– Не розумію, про що Ви, містере Голмс.

Очі Шерлока весело мружаться, а блакитні вії мерехтять у променях сонця. З його грудей виривається дзвінкий, майже безтурботний сміх. Його радість — заразлива. Вільяму цікаво, чи він завжди такий, чи тільки поруч із ним. Проте роздуми перериває сам Шерлок:

– Що ти сьогодні забув у Лондоні? – з цікавістю запитує він.

Це повертає Вільяма до справжньої мети його візиту, і він розуміє, що як би йому не подобалася ця невимушена бесіда, настав час повертатися до обов’язків.

– Робочі справи, – відповідає він, звіряючись із кишеньковим годинником. – Власне, я запізнюся, якщо не покваплюся, тож мушу Вас покинути, містере Го…

– Не будьте таким! – перебиває його Шерлок, який, схоже, зовсім не збирається прощатися. – Я з радістю прогулявся б із тобою. Мій вечір вільний. Куди ж ми підемо?

Вільям завмирає на мить. Формулювання не залишає йому простору для відмови. Шерлок, як завжди, наполегливий і, здається, не надто зважає на думку інших, коли йдеться про його бажання. Проте його наполегливість більше схожа на наївність – як у цуценяти, яке прагне уваги. І це позбавляє Вільяма можливості хоч трохи образитися.

Шерлок і далі стоїть із руками в кишенях, нервово перебираючи пальцями. Йому, здається, складно впоратись із нервозністю без звичної дози нікотину. Цей вигляд остаточно спонукає Вільяма погодитися.

– Я йду на міську пошту, – каже він навмисно недбало й рушає геть, спонукаючи Шерлока йти слідом. – Це недалеко. А у Вашій компанії час минає непомітно.

Шерлок із радістю слідує за ним.

Їхні постаті губляться серед інших перехожих. Вони зливаються з натовпом, і лише поспіх, який читається в їхній ході, вирізняє їх із загальної розміреності міського життя. Крок Вільяма швидкий, але стриманий: попри спізнення, він не дозволяє собі бігти крізь людні вулиці. Хода Голмса — пружна. Він не відстає, але рухається якось різко, твердо. Його очі безупинно бігають, а руки смикають кишені — надто сильно, ніби він от-от витягне щось звідти. Він стискає губи. Схоже, йому важко не курити. Його мозок, не зайнятий розслідуванням, виглядає дивно неспокійним.

Вільям упізнає цей стан. І йому цікаво: скільки ще витримає детектив, перш ніж знову побіжить за якимось випадковим злодюжкою. Але Шерлок тримається. І хоча часом спотикається об нерівну бруківку — йде далі.

— Вам погано, містере Голмсе? — навмисно запитує він.

Шерлок різко повертається і дивиться на нього, трохи насупившись. Його брови тремтять, мов чорні крила, а обличчя м’якшає у відповідь на спокій співрозмовника.

— Що? Ні, ні, зі мною все гаразд, — відповідає він надто швидко, щоб у це повірити. На губах з’являється напружена, майже тривожна усмішка. — Я хвилююся, що ти не зможеш вчасно надіслати папери, ось і все.

Вільям поблажливо посміхається. Він переводить погляд на дорогу, спостерігаючи, як сонце крізь золотаві вії повільно зникає за обрієм.

— Мені, безумовно, лестить Ваша турбота, тож не варто хвилюватися, — каже він, удаючи, що вірить словам детектива. — Я можу надіслати їх завтра. Зрештою, я тут до кінця тижня.

Він ловить себе на думці, що йому, безумовно, подобається думка про те, що Шерлок вважає турботу про нього гідним виправданням для власних вчинків. Його рішучість і, хоч і несвідома, емпатія — це саме ті риси, яких потребує головний герой великої вистави. І щоразу, коли вони бачаться, Вільям лише більше переконується у правильності свого вибору.

Він зупиняється на перехресті — і, на свій подив, розуміє, що більше не відчуває тієї примарної присутності, яка не залишала його останні кілька хвилин. Озирнувшись, він бачить детектива в кількох кроках позаду. Від тривожної постаті, якою був Шерлок раніше, не залишилося й сліду. Вітер грається довгими пасмами, що обрамляють його обличчя, а сам він стоїть нерухомо — мов статуя на одному з фасадів будівель. Лише часте кліпання повік свідчить, що він не застиг у часі.

На мить вулиця завмирає. Здається, весь Лондон звівся до кількох футів, що розділяють їх. Вільям і сам не помічає, як затамовує подих.

