— У тебе такі холодні руки, — помітив Вілле, коли рука Сімона торкнулась його.
О, невже він зробив крок? Вілле заховав підборіддя в шарф, аби Сімон не помітив усмішки.
— Та тут прохолодно, знаєш.
Сімон усміхнувся, чіпляючись за руку Віллі. Пальці наштовхнулись на кілька обгорток: навіть принци люблять погризти цукерки. Мабуть, якраз принцам без солодкого дуже кепсько.
О, лише через хвильку Сімон зрозумів, що наступив на мозоль, роздряпав їхню спільну з Вілле рану. Навіщо взяв його за руку, навіщо?! Сімон хмурився, відчуваючи, як щоки вкриваються рум’янцем, як тремтить тіло, але думки повертаються й повертаються до Маркуса.
Навіщо? Так не роблять. Так не розлучаються. Так не… тримають, коли хочуть вкотре порвати.
Вони рушили вузькою доріжкою, яка плуталась у стовбурах дерев. Плюси того, що поряд зі школою ліс очевидні. Тільки… Тільки Сімону набридло ховатися. Він був наче брудною жахливою звичкою, і тому мав би сидіти у шафі до тих пір, поки кронпринц не дозволить йому вийти. Це вганяло у груди сотні кривих голок, й від того дихалось важче, й від того нудило як від трьох тарілок маминої лазаньї.
Він не питав вже «чому» і не цікавився «коли». Або бігти до Вілле, прямо в обійми й загубитися в тіні корони, або бігти від нього з розбитим серцем, але залишитися вільним.
Сімон повільно відпустив руку Вілле. Вони давно не тримались за руки, і це наштовхнуло Вільґельма на думки, що є шанс. Та той шанс він викинув давно, саме він, а не королева, не Авґуст, ні хтось ще. Віллі власними руками закопав надію, живцем закопав, а тепер, наче собака, борсаючись у землі, намагався все повернути… І Сімон майже здався. Майже повернув статус «секрету», та все в ньому бентежилось, кипіло, стогнало. Все опиралось і водночас линуло до Сімона.
Тікати можна у дві сторони. Одна дорога проведе до кохання, а інша — до свободи.
— Я хочу втекти, — Сімон облизав губи та на мить опустив погляд, ніби це могло врятувати його.
Вілле промовчав, лише здивовано округливши рот. