I. Несказане залишиться несказанним.

-Я не хочу залишатись на самоті. Промовила Софія з надією почути зворотній зв’язок але її надії були марними, Паша не був тим чоловіком, який б ринувся розповідати про свої почуття, про те що його хвилює та рве на шмаття, він просто залишить відкриті двері за собою, що і є найбільшим проявом його емпатії.

А…що далі? Пролунало в голові дівчини, такого досвіду в неї ще не було, вона не мала стосунків з чоловіками, яких потрібно розгадувати, які будуть як її чергові справи у відділку. Пашу потрібно було збирати як той самий пазл ввечері біля каміну, чи розв’язувати складу задачу з математики в університеті, але ж який результат в кінці.

-Я зайшла не тому що хочу отримати від тебе підтримки, я можу справитись сама але ти не віддав каструлю з бульону, чи могла б я забрати її зараз?

Павло сидів на м’якому кріслі обшитому замшею з дерев’яними підлокотниками та витончиними ніжками, щось старе але з душею, чого не вистачало в квартирі Софії. Він розглядав якісь звіти з олівцем за вухом та стукаючи ногою в ритм голосного годинника на кухні. Дівчина зазирнула до кухні та побачила свою кастулю на столі, з тим самим рушником до близку вимиту, такого вигляду вона давно не мала але брати її не поспішала, приховуючи свої справжні мотиво, хотіла як найдовше залишитись в квартирі.

На помацки пройшла по довгому коридору, в якому ледь пробивалось світло з кухні, пахло весняним повітрям заблукавшим між кімнатами та чоловічим парфумом, поставила біля входу каструлю накривши рушником. В кімнаті біля крісла був включений таршер з теплим, глибоким, жовтим світлом і максимально не сонячним Пашою. Дівчина присіла на сусіднє крісло, поклала руки на коліна очікуючи якоїсь розв’язки але чоловік не був налаштованим на просту розмову.

-Ти щось чекаєш чи просто сидиш тут?

-Я просто сиджу.

-Ну сиди.

Сидіти прийшлось не довго, в двері задзвонили, крісло заскрипіло, почулись голоса в кінці коридору.

-Ти голодна.

-Ні.

-Це не питання, а ствердження. Візьми з собою звіти та приходь на кухню.

Софія з вирозом обличчя, яке передавало повне нерозуміння того, що відбувається подивилась на таршер, на звіти біля яких стояла чашка на журнальному столику, так і прагнула розлитись на цінні документи, підійшла взявши все необхідне хоча головою вона вже була на тій самій кухні.

Кухня для Паші було щось сакральне, тут свої ритуали, свій час, своє повітря. Запах хвойного чаю та меду вітав в кімнаті, інтер’єр швидше нагадував стерильну, хірургічну кімнату ніж кухню двокімнатної квартири.

-Чай є тільки такий, кави я не п’ю, доставка з маку, сідай на стілець той що біля вікна.

-Буду чай і стріпси, можна я сяду на інший стілець, з вікна дує?

Брови на лиці паталогонатома ледь піднялись що сідчило про обурення але і Софія не пальцем роблена, не звернула уваги на це та присіла на обраний стілець. Напруга зрозстала з кожним речення, з кожним подихом, з кожним ударом чайної ложки об чашку, це трошки і лампочка над головою почне мирихтіти. Взявши звіти до вимитих до скрипу рук, чоловік прийнявся читати, якісь висновки зрозумілі тільки йому не звертаючи уваги на свого сіпврозмовника.

-Ти будеш зі мною говорити? Я хочу відповідей, дай мені зрозуміти що відбувається між нами.

-Я впевнений що тобі буде корисніше дійти до них самій, а не шукати легких шляхів.

-Ну поговори ти ж зі мною, ну будь ласка, ти стільки втікаєш від мене ніби боїшся обпект.. почекай.

Софія знайшла причину, вона знайшла відповідь. В її голові в мить ніби лампочка загорілась і освітила всі кути цієї маленької кімнати.

-Ти боїшся, що це повториться?

-Мені здаєтсья тобі пора.

-Якщо я вгадала дай мені знак.

Повло підняв свої голубі очі на Софію і тоді все стало зрозуміло, дівчина попала в яблучко.

