Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Підготовка до святкування Йолю в палаці йшла повним ходом. Хтось зі слуг використовував дрібні фокуси, щоб прикрасити приміщення, чи зробити чистішими підлоги, але не я. Не те, щоб на Землі часто користувалась магією для прибирання власної домівки, але там і роботи було значно менше. Мені, принаймні, не доводилось слідкувати за тим, щоб усі блискучі поверхні сяяли, як новесенькі. А блистить тут практично УСЕ.
Щоправда, близько трьох місяців тому, в коло моїх обов’язків почало входити лише прибирання хором молодшого Одінсона та легкі доручення по-типу «принеси-подай-посунься». І навіть не знаю, добре це, чи погано. З однієї сторони, робота стала більш структурованою, а з другої, я розумію, що вони просто знайшли крайню, для того, щоб терпіти часті жарти та розіграші Локі.
А я ненавиджу гумор асґардійців. Майже весь він базується на якійсь дикості з нотками чогось токсичного. Звикнути до такого, якщо ти не місцевий — важко, або навіть неможливо. І Локі є практично найхаотичнішим втіленням цих жартів. Особливо, він любив називати мене Авророю, коли хотів лишній раз нагадати мені про те, що я втратила, через свою необачність і надмірну допитливість. Будучи одним зі свідком мого вироку, він добре знав усі нюанси покарання і, часто, навмисно вказував на це, нагадуючи про моє становище, протягом усього мого перебування в Асґарді.
Три роки.
Сьогодні рівно три роки, як я тут, якщо вірити місцевому потоку часу. І весь цей період, щодня, мені доводиться виконувати різні доручення та прислуговувати: бігати по палацу, мити, перетасовувати, витирати, застеляти. А ще поводитись тихо. А все тому, що, хоч асґардійці не звикли знущатись зі смертних, вони, все одно, ставляться до нас, як до наївних, дурненьких тваринок. І я не здивуюсь, якщо у всьому винні наші предки, які присвоїли їм титули богів. А, зважаючи на те, що, остання їх масштабна подорож у Мідґард була ще за часів війни з йотунами, воно і не дивно. Зрештою, їм до мене, зазвичай, немає ніякого діла і це не може не радувати.
До речі, про подорожі між нашими «планетами».
Мені все ще було цікаво, як я потрапила в Асґард і не помітила цього? Якщо врахувати усе, що дізналась, спостерігаючи, інколи, за роботою Біфросту, важко взагалі уявити, що моє тіло перенесли до моста, телепортували в Асґард і навіть закинули у головну залу палацу за максимально короткий проміжок часу і так, що б моє тіло нічого навіть не запідозрило. Не могла ж я зануритись на стільки глибоко в транс!
Чи могла?
Я часто занурююсь у свої думки так сильно, що не помічаю, як летять години, а, часом, можу навіть не почути, як до мене звертаються, аж поки не відчую добрячий поштовх в плече, чи ще щось подібне. Так загубилась в роздумах і поки закінчувала святкове приготування спальні в покоях Локі. І ось, черга дійшла до ліжка. Це ложе, на якому, здавалось, спокійно могло б поміститись четверо, для мене стало найважчим пунктом в будь-якому прибиранні. Заплутатись у простирадлі чи ковдрі не коштувало ніяких зусиль. А, особливо, в зимову пору, коли ті всі «перини» щей важкезні. Ледь не гепнувшись, коли, в черговий раз, намагалась розібратись, як краще застелити все, я не витримала. Зі злісним криком, відкинула ковдру та, почала товкти подушку, яка явно не заслуговувала відчути на собі усю мою лють.
— Ти готуєшся стати валькірією?
Несподіваний голос десь за спиною змусив мене різко обернутись. Локі сидів в кріслі біля каміну і, схоже, вже якийсь час спостерігав за моїми потугами застелити ліжко. Його руки трохи звисали з боковин, а ноги були перехрещені.
— Я лише відбивала подушку, щоб вона була об’ємніша.
У відповідь на такі жалюгідні спроби спростувати свої дії, по кімнаті пронісся лише неголосний глузливий сміх.
— Важко без магії, еге ж?
Вирішивши, лишній раз, не напрошуватись на неприємність, я змовчала і таки взялась закінчити з прибиранням. Молодший Одінсон також не продовжував розмови.
