бурхливі чорні води переслідували його в нічних кошмарах.
і кошмари ці нічні в своєму мраці були такі до тваринного жаху дивні й неначе сфінксові загадки незрозумілі, що наскільки би довго він не намагався вловити їхній сенс – все одно ніколи не виходило. тому що вони завжди змушували самому собі задати питання про те, через що зараз так шалено билося серце. про те, чого він насправді боявся.
адже в чому могла полягати загроза там, де ніщо не прикладало жодних зусиль, аби вбити?
напевно, його лякали ці бурхливі чорні води навколо.
вони ширились далеко за горизонт, туди, де не бачило людське око, настільки далеко, що ніколи не напишуть у жодному з художніх романів. туди, куди ніколи не запливали велетенські кораблі або крихітні човни та ніколи не вставало із-за обрію сонце, так само, як ніколи не сяяли в небі зорі. навіть місяць, здається, не по своїй волі з’являвся. там завжди було темно, сиро та холодно. неначе у нескінченну промерзлу зиму.
і навіть у найжахливіший зі штормів там завжди стояла мертва цвинтарна тиша.
він кричав, тікав, кричав, біг, оглядався, спіткався, оглядався, біг, біг, кричав, знов спіткався, падав, підіймався, йшов, падав, повз, оглядався, роздирав руки в кров, плакав, боявся, страчував сам себе десятки, десятки тисяч разів, знов повз, тікав, оглядався… однак уже не кричав.
розлючені чорні хвилі завжди наздоганяли. без жодного звуку. тому що ніхто не чув.
***
– мін-сюне, а, мін-сюне, погода сьогодні дивовижна!
і це була кришталево чиста правда. у цьому смарагдово-зеленому лісі влітку не було так спекотно в тіні листя над головою, а рідке сонце блищало між крон дерев та засліплюючими променями розтікалося яскравими плямами на їхніх кривих стовбурах. ші цінсюань грався зі світлом, що віддзеркалювалося в його коштовних прикрасах.
– давай просто закінчимо швидше та підемо звідси, – мін ї щойно сказав те, про що думав: він із самого початку виглядав так, неначе вся ця ідея дійсно була тягарем.
– підемо звідси?.. ну ж бо, я тебе ледве витягнув! це просто прогулянка! забудь уже про свій статус!
– дуже сміливі слова, боже.
і, обрамлений сонцем, ші цінсюань сміявся. тепер не тому, що того потребували норми пристойності, ситуація чи проста ввічливість, зовсім ні: зараз йому дійсно було весело. і радісно. радісно, із мін ї.
настільки, що він навіть за гучністю сміху не хотів слідкувати.
– гаразд-гаразд, скоро підемо. останнім часом я постійно просто жахливо втомлений! мін-сюне, як гадаєш, богам можуть снитися кошмари?
***
нескінченні глибини бурхливих чорних вод насправді виявилися крижаними. і, все ще, не лише вони, до речі: у цих порожніх сновидіннях із однаковими кадрами, що просто заміняли один одного, все, до чого не торкнешся, боляче обпікало холодом шкіру, що пластами залишалася на непроглядній поверхні води.
***
– мін-сюне! пробач, пробач, пробач, пробач, пробач, пробач, пробач! це ми – грішники! ми винні! я винен! мій брат зробив це через мене! мій брат збожеволів, він божевільний, хіба ти не бачиш? я… ти… ти…
він хотів благати, благати про помилування, але ці вблагання ніяк не могли покинути його вуста, тому він міг лише заплющити очі.
а потім сталося щось жахливе. і сталося дуже, дуже швидко. і лячно, як уві сні.
здається, в одну мить він назавжди втратив все те, що колись отримав. хоча він, чесно, не бачив. (не хотів)
схоже, це і була справедливість.
його легені скувала крига.
і бурхливі чорні води все-таки його наздогнали.
тепер зрозуміло.
– я хочу померти.
…ніхто просто не слухав.
