- Так, дякую. На все добре…
Джисон скинув завершений дзвінок і втомлено опустив голову. Його третя на цьому тижні спроба влаштуватися на роботу знову стала невдалою. А ще ж тільки вівторок. Звісно, його збережень вистачить ще на деякий час, але якщо так піде і надалі, то доведеться здатись і переїхати в будинок батьків.
Два місяці тому Джисон стабільно працював у міській мерії, відповідав на скарги громадян, займався балогоустроєм міста, ходив на роботу з восьмої до п’ятої і мав два вихідних на тиждень. Офіційно. Неофіційно він часто працював понаднормово, отримував мінімальну зарплатню, майже не ходив у відпустку і мав лише одну вільну неділю, яку керівник однаково завантажував паперовою роботою.
Скорочення в державних установах звалилось, як сніг на голову. Ще вчора працівник «прийми-подай», сьогодні безробітний з купою вільного часу і з невідворотньою можливістю стати бездомним. Бо гроші закінчувались. А персектива стати не платоспроможним росла в геометричній прогресії.
Джисон як міг шукав роботу. Він встиг постажуватись у двох цілодобових магазинах, спробував роботу касиром у гіпермаркеті, навіть вже одним оком поглядав на вакансію прибиральника у школі. Але всі відмовляли йому, посилаючись на більш компетентних претендентів. Але Джисон вмів читати між рядків і не вірив цим відмовкам.
- Чому знову сумний?
Голос Фелікса витягнув чоловіка з роздумів. Блондин з’явився перед Джисоном в м’якій блакитній сорочці, з розсипом веснянок на блідому обличчі і з долонями, перемазаними акварельними фарбами.
- Мене знову бортонули з роботою, - роздратовано сказав Джисон, штовхаючи по асфальту дрібний камінчик ногою.
- Та шо за?… - лайнувся блондин, але продовжувати не став, двір заполонив гомін дитячих голосів. - Це вже не смішно.
- Уяви, наскільки не смішно мені, - видихнув Хан, запускаючи пальці в густе темне волосся. - Ще трохи і я переїду до кімнати моєї юності на другому поверсі батьківського дому. Так собі перспектива у двадцять вісім років.
- Ввечері погуглимо нові вакансії.
Фелікс стиснув плече друга долонею і піджав губи. З дверей садочка юрбою висипались діти і кинулись до своїх батьків, сміючись і на ходу розповідаючи, як пройшов їх день.
- Тато! Тато!
Почувши дзвінкий знайомий голос, Джисон змінив сумний вираз обличчя на щасливий і присів, розставляючи руки в сторони. Єн У влетіла в його обійми, притискаючись своїми маленькими губками до вже засмаглої батькової щоки.
- Я так скучив за тобою, Зірочко моя, - Джисон міцно обійняв доньку.
- Я теж. Тато, ми сьогодні робили орігамі! Йонбок навчив нас!
Дівчинка простягнула чоловіку паперову червону гвоздику.
- Вона майже повністю зробила її сама, я тільки трошки допоміг, - скзав Фелікс, погладивши малу по голові.
- Ти просто молодець, Зірочко, - похвалив Джисон, роздивляючись не дуже рівну квітку.
На іншому боці орігамі невпевненим дитячим почерком було виведене єдине слово «таткові». Серце Джісона стиснулось. Йому вкрай потрібна була робота. І то вже дуже терміново.
***
- Ти знову звільнив секретаря?!
Хьонджин влетів в кабінет наче ураган. Такий само різкий і випускючий іскри з очей, в чудово припасованиій сірій атласній сорочці, з ідеально вкладеним волоссям і купою сережок у вухах. Попри всю свою м’яку красу зараз Хван виглядав роздратовано.
- Знайди мені нового, - спокійно відповів Мінхо, не відриваючись від монітора комп’ютера.
- Знущаєшся? Це вже третя за місяць дівчина, яка не витримує тебе!
Хьонджин плюхнувся на диван навпроти стола Лі і закинув довгі ноги одна на одну. Він вальяжно розкинув руки на спинку дивану і дивився на Мінхо, якому, здавалось, взагалі байдуже на роздратування Хвана.
- Вони некомпетенті і тупі, - просто відповів Лі, смикнувши плечима, ніби це було щось звичне і очевидне.
- Відділ кадрів ненавидить тебе, ти ж знаєш? Власне, всі ненавидять тебе в цій компанії.
- Відділ кадрів може почати нормально робити свою роботу і не набирати ідіотів, які не можуть запам’ятати елементарних речей, - Мінхо нарешті відірвав погляд від монітору і подивився на Хьонджина спокійними чіпкими очима. - А стосовно всіх в цій компанії ти помиляєшся. Ти ж мене любиш, - чоловік паскудно посміхнувся Хвану.
- Я тебе терплю, це різні речі, - відмахнувся Хьонджин.
- Не важливо. Просто знайди мені нового секретаря.
- Де в біса я маю його знайти? Секретарі на дорозі не валяються і на деревах не ростуть.
- А ти всі перевіряв?
- Що?
- Ну, дерева і дороги, - абсолютно серйозно спитав Мінхо, склавши руки на грудях.
Хьонджин пару раз кліпнув. Іноді тонкий гумор Лі Мінхо неможливо було зрозуміти одразу.
- Тьху! Та йди ти…
Мінхо тихенько хихотнув.
- Просто знайди когось компетентного і не тупого. І бажано в спідниці, довшій, ніж тридцяти сантиметрова лінійка.
- Господи, ніби ті спідниці тебе відволікають, - Хьонджин закотив очі.
- Мені на них начхати. Вони відволікають інших чоловіків в цій будівлі. Тебе наприклад.
- Не посперечаєшся.
- Отож. Тому розумна, компетентна, вміє готувати каву і не світить сідницями у мене в офісі.
- Я тобі робота китайського подарую. Такого, як в новинах показували.
- Вони японські.
- Не важливо. Чому взагалі я маю шукати тобі секретаря? Я взагалі то не менеджер по персоналу.
- Ти комунікабельний соціальний метелик, а серед твоїх танцівників трапляються розторопні люди.
- Ой, не починай. Пошукаю я тобі секретаря, ніби вперше чи що…
Хьонджин все ще бубнів собі під носа, що ніякий він не соціальний метелик і що попередні секретарі не були тупими, коли виходив з кабінету Мінхо.
Насправді три попередні секретарі були цілком нічого, але не ідеальні. Це були молоді жінки в коротких спідницях, які погано запам’ятовували розклад, не вміли водити машину і не могли швидко вирішувати дрібні проблеми. Мінхо знав, що прискіпується, але він також знав, яку людину шукав. Всі вони були не ті.