Думки мов чортенята стрибають у його багряних очах, коли він, не зводячи погляду з Шерлока, намагається зрозуміти причину тієї раптової зупинки. У його поставі — готовність до нападу, а в погляді — здивування і ще щось, що Вільям ніяк не може вловити.

За мить Шерлок скорочує відстань, заставши Вільяма зненацька. Той не розуміє, що саме стало причиною такої різкої зміни між ними, але вже прораховує можливі дії, а серце починає пришвидшено битися — чи то через загрозу, чи то через тепло, що виходить від детектива.

Після ще однієї миті, що здається вічністю, Голмс нарешті озивається:

— Ти… будеш тут і завтра?

Кілька секунд тому голова Вільяма була переповнена думками. Тепер у ній — порожнеча.

Він дивиться у світлі, широко відкриті очі навпроти і не знаходить у них ані сліду фальші після таких простих і неочікуваних слів.

Вільям не стримує легкої усмішки.

Губи Шерлока віддзеркалюють його власні. Він схоплює його за плечі, стискає в своїх сильних руках, змушуючи завмерти від несподіваного дотику.

– І ти мені не сказав? – вигукує він із дитячим захопленням. – Ходімо, давай швидше відправляти твої листи. У нас попереду ціла ніч!

Вільям занадто зосереджений на словах детектива і пропускає момент, коли його портфель виривають із рук і хапають за руку, змушуючи перейти на біг дорогою до поштового відділення.

– Містере Голмсе! – вигукує Вільям із несподіванки, намагаючись зупинити Шерлока, але той, здається, вже його не чує, зосереджено ухиляючись від перехожих, що трапляються їм на шляху.

Вітер м’яко б’є в обличчя й розвіває розстебнуте пальто, а його довгі ноги змінюють одна одну в шаленому темпі. Вільям, звісно, може вирватися з міцних рук і зупинитися, але вирішує, що не хоче цього робити. Не зараз. Усе, чого він прагне — це просто бігти і бігти, не зупиняючись ні на секунду. Дивно, як така непристойна поведінка змушує його почуватися таким вільним, і як Голмсу вдається продовжувати дивувати, попри зовнішню простоту свого персонажа. Вільям тримає капелюха в руці й перестрибує через дрібні камінці, не замислюючись над маршрутом, адже цього разу він довіряє людині, яка його веде.

 

***

 

Їх ледь не виганяють, коли вони, збуджені після пробіжки, ледве не влітають у будівлю поштового відділення. Адреналін ще трохи булькає в крові, і Шерлок театрально вдає, що страшенно виснажений, і легким рухом падає на гостьовий диван, не забувши закинути ноги на журнальний столик. Вільяму з якоїсь причини не соромно, хоча співробітники з ним не надто солідарні. Через кілька секунд йому, розчервонілому після раптового навантаження, вдається взяти себе в руки, і після кількох вибачень їх залишають наодинці, хоча й продовжують дивитися підозріло, поки вони не підуть.

Коли вони виходять, на вулицях незвично тихо. Будинки потопають у жовтому світлі, і лише поодинокі діти біжать кудись у бік центру міста. Люди ніби випарувалися, не лишивши по собі навіть тіні, і ця самотність заспокоює Вільяма. Шерлока, здається, вона теж не засмучує, і, відчуваючи себе вільним від обов’язків, що пов’язували їх раніше, він пропонує розділити вечерю. Зовсім не голодний, Вільям усе ж погоджується.

 

***

 

– Відколи це в Лондоні нема де поїсти… – роздратовано скиглить Шерлок, відходячи від дверей закладу, коли вже шостий ресторан поспіль виявляється зачиненим.

– Мабуть, ми прийшли пізніше, ніж думали, – поблажливо відповідає Вільям.

Він перевіряє кишеньковий годинник: час наближається до сьомої. Він мав би втомитися від тривалого переходу з місця на місце без чіткої мети, але йому чомусь зовсім не хочеться, щоб їхня прогулянка закінчувалася. Він злегка скоса поглядає на Шерлока, який понуро опустив голову, і не може втриматися від усмішки, дивлячись на його гнітючий вигляд. Морозне повітря б’є в обличчя, і вилиці Шерлока рожевіють. Вільям не сумнівається, що його власні щоки теж горять від холоду.

– Такими темпами ми замерзнемо швидше, ніж зійде сонце… – Шерлок театрально розводить руками.

