ІІ. Кросворди наших почуттів.

Ранок Софії почався дуже сумбурно, вона запізнювалась на роботу паралельно проклинаючи себе за виключений будильник увісні. Пом’ята вчорашня сорочка, штани перші з другої полиці шафи купе виглядали вже буденно, а щось незрозуміле на голові додавало шарму. Так могла скажи кожна але не Софія, штани були вибрані ще зі вчора, сорочка висіла на бильці крісла з розстібнутими гудзика та пахла свіжістю, завершував це все тугий, низький хвіст.

Якби дівчину запитали, кого найбільше вона не хоче побачити зараз, відповідь була б очевидною. Вона не любила оцю недосказаність, ці погляди мимоволі в відділку, це можна було робити з залицяльниками, яких підкидала мама, вона не відчувала до них нічого окрім простої поваги за витрачений час, але симетрію з Пашою провести не можливо. Почуття виникали при кожному подиху, при кожному русі чи блиском в очах, саме це було новим та неосяжним, як небо в повний місяць.

Біля її машини стояв вчорашній клієнт, Паша до ваших послуг, той самий Паша, який вчора приволік звідкись стіл щоб Софія могла працювати в його квартирі та молитись щоб цей стіл не використовуйся для розділки трупів.

-Ти довго.

-Я проспала, міг викликати таксі щоб не чекати.

-Для чого платити, якщо у мене є безкоштовний водій?

-Доволі логічно, сідай, зараз будемо летіти через пробки.

-Тут є подушка безпеки? Я боюсь що відділок може залишитись без геніального паталогонатома.

-Тебе тільки це хвилює, те що я також можу померти, не дай боже, це типу ок?

-Ну знайти слідчого легше ніж генія.-Я висаджу тебе якщо ти не зупинишся.

-Не висадиш, ти ж мене любиш.

Добре що окуляри куплені в першій оптиці були вдягнуті та змогли приховати нервову біготню очей. Софія не любила коли маніпулювали її почуттями, це здавалось низьким і мало якийсь липкий ефект, ніби наголосивши на цьому один раз воно буде липнути вже життя. Подальша поїздка була ніби гра в мовчанку, дівчина не хотіла говорити, а чоловік був надто гордим щоб сказати бодай слово.

Відділок зустрів тими самими людьми, тими самими стінами та запахами, з днями тут не мінялось нічого, люди працювати з одною метою, з запалом в очах коли повалялась нова справа, це був єдиний метод щоб не загубитись в цьому кримінальному багні.

-О, Софія, доброго ранку.

-Всім доброго ранку, що у нас на сьогодні, є щось цікаве?

-Ми хотіли запитати, як ти докопалась до правки в вчорашній справі? Там не простий злочинець, а цілий фетешист.

-Зрушив з мертвої точки розслідування Паша, саме він знайшов носовичок, який і дав збіг по базі.

-Але ти говорила що сама розв’яжеш це, чи я помиляюсь?

В голові Софії лунали слова батька, який що разу промовляв ті самі слова, коли дівчині не вдавалось досягнути поставлених вершин чи стрибнути вище своєї голови в навчанні. Вона завжди верталась до цих емоцій, вони бути тими самими, які вспливали коли не потрібно, тими самими, яких не можливо пропрацювати з психологом.

-Говорила але як бачите, не змогла.

-Ну і не кінець світу, попереду ще сотні таких.

-Звичайно.- промовив Паша, який як миша тишком зайшов в кабінет, в нього було дивовижне вміння проникати в приміщення непоміченим, ще й в моменти коли його не чекають.

Кабінет Софії наповнювався ароматом кави, таким густим, немов дим з димоходу в холодні ночі зими. На столі вже був порядок, хтось постарався перед її приходом і залишив об’єкт, який не помітити важко-хвойний чай, не важко здогадатись хто і для чого залишив його саме тут та навів порядок на столі. Дівчина знала, що Павло має відчуття до неї але не може проявити їх у повній формі, така його особливість і за це вона його любила, вона любила нешаблонність, любила коли було не так як завжди, щоб було над чим подумати. Відставивши каву подалі Софія клацнута чайник та засипала в дві чашки чай, дістала з скрипучої шухляди печеня та відкинулась на комп’ютерному кріслі.