-Не все що трапляється з нами одного разу має намір повторитьсь ще раз, в цьому немає закономірності, тим більше якщо не намагатись підлаштовувати події під потрібний результат. Якщо я можу чимось допомогти, ти тільки скажи, я готова допомоги тобі.

-Зустрінемось завтра, Софіє. Ходімо, я тебе проведу.

Варіанту залишитись не було, забравши посуд дівчина вже за мить відкривала двері своєї квартири. Її квартира не пахла ні чаєм, ні кавою, вона не пахла ні чим, а найголовніше в ній не було душі. Всі стіни були білі, готельна постіль, чашки на кухні були одноманітно монохромні. Дівчина відшторила вікно щоб подивитись на людей, на їхнє вечірнє метушіння але зрозуміла що тільки місяць може освітити її кімнату, ні людей, ні емоцій, тільки холодне світло.

Сон цього дня був незапланований, робота виявилась дуже цікавою, аж такою що Софія сиділа за ноутбуком до моменту співу пташок за вікном. Сон міг принести фальшиві емоції, а їй потрібен холодний розум, сьогодні вона розв’яже найголовнішу задачу її життя.

В відділку було шумно, якісь люди сварились що їм надали не кваліфікованого адвоката, хтось бився з кавомашинкою, яка зажувала паперові стаканчики, а хтось збирав фігури з сірників. Ну а що, в кожного свій спосіб справлятись з стресом. Андрій прикріпляв фотографії підозрюваних у справі, Данило рився в паперах в надії знайти те що могли прогавити при першому перегляді, Паша як завжди сидів на своєму ніби підписаному дивані та дивився в пустоту, ніби вона могла йому відповісти. Не дуже хотілось говорити в цей день, хотілось прийняти гарячий душ, закутатись в теплу ковдру і забути це все як страшний сон, але служба є службою.

-Що у нас сьогодні?

-Та що що, дівчина була знайдена місцевим зранку, в полі, в весілній сукні.

-В вечільній сукні? Що вона робила в полі, не в призначеному для поля одязі?

-Ну це хороше питання, ми думали ти скажеш але напевно помилялись.

-Не помилялись! Я знайду відповідь, дайте мені день і інформацію що вже знайшли.

З такою швидкостю як розпахувались двері кабінету можна було ставити рекорди, добре що не повилітали з петель. Софія сіла в свою жовту, не нову машину та летіла шукати розв’язку, та чи саме розв’язку цієї справи її мозок прагнув знайти?

-Ну поле як поле, нічого особливого, що вона тут могла робити? Пройшовши пару метрів від місця злочину вона побачила полароїдні знімки, на яких і була зображена пані з весільній сукні, пританцьовуючи з посмішкою на обличчі. Це означає що підзрюваний був або фотографом або любителем, дівчина йому довіряла про що свідчить посмішка та розслаблені пози тіла але що пішло не так, фотосесія мала закінчитись сімейним переглядом знімків, а не парою листів в руках де чорним по білом написано: ‘’Пролежала мертвою що найменше 8 годин’’. Зібравши фотокарточки як речовий доказ, Софія сіла на землю та впеврше за ці дні відчула спокій, не той що показують в фільмах, не той про який розказувала подружка, вона відчула свій спокій, який свідчив що кінець вже близько.

В кабінет вона влітала ще швидше ніж виходила з нього, в неї було не багато інформації, найголовніше це фото, які вже на експертизі в Стелли, свідчення місцевих, та один каблук, вбивця забрав інший собі як трофей? Не дивно, така практика зустрічалась часто, вбивця бере щось з особистих речей жертви як відзнаку на пам’ять, вони відчувають гордість за скоєний злочин.

Чай помало остигав, повітря ставало все густішим, а справа дальше результатів експертизи не зайшли, на фото немає відбитків або їх постарались приховати, каблук не встановив збігів з ДНК, які вже є в базі, свідчення розходяться, хтось каже що вона була сама,хтось що з нею був чоловік, чи дає це щось? Тільки що люди не здатні критично мислити.