Ну, звісно… він ніколи не починав свої жарти, поки не дізнається, як краще підійти до ситуації. Він спостерігав, запам’ятовував і вичікував. Його звичка проникати під шкіру і жалити тонкими голками у найболючіші місця нікому тут не давала спокою. Так, його в палаці любили, але ця любов була дуже своєрідна. Відчуваючи це, він усім відповідав абсолютно рівною ціною. Принаймні, я думаю саме так, виходячи з власних спостережень.
Дочекавшись закінчення прибирання, Локі, зрештою, таки вирішив мене довести.
— Скажи, Серво, як це — бути найслабшою істотою Асґарду? Як це — мати життя коротше, ніж навіть у місцевих тварин?
Ці слова різали вуха, а десь у грудях болісно защемило. В скронях, разом з легким відчаєм, знову спалахнуло роздратування. Та я не підвела погляду, попри на те, що його голос не звучав вороже. Лише імітував цікавість, бо знав, що це поранить ще більше. Це ж бо означало, що він лише цікавиться, чому я на стільки жалюгідна, а не називає такою. Ніби цей факт вже не піддається сумніву.
Мені не можна було піддаватись на подібну провокацію. На щастя, роботи в його покоях вже не залишилось. Ноги самі понесли мене до дверей. І, саме в ту мить, як вони мали зачинитись, в спину долетіли останні слова Локі:
— Знову тікаєш, Аврора?
Я таки обернулась. Його блакитні очі збентежено спостерігали за моєю капітуляцією, ніби не сподівались на таку реакцією. Але ні. Він точно знав, як сильно його ненавиділи у цю мить і, схоже, саме через це, на його обличчі заграла весела та світла посмішка. Невинна, на перших погляд, але, як тільки ти придивишся більш пильно — відразу зауважиш його тріумф.
Коли відстанню між нами стали масивні дерев’яні двері з чудернацькими та чарівними вирізьбленнями, мій гнів вже нічого не могло побороти. Здавалось, лють, разом з кров’ю, текла по венах і я прагнула, якнайшвидше, відпустити це.
Діставшись до найближчого балкону, мої долоні опустились на холодні перила. Слабкий морозний вітерець обдував обличчя, трохи пощіпуючи щоки, що викликало легкий рум’янець. Повітря Йольського вечора вже наповнило легені. Вивільняючий крик повільно наростав десь у горлі, та, в останню мить, його зупинив напружений, глухий шепіт, що долинув до моїх вух:
— Тихіше! Геймдалл може почути нас…
Я завмерла. Якщо хтось намагався щось приховати від вартового Біфросту, нічим добрим це не могло закінчитись. А це означало, що мені краще також не знати нічого про цю розмову.
— Йому зараз точно немає до нас справи. У тебе є те, на що ми домовлялись?
— А ти приніс те, що я просив?
Що ж, схоже, назрівала чергова халепа. Час звідси забиратись. Це аж ніяк не стосувалося мене, а ризикувати власним життям заради світу, що мене полонив, я точно не збиралась.
На порозі балкону, в мене врізався дрібний, з довгою густою бородою, карлик. Вперше бачила в Асґарді подібну істоту. Його чорнющі насуплені брови трохи закривали очі, а сиве волосся спадало на плечі, утворюючи на кінчиках ледь помітні хвильки. Він кинув на мене трохи здивований та, одночасно, злісний погляд і зник у темному коридорі, куди не доходило світло після заходу, залишивши по собі лише ледь відчутний запах диму.
Трясця… мене викрили та, імовірно, запам’ятали…
Зірвавшись з місця, я, за кілька хвилин, подолала відстань між балконом та залою, в якому тільки починались святкові розваги. Столи вгинались від кількості їжі, гучні та веселі розмови гостей заполонили простір під супровід музикантів. Абсолютно усі пили, їли та безтурботно жартували один з одним. І головне — нікому не було ніякого діла до непримітної служниці. Схопивши з однієї з таць шматок соленого овечого сиру, мені вдалось трохи перебити гіркий присмак страху та тривоги. Боги, цей сир — ледь не єдине, що дарувало мені радість в Асґарді. Здається, я і в Мідґарді його обожнювала, але не пригадую, щоб тут часто його ставили на столи. Можливо, через специфічність місцевих овець. Шерсті ці красуні завжди давали багато, а от на молоко скупились. Тільки «обраним» дозволялось його зібрати.