– Іноді ти буваєш аж надто драматичним, – зауважує Вільям, продовжуючи йти тротуаром.

Шерлок риторично вигукує:

– Чому всі мені про це говорять?

Вільям посміхається і нічого не відповідає. Шерлок – це палітра емоцій і реакцій, тож навіть найпростіші його фрази перетворюються на сценічний етюд. Навряд чи він робить це навмисно, але Вільяму цікаво, що є першопричиною такої палкої взаємодії з навколишнім світом. Навіть зараз він іде, занурений у свої думки, і по самій лише його поставі можна прочитати, що він намагається знайти відповідь на якесь важливе для нього питання. Вільям пишається тим, що здогадується про це, й вирішує звільнити Шерлока від його тимчасового клопоту.

– Знаєш, – каже він через кілька хвилин, – я не дуже зголоднів, тож можемо відмовитися від ідеї з рестораном, особливо враховуючи, що наші пошуки навряд чи увінчаються успіхом у такий пізній час.

Шерлок знизує плечима на знак згоди.

– Мабуть, ти маєш рацію… – каже він, чухаючи потилицю. Видно, що йому зовсім не хочеться закінчувати вечір, тож він ще відчайдушно намагається щось придумати. Як і очікувалося, незабаром його обличчя осяює ідея. Вільям кидає на нього допитливий погляд, і Шерлок, ніби у відповідь на невисловлене прохання, одразу ж радісно вигукує:

– Ми вже зовсім близько до мого будинку!

Вільям різко видихає. Насправді він і сам не розуміє, чому здивований. Пропозиція нескромна, але коли це Шерлока цікавило щось скромне?

– Дякую за запрошення, але не хочу завдавати Вам клопоту, – ввічливо каже він, передбачаючи, що це не змінить рішення, яке Шерлок уже ухвалив.

– Та ну! – бадьоро підморгує той. – Я впевнений, що Джон не буде заперечувати, якщо я приведу в гості людину, яка допомогла довести його невинуватість у вбивстві.

Вільям посміхається у відповідь. Шерлок не може втратити можливість подражнити його, чи не так? Тепер він спритно відступає назад, зосередивши всю увагу на його безсоромно-невинному виразі обличчя. О, Вільям не сумнівається, що той йому зовсім не вірить, але поки в нього немає вагомих аргументів, щоб викрити блеф, він не має наміру показувати свої карти – навіть у такій буденній справі.

– Ви все зробили самі, я лише був досить уважним, щоб допомогти, – скромно каже він.

– Так, так, як скажеш, – відповідає Шерлок із булькаючим сміхом у горлі й миттєво розвертається, щоб іти поруч. – У будь-якому випадку, цей раунд за мною. Нашу страшну подорож завершено.

З цими словами він підморгує, киваючи на табличку з написом Бейкер-стріт. Вільям навіть не помітив, як вони дісталися сюди, але цього разу це його зовсім не засмучує. Він дивиться у проникливі блакитні очі навпроти – і здається.

– Ну що ж… Ви перемогли, о капітане.

 

***

 

Парадні двері, три кроки до головного входу, сімнадцять сходинок вгору — і вони на місці призначення.

Квартира зачаровує. Не тільки тому, що Вільяму рідко трапляється нагода відвідувати когось, крім людей свого статусу, а й тому, що цей простір належить Шерлоку. Його присутність читається в кожній дрібниці, і Вільям не може відірватися від розглядання. Поки згаданий детектив шукає своїх сусідів по кімнаті, він неквапливо прогулюється вітальнею, жадібно оглядаючи кімнату.

У повітрі панує передбачуваний запах тютюну — ледь вловимий, він огортає кожен предмет. Кришталева попільничка на підвіконні, яка явно не в Шерлоковому стилі, вже давно потребує чищення. Стіни, як і штори, вульгарно рожеві; в тьмяному світлі з вікна вони надають кімнаті якоїсь чарівної атмосфери неробства. Вмонтована в стіну громіздка шафа натякає на безцільне проведення часу — здебільшого заповнена художньою літературою, що, ймовірно, належить Джону. Проте на верхніх полицях недбало лежать кілька томів з хімії та кримінології. Інша шафа від підлоги до стелі заповнена реактивами та колбами. Поряд — стіл, завалений науковим обладнанням. Вільям вагається припускати, що Шерлок проводить експерименти саме тут, але не може довіряти своїм очам, коли бачить пару пальців, що плавають у банці. Поміркувавши, він визнає: ні, не помилився. Власне, саме цього і слід було очікувати від Шерлока.