День підходив до кінця, результату немає але ж воан обіцяла в перше чергу собі, вона мала знайти відповідь. Повітря стає свіжішим, тінь на шафі стає подвійною, звіт на столі не один, Софія не одна.

-Я знайшов те що не знайшла ти, на полі.

-Для чого ти їздив туди? це ж моя справа, я хотіла її розв’язати, чому ти постійно все псуєш?

-Я тут щоб допомогти тобі але якщо ти будеш продовжувати так розмовляти я заберу звіт і ти залишишся сама в цій замкнутій, малій кімнаті.

-Розкажи що там, мене болять очі читати.

-Зовсім інша справа, а ти не хотіл..

-Я хотіла!

-Я зараз вийду.

-Мовчу.

-Так от в полі ти впустила одну маленьку але значну деталь, а саме носовичок.

-Носовичок? Ти відніс його Стеллі?

-Ще в обід.

-Чому ти не прийшов раніше?

-Думав ти догадаєшся сама.

Ця фраза була для Софії як впасти лицем в багнюку, як вона могла прогавити такий доказ, чому не була зосередженна на місці злочину, а відповідь проста. Її думки заповнювало щось інше, або хтось інший.

-Ну давай вже, добий мене повністю, ДНК співпали з ранішніми фігурантами?

-Звичайно, якби ні я б не приходив, для мене насолода подивитись на твій крах.

-Гад.

-Це лестить мені, значить я викликаю в тебе емоції.

-Звичайно викликаєш, ти постійно розмазуєш мене, по всіх спаравах, ти приходиш з висновком, ти ставиш точку. Чому я саме тут і саме з тобою? Я хотіла просто працювати на роботі для душі, а не слухати таких як ти.

-Пішли віддамо цю справу в архів і ти відвезеш мене додому.

-Це також не питання?

-Звісно.

-Паскуда ти, Пашо.

На столі в кабінеті був безлад, на полицях був безлад, в голові Софії не виключення. Що робити дальше, справа завершена, чим забити голову щоб не думати в цей раз? Машина рідно гуділа, стоянка вже була пуста, всі співробітники спішили до своїх сімей, діти чекали своїх батьків, а в кабіні машини їхали дві дитини, які по вуха, до кісточок на пальцях ніг були закохані одне в одного, та чи осміляться вони говорити про це? Звичайно, тільки на всі розмови потрібен зручний час, тоді все стане на свої місця.

Двері ліфту відкрились, Паша не встиг відійти щоб пропустити Софію, як вона вже йшла до сходів.

-Чому ти не їздиш на ліфті? Теорія про збереження фігури надто безглузда.

-В мене клаустрофобія.

-М.

Як не дивно вони зустрілись на сходовій клітці, чи то ліфт їхав надто довго чи то Паша чекав поки Софія підніметься але факт залишається фактом. Ключі в дверях повертаються але одна з них не відкривається, дівчина повертає голову і дежавю як на яву, ті самі двері, так само відкриті, як пару днів тому.

-Я вже сама скоро почну вірити в закономірності такими темпами. Пашо, двері!

Відповіді не було, як і кроків, які б могли означати що Павло вертається по двері. Дівчина наступає на ті самі граблі, заходить в квартиру де її зустрічає той самий тексний коридок освідчений лише світлом з кімнати, таршер світить тим самим теплим світлом але є одна відмінність, Паші немає на кріслі.

-О боже, я злякалась!

-Я вже не такий страшний, щоб мене боятись, взагалі мама казала що я в неї найгарніший.

-Ти двері забув зачинити.

-Не правда.

-Та як, вони справді були відчинені. -Ну то вони були відчинені, а не я забув їх зачинити.

І тут до Софії прийшло осяяння, вона знову запалила в своїй голові лампочку.

-То..це було для мене?

-Я б так не сказав, там кіт гуляв по під’їзду, чекав поки він зайде щоб погудувати.

-Ой, я забагато на себе взяла, спокійної ночі.

-Я тут стіл другий поставив.

-Для чого другий?

-Для тебе, щоб ти могла працювати тут.

Це була найбільша щирість, найбільша романтика на яку був спроможній Паша, вона хоч і скупа але в ній є щось рідне. З цього моменту життя Софії набуло нового сенсу та шляху назад вона не розглядала.