Рука повільно потягнулась до келиха з вином, керуючись бажанням втамувати спрагу, коли я помітила, як мій одяг поступово змінив свій вигляд. Раніше тьмяна, сіра сукня, потемнішала, рукави стали довші. Комір, оголюючи блідувату шкіру на плечах, з’їхав та утворив, такий собі, «човник». Візерунок, що ледь виднівся по усьому периметру, змістився, утворивши щось схоже на асґардську традиційну вишиту облямівку*.
Не відчувши холоду на частинах тіла, що, раніше, були прикриті тканиною, зрозуміла, що це лише оптична ілюзія. І вже здогадувалась, ким навіяна. Очима я вже шукала його. Того, хто зовсім нещодавно так сильно мене образив, і, через кого, я стала небажаним свідком якось підозрілої змови.
Але Локі з’явився, практично, нізвідки. Його постать тихо, плавно й тихо, тінь, що повільно росла коли сонце починало ховатись за обрій, вигулькнула у мене з-за спини. Рука бога-бешкетника спритно висмикнула шпильку з мого волосся, що трималось підібраним лише завдяки їй. Мідні пасма м’яко опустились на мої плечі та спину.
— Так, безсумнівно, краще, хіба ні?
Я скептично і навіть із роздратуванням простежила за його рухами.
— Навіщо?
Ледь помітна усмішка торкнулась його губ.
— Ну, можливо, — його погляд пробігся по моїй постаті, а потім зосередився на столі — мені варто було краще добирати слова, сказані тобі.
Подих затамувався від шоку. Локі вибачається? Це жарт?
— Ти про що? Усе гаразд, — я не могла демонструвати свою образу, якщо прямої кривди не відбулось. А, якщо я не ображаюсь, то і вибачатись немає за що.
Він, схоже, це розумів, і саме тому скористався таким способом, щоб продовжити розмову.
— Справді? Мені здавалось, ти ненавидиш мене.
— Це — неправда.
І це справді так. Він мене постійно нервував, запалював бажання його вдарити, але не брехав. Молодший Одінсон майстерно підлаштовував істину під власну вигоду. Часто вона звучала жорстоко, різко, та ніколи неправдиво. Це точно не було варте ненависті. Хоч і напрошувалось на сварку.
— О, справді? Тоді все чудово, — Локі зовсім не помічав цей важкий подих напруги між нами. Або вміло ігнорував — Я сподівався на це, бо у мене є справа до тебе.
Його слова сіяли підозри в моїй голові. Щось тут дуже явно було не так.
— До мене? Яка може бути справа у бога до смертної?
— Мені потрібно отримати лише декілька твоїх спогадів.
— Спогадів, якоих немає?
— Те, що вони покриті пеленою, не означає, що вони зникли.
І це не можна було заперечити. Та тільки який спогад він хоче, навіщо і, головне, що з цього отримаю я?
— Яка вигода для мене?
Неголосний, але веселий сміх долинув до моїх вух.
— Ти вмієш укладати угоди.
— Життя змусило навчитись, — весь цей час, незважаючи на його ентузіазм, я трималась трохи відчужено.
— Розумію, — після короткої паузи, він продовжив — Я поділюсь з тобою своєю магією і навчу декільком закляттям за те, що ти дозволиш мені понишпорити у твоїй чудовій голівці.
Ну, звичайно, саме за це від дасть мені частину своєї сили.
— Простіше кажучи, ти дасиш мені можливість чаклувати на елементарному рівні, щоб змогти залізти в мої спогади. На скільки знаю, ти не можеш таке зробити не з чарівниками.
— Мені подобається усвідомлювати, як сильно асґардійці, іноді, недооцінюють смертних, — не схоже було, що його розчарувало те, на скільки швидко дістались до істинної суті сказаних ним слів — та, хіба не головне — що ти зможеш собі і надалі полегшити своє життя тут?
В цих словах жив сенс. Маючи змогу трохи чаклувати, мені було б легше. Та було одне «але»…
— Одін наклав заборону на чарунки.
— Він заблокував ТВОЮ силу. Не мою.
Я замокла. Можливо, варто було відмовитись, але у пам’яті постало зображення сивобородого карлика, який був учасником тієї підозрілої розмови. Імовірність того, що хтось може спробувати усунути мене за «підслуховування» все більше віддалялась від позначки «нуль», і навіть найпростіші фокуси могли трохи убезпечити мій зад.
— Гаразд, я поділюсь спогадами.
—————————
*Вишита облямівка (вишивка або смужка тканини, що вишивається) — це оздоблювальний елемент, що використовується на краях одягу, взуття, сумках та інших речей.