На дивані, хаотично вкритому різнобарвними подушками, лежить скрипка, недбало кинута, ніби поспіхом. Прямо перед диваном — камін, у якому вугілля ще тліє. Власне мерехтливе відображення в дзеркалі над каміном привертає увагу Вільяма. Камінна полиця заставлена всілякими статуетками, годинниками й мініатюрними словниками. Найцікавіше — стос листів, пронизаних ножем. Вільям щиро здивований: Шерлок, як виявляється, дійсно дуже емоційний. Він уже хоче йти далі, коли помічає маленький папірець, що виглядає з-за рами дзеркала. Вся кімната завішана пейзажами й натюрмортами в оздоблених рамках, і, оскільки Шерлок не виглядає як людина, схильна до споглядання, Вільям припускає, що це просто декор. Але цей клаптик паперу безумовно належить йому. Він вдивляється і розпізнає на ньому нашвидкуруч записані математичні обчислення, які, схоже, не мають сенсу. Його рот відкривається від подиву. Шерлоку…

Немов відповідаючи на його думки, у кімнату заходить Шерлок. Вільям звертається до нього нарочито недбало.

– Ліаме? – каже той, трохи розгублено.

– Так?

– Схоже, ми обоє не надто добре орієнтуємося в національних святах.

З цими словами він простягає йому аркуш паперу. Вільям бере його й уважно читає. Це записка від Джона, в якій той пояснює причини їхньої нинішньої відсутності…

Ох.

5 листопада.

– Ніч Гая Фокса, – каже Вільям із розумінням, усе ще вивчаючи записку в руках. – Це пояснює зачинені ресторани й безлюдні вулиці. Мабуть, усі, як і твої друзі, пішли до Уайтхолу.

– Схоже на те, – погоджується Шерлок. – Не уявляв, що ми буквально самі в усьому Лондоні.

Вільям посміхається, впізнаючи у цій репліці відлуння власних думок.

– Абсолютно вірно.

Шерлок засовує руки в кишені, проходить у центр кімнати й падає в крісло. З кишені він дістає сірникову коробку – очевидно, ту саму, заради якої метушився ще вдень – і нарешті запалює сигарету.

– Ніколи не любив це свято, – каже він, випускаючи клуб диму. – Страшні опудала, багаття… А сама ідея «вірності британській короні» звучить як щось, що міг би вигадати мій брат… – на мить він замовкає, ніби шкодує, що взагалі почав цю фразу, але вже за секунду в його голосі звучить знайомий дражливий тон: – Але, Ліаме… як ти міг це забути?

Вільям нахиляє голову, мружиться, поглядаючи на нього з недовірою. Його змушують виправдовуватись — і це дещо обурює. Насправді, він не забув. Просто не бачив сенсу згадувати.

Він вмощується на дивані з ідеальною поставою, схрестивши ноги, і поблажливо поглядає на Шерлока, що розлігся перед ним.

– Люди часом щось забувають.

Шерлок сміється, хитнувши головою:

– Але не такі, як ти.

– І не такі, як Ви, – відповідає Вільям.

– Чому ж тоді?

Вільям відкидається на спинку дивана.

– Ви теж неймовірно розумний, але не звернули уваги на цю дату.

Шерлок витягує сигарету з рота і розтягує посмішку.

– Але ти – не я, – просто відповідає він. У цих словах звучить щось більше, ніж проста констатація.

– Зізнайся. Що трапилось?

Що саме підштовхує Вільяма до відповіді — веселий тон, наполегливість співрозмовника, емоційна насиченість вечора чи просто небажання переривати цю гру – він не знає. Але вирішує відповісти. Його очі спалахують.

– Я не бачу жодної практичної цінності в тому, щоб вшановувати національне лицемірство.

Шерлок дивиться на нього порожнім поглядом.

Вільям, помітивши це, з усмішкою продовжує:

– Це називають святом вірності короні. Але всі воліють замовчувати факти. За офіційною версією, злі змовники намагалися підірвати будівлю парламенту під час відкриття сесії, вбити Якова I і встановити католицьке правління. Але, як на диво, змову викрили вчасно, і зло було покаране. Чудова історія, чи не так?

– Але… – пробує вставити Шерлок.

– Але? – перепитує Вільям, трохи нахиляючись уперед.

– Ти б так не говорив, якби справді не мав сумнівів у цій версії.

Його слова звучать не як звинувачення, а радше як очевидний факт. Вільям усміхається й мовчки киває.