Павло розбирав труп. Сьогодні це чоловік за 60, викладач в університеті, задля додаткового заробітку вплутався в нелегальні справи але впустив момент, що в таких темах коли ти стаєш не потрібним чи заважаєш тебе можуть легко прибрати, що і сталось з Валентином Андрійовичем одного суботнього ранку. Його напарники хотіли позбавитись тіла самостійно та спустили тіло в каналізаційний люк але трупи мають здатність розкладатись з перших хвилин зупинки серця та невдовзі запах просмоктався наверх, що і викликало підозру в прохожих, які в свою чергу викликали поліцію. Паша любив таких клієнтів, вони мовчали, не дратували його пустими розмова, не потрібно було слідкувати за їхньою зміною емоцій на обличчі щоб продумати хід розмови на декілька кроків вперед, з ними було простіше, з ними було спокійно. Спокій тривав не довго, в кабінет зайшла Софія, яка могла говорити, найчастіше заводила пусту розмову, за нею потрібно було слідкувати але в якийсь момент Паша зловив себе на думці це його не дратує, не дратує Софія загалом, він може годинами слухати її розповіді про котів, яких вона рятувала якогось ранку, може слухати бурмотіння під ніс коли дівчина намагається знайти відповіді на питання по справі, це свідчило про одне-Софія може маніпулювати ним тим самим способом що і він цього ранку.

-А запах який, мене зараз затошнить.

-Не дихай, а краще вийди.

-Я принесла твій чай і печення.

-З шоколадом печення? Якщо ні-я не буду.

-З шоколадом, моє улюблене.

-Візьми там біля Валентина крісло і присунь до столу, чай потребує часу.

Поставивши дві чашки з печеням на стіл, Софія ледь підійшла щоб забрати крісло та не випорожнити вміст шлунку назовні, підсунула стілець до столу та вдихнула повітря на повні легені до відчуття головокружіння від різкого перенасичення киснем.

-А цукор?

-Я п’ю без цукру.

-Ну а я з цукром, отже, де цукор? - Паша підняв свій погляд від чашки та тепло подивився на Софію, кутики його губ припіднялись в добрій посмішці, що дало дівчині відчуття спокою.

-Немає, я не принесла, бери з печеням так буде солодко.

-Наступного разу бери з собою цукор.

-Домовились, а цей, Андрій сьогодні залив кавою документи і як почав то все витира..

-Поїдемо сьогодні до мене?

-..ти серветками..До тебе, для чого?

-Покажу свою колекцію скальпелів.

-Ти думаєш мені цікаво буде дивитись на них?

-Мені все одно, я хочу показати колекцію.

Варіанту не їхати в дівчини не було, Паша не водить машину, він все одно буде стояти біля її машини, дьоргати за ручку та повторювати слова: ‘’відчини двері, я хочу сісти’’, їй прийдеться відвезти його додому.

Так і сталось, чоловік дьоргав ручку понад 5 хвилин, поки Софія спускалась сходами з будівлі поліції і в неї не було вибору не відкрити йому, бо вона його любить.

Колекцією це було назвати важко, на полиці лежали два ножі, один з них канцелярський, в кожного різне поняття колекції але Софія здогадалась що вона тут зовсім не для перегляду колекції. Її теорія підтвердилась коли на столі з’явились дві чашки з тим самим запашним чаєм, паку шоколадних печень і звіт, таршер знову світив теплим, затишним світлом відбиваючись у всіх поверхнях і очах, паркет приємно поскрипував під натиском ніг, крісла віддавали тим самим домашнім настроєм як на дачі влітку.

-Сідай, стояче пити чай не прийнято.

-Я просто неочікувала.

-Це можна було легко передбачити, я ж передбачив що ти прийдеш до мене після залишеного чаю на поприбираному столі.

-Ну я не ти, геній в сім’ї має бути один, чи це з уродом така поговорка була..?

-В сім’ї? Ми вже сім’я?

-Та я так сказала, до слова але заперечувати факт своїх почуттів до тебе думаю є безглуздо.

-Менше думай.

-Та ти вже визначся, то ти залишаєш мене наодинці зі своїми думками щоб я розгадувала кросворди наших почуттів, то волієш менше думати.

-Просто я хочу щоб твій мозок хоч деколи відпочивав. Ти женешся за якимось неосяжним успіхом, який не зрозуміло де і який, не бачиш нічого окрім того як вразити батьків та довести що ти була права.

-Я не женусь, просто розумієш, мені важливе їхнє одобрення, їхнє визнання, в моїх сім’ї це цінується і я з дитинства вчилась заслуговувати любов через досягнення, навіть зараз, я хочу щось комусь довести щоб відчути бодай щось. Я змучилась шукати причини в поведінці батьків, чому вони поводяться так ніби я нічого в їхньому житті, ніби я просто якийсь період для них, але це ж не так, правда?

-Мені не потрібно щоб ти щось доводила аби тебе любити. Те що твої батьки не бачать дальше свого носу це абсолютно не твої проблеми, вони дорослі люди, так само як і ти, вони в змозі визначити цінності свого життя, на що їм звертати увагу та на якийсь аспектах бути зосередженими. Зрозумій, люди бувають різні, вони не будуть поводитись так як ти собі уявляєш, в них не твій мозок і вони не екстрасенси, прийми це і відпусти.

-Прийми це?! Та ще й відпустити, та як ти собі це уявляєш, вони все моє життя подавляют..

