На грибній планеті світає, коли він розплющує очі. Сонячні промені неприємно впиваються в лице, сліплячи. Айво встає та озирається навколо. Гриби. Багато грибів. На тисячі кілометрів від нього нічого, окрім цих огидних грибів. Прибулець переміг. Доктору було важко в це повірити, але вперше в житті він ось так програв якомусь їжаку. Відчуття поразки неприємно стає комом у горлі, проте здаватися чоловік не збирається. Хто завгодно міг би здатися на його місці, але тільки не Айво Роботнік.
***
Він провів на цій жахливій планеті вже двісті сорок три дні, документуючи кожен з них у свій журнал. Доктор завжди вважав людей примітивними, жалюгідними та непотрібними йому, з цією купою емоцій та сентиментів. Він був упевнений, що самому йому буде краще. Ніхто не вартий уваги, окрім хіба що його роботів. Але чому ж тоді він розмовляє з цим дурнуватим каменем, уявляючи, що це Стоун? Чому тоді іноді, довгими вечорами та ще довшими ночами, Айво, згадуючи, за чим сумує найбільше, серед таких речей як його лабораторія з роботами, смачна їжа, гарячий душ і хоча б нормальне живлення в кінці кінців, все ж згадує агента Стоуна? Роботнік переконує себе, що просто скучив за його кавою. Так, причина точно саме в цьому прекрасному лате з парним молоком австрійських кіз. Адже рецепт агента повторити не вдалося навіть такому генію, як він.
Проте, чим довше він себе обманював, тим очевидніше йому ставало, що причина далеко не в каві. Він дійсно сумував. Сумував не тільки за смачним напоєм. Айво сумував за турботою, підбадьорливими словами, навіть якщо він на них і не заслуговував, цим щенячим поглядом з величезними карими очима, який завжди здавався йому бісячим. Смішно, адже тепер Роботнік був готовий віддати все, що мав, аби побачити його ще раз. І це його лякало. Власні почуття його лякали. Доктор завжди сприймав присутність Стоуна в своєму житті як належне, просто ще один агент, відправлений, щоб слідкувати за ним. Хоча Стоун зовсім не був як інші агенти. Він був… розуміючим. Терплячим. Навіть коли Айво зривався на ньому, говорив наймерзенніші слова в його адресу, лаяв просто тому, що не міг контролювати власний гнів, навіть в такі моменти Стоун ніколи не робив нічого у відповідь. Просто спокійно чекав, поки він закінчить. Саме через свій терплячий характер, повністю протилежний до характеру Роботніка, Стоун не пішов, як інші агенти, що були до нього. Цікаво, що доктор помітив це все і задувався про агента, який завжди був поряд, лише зараз, знаходячись на іншій планеті, не взмозі повернутися.
День змінювався днем, і Роботнік все наближався до завершення свого плану покинути це місце. Для того, аби помститися Соніку. Звісно, це його основна мета. Хоч і доводиться відганяти набридливі думки про Стоуна… Зібравши з решток свого літака прилад, схожий на маяк, Айво робить останні приготування, готуючись підключити голку прибульця, аби його помітили інші форми життя.
***
План спрацьовує, та об’єднавшись з новим прибульцем, що називає себе єхидною, Роботнік повертається на Землю, після чого одразу навідується до Соніка. Тому знову вдається втекти. Але цього разу це чомусь уже не так бентежить Роботніка, як до планети поганок. І це йому не подобається. Чому, навіть коли в доктора перед носом його запеклий ворог, замість того, аби думати лише про те, як його схопити, в голову лізуть думки про Стоуна? Айво цікаво, чим він займався все цей час. Чи виконав його останнє завдання, зробивши секретну лабораторію з кав’ярні? Чи може вирішив, що Роботнік мертвий, та просто почав жити іншим життям? Чи згадував про нього агент? Чи сумував він за ним так, як сам доктор сумував? Роботнік намагається відігнати ці думки. Чому його взагалі це хвилює? Йому має бути байдуже. Він впевнений, що йому має бути байдуже. Адже Айво вищий за людські почуття. Принаймні, він себе в цьому переконує.
Відкинувши небажані думки, чоловік набирає повідомлення Стоуну на своїй рукавиці. «Приготуй моє лате». Йому потрібно в лабораторію. Не до агента. Просто до його винаходів, за якими він уже засумував. Айво вводить на рукавичці комбінацію, прикликаючи літальний апарат. Але не може ж він піти до агента у такому вигляді? Предстати перед ним треба як нездоланний геній, на якого майже вісім місяців знаходження на чужій планеті ніяк не вплинули. Роботнік заходить до корабля, одягає свій новий гарний костюм, наказує міні-дронам вкласти його вуса, промиває ополіскувачем рота… Доктор кривиться. Зі сторони це виглядає ніби підготовка до побачення. Про що він тільки думає, звісно, це зовсім інше! Йому треба належно виглядати перед агентом, щоб зберегти свій авторитет у його очах. Це точно єдина причина.
***
Стоун стоїть за стійкою з невеличкою чашкою лате, коли Роботнік заходить до кав’ярні, розпахнувши пред собою скляні двері.
- Докторе… Це справді ви. - Він підбігає до Роботніка та бере його за руку, ніби переконуючись, що він справжній і нікуди не зникне. - Ви повернулися..
Серце Айво підстрибує. Як давно він не чув цього голосу. Агент дивиться на нього злегка здивованими, вологими очима, в яких читається ніжність, ніби не вірячи в своє щастя. Доктор, несподівано для себе, не стримавши порив емоцій, робить крок, долаючи відстань між ними, і заключає його в обійми. Стоун остовпів, явно не очікуючи такого жесту.
- Чому завмер? Обіймай, доки є можливість.
Агент гучно видихає та, не гаючи більше ані секунди, притискає Роботніка до себе. Вони стоять так десь з хвилину, нічого не кажучи, просто насолоджуючись теплом, слухаючи серцебиття одне одного.
- Я… Я такий радий, що ви живі, - ледь чутно промовляє Стоун в плече боса.
- Ну звичайно я живий. Мене так просто не здихатися, - закочує очі Айво, розриваючи обійми. - Так, а тепер досить сентиментів. Неси мою каву, Стоуне, та готуй лабораторію! Тепер я точно впіймаю їжака.
- Так, сер! - промовляє агент, дивлячись на нього очима, повними захоплення, з щирою усмішкою на обличчі.
Айво сумував точно не за лате.