– Ви, як завжди, проникливі, містере Голмсе, – з посмішкою відзначає він. – Гадаю, усе це – лише красивий трюк. Важко повірити, що змовники змогли пронести тридцять шість бочок пороху просто під носом у королівської гвардії – і залишитися непоміченими. Насправді права католиків тоді були серйозно обмежені, а влада боялася повстань з їхнього боку. Тож вигадала змову, щоб мати виправдання для нових жорстких заходів: вбивств, репресій – і все це під схвальне бурмотіння натовпу. Гай Фокс став символом кожного, хто виступає проти системи. І який висновок можна зробити про народ, що щороку з радістю спалює його опудало?

– …це просто гарна казка, – повільно закінчує за нього Шерлок.

Вільям лишень злегка знизує плечима.

Його голос звучить м’якше, ніж зазвичай – думки поступово повертають його до власного плану.

На кілька хвилин між ними нависає тиша, порушувана лише рівномірним цоканням годинника, що відбиває дев’яту.

Вільям усе ще міркує про те, як дискримінація – з релігійних, політичних чи будь-яких інших мотивів – століттями трималася у цій країні. Його обличчя застигло у невизначеному виразі. Він не може сказати, про що думає Шерлок – але точно знає, що той не відводить від нього погляду.

Вільям трохи жалкує, що взагалі розпочав цю розмову. Сьогодні він вже не раз дозволив собі піддатися на провокації детектива.

– Бачу, ти багато над цим міркував, – каже Шерлок із ноткою щирого захоплення.

– Деякі історії варто розглядати з кількох боків, – відповідає Вільям, натягуючи майже невинну посмішку. – Шкода тільки, що мало хто замислюється про це.

Шерлок дивиться на нього з тонкою зацікавленістю.

– Безперечно, не багато…

Знову тиша. Вона повільно розтікається по кімнаті, осідаючи між поглядами, жестами, відстанню. За вікном темніє. Сигарета Шерлока дотліває в його руці. Він підводиться і, ніби між іншим, гасить її в попільничці.

Коли обертається – Вільям не очікує знову побачити на його обличчі те саме радісне світло, яке світанком відбилося в ньому ще кілька годин тому.

– Знаєш, мабуть, добре, що ми сьогодні залишилися вдома, – з легкою інтонацією каже він, ніби нічого й не сталося. – До речі, ми ж нічого так і не з’їли. Як щодо моєї фірмової кави?

Вільям на мить розгублено зупиняється:

– О такій порі…?

– Тільки не кажи, що ти вже збирався спати, – Шерлок кладе руки на стегна і примружується. – Ходімо, ти мусиш її спробувати!

Цей чоловік… Скільки всього може ховатися в його настроях?

Вільям навіть не встигає отямитися, як одразу відповідає — перше, що спадає на думку:

– Здивуйте мене, містере Голмсе.

Шерлок миттєво розцвітає усмішкою, збуджено плескає в долоні й майже біжить на кухню.

– Дай мені хвилину! Я впораюся швидко, обіцяю! — вигукує, вже зникаючи за дверима.

Вільям залишається наодинці з каміном і натомленим спокоєм вечора. І, можливо, це навіть добре. Бо йому точно є про що подумати.

 

* * *

 

Коли Шерлок повертається з кухні, несучи дві чашки, з яких підіймається тоненька пара, він мимоволі зупиняється.

Вільям спить.

Рівне дихання. Рука, що звисає з краю дивана. Капелюх покладений набік. Навіть вогонь у каміні здається м’якшим — наче боїться розбудити.

Брязкіт чашок об дерев’яну стільницю — ледь чутний. Шерлок тихо підходить ближче, бере ковдру зі стільця й акуратно накриває ним Вільяма. На мить зупиняє погляд на його спокійному обличчі.

Потім нахиляється, підкладає подушку під голову.

Знає, наскільки неприємно спати з нахиленою шиєю.

Він сідає в крісло, бере скрипку — не для гри. Просто тримає її в руках. Його пальці мовчки ковзають тугими струнами, наче перевіряють, чи ще можна на них зіграти.

Та зараз — не час для музики.

Його погляд — не на інструмент. І не на вогонь.

На нього.

На чоловіка, який раптово став комусь небезпечно близьким. Ближчим, ніж мав би.

Очі ковзають по лінії скул, до губ. Знову до повік.

Шерлок стискає губи, мов стримуючи щось невимовне.

– Це не може бути він…