Несподівано крісло поруч спорожніло, паркет легко заскрипів, Софія опинилась в легких, заспокоюючих обіймах, яких вона чекала весь час роботи у відділку. Для дівчини це було спасіння від своїх думок, які захоплювали її голову наче темна грозова хмара, для Паші це був метод привести до тями дівчину з якою він хоче провести не один день та не один рік. Кожен мав свій мотив але результат був один, що і називається коханням.

Дівчина прокинулась від звуку води з того самого довгого, темного коридору. Вона була закутана в чорне, м’яке покривало з китицями, під головою лежала м’яка диванна подушка того ж відтінку що і крісла. На ватних ногах після не довгого сну, Софія теплими, босими ногами вирушила шукати джерело звуку, справжній детектив в реальному житті. Світло пробивалось з щілини дверей в ванну, звідти ж лунав звук, вона навіть не знала що там ванна, в коридорі ніколи не горіло світло, пересуватись можна виключно по пом’яті або навпомацки. Дальше по коридору на кухні горів один нічник у вигляді хмаринки на столі, поряд стояли дві чашки і таця з недоїденим печенням. Чай хоч і був вже холодним але спрага після сну змусила спустошити два горня за раз і заїсти залишками печення, а що воно лежить сумує. треба щоб в цій квартирі ніхто не сумував. Телефон завібрував, сповіщаючи про нове повідомлення в якому йшлось наступне: ‘’Я чую що ти встала, клацни чайник, будь ласка, хочу ще чаю, ти ж допила мій’’. Очі набули нових розмірів, як ця людина знає наперед що відбудиться через пару хвилин? Геній, чистої води. Софія клацнула чайник і відповіла повідомленням: ‘’Ти надто багато знаєш, чайник поставила’’.

Другий чай за вечір не був лишнім, це вже скоріше перетворилось на ритуал, на ритуал з конкретною людиною, з якою можна було пити літрами і це не здавалось чимось не правильним. Запах розслабляв, температура речовини повільно втомлювала тіло, а очі навпроти не давали спокою.

-Як ти?

-Мені не вистачило цього сну, я б зараз лягла прямо тут.

-Давай дам тобі рушник, сходиш в душ і ляжемо?

-Ляжемо?))) Паааашо, а ти що, відчуваєш щось до мене? Ну признайся.

-Твоя квартира зовсім поруч, думаю ти з в змозі перейтись пару метрів, давай, я доп’ю твій чай, йди собі з богом.

-Ну чого ти, я ж підколюю тебе так, а ти одразу бісишся.

-Рушники на третій полиці зліва, бери любий окрім сірого.

-Тепер я хочу взяти саме сірий.

-Ти зараз серйозно підеш до себе і пробачення тобі не буде.

Вода в ванній зашуміла, на землі лежав червовий рушник, сірий-на третій полиці, чоловік сидів в розтягнутій футболці на яку падали крапельки води з волосся, спальних штанах і з білим шумом в голові, не хотілось думати, хотілось бути тут і зараз, з нею, без продумування наступних її слів чи дій, без вибудовування стін та кордонів.

Спальня майже нічим не відрізнялась від вітальні, той самий таршер, те саме світло тільки замість крісел стояло двоспальне ліжко з чистою постіллю, кімната була провітреною за п’ять хвилин перед виходом дівчини з душу, з рушником на голові та в Пашеній футболці по коліно. Чоловік уявити не міг що він знову вляпається в це, десь 5 років тому він пообіцяв собі що не повторить своїх ж помилок але хто не ризикує, той не п’є шампанського.

-Тепер по правилах все має бути, ти не заходиш на мою частину ліжка, не береш мою ковдру, не дихаєш голосно, не вертаєшся до мене лицем, не торкаєшся мене руками і ногами.

-Легше лягти на землі.

-І простудити нирки.

-Та з тобою знаєш, не знати що гірше.

На ліжку ковдри справді було дві, дві однакові подушки, запах не приторний, загалом в квартирі не було запахів, вона була настільки чистою що тут не могли затримуватись запахи, хіба на кухні але вони вивітрювались, як тільки відкривалось вікно.

Софії вистачило тільки на те щоб закутатись в ковдру як в кокон і вдихнути чистоту в легені, споглядаючи як Паша завершує свої ритуали. Він ходив по кімнаті, виключав все додаткове світло, ставив на зарядку телефони другим шнуром, що взявся не зрозуміло звідки, відкрив на провітрювання вікно, сів на край ліжка та виключив при ліжкову лампу.

-Шо чекаємо, чоловіче?

-Дихаю.

-Подихати з тобою разом?

-Можеш. Взагалі разом звучить гарно, не тільки дихати.

Пару хвилин в кімнаті тамувала повна тишина, де не де лунали звуки машин з іншої вулиці, п’яні сусіди перевертали шафи зверху над ними але це не помішало їм розслабити як тіло, так і мозок. Незабаром вони обоє бачили другий сон, Паша міг і третій але відчув як до ноги притулилась чужа стопа, він обійняв її іншою ногою та поринув в обійми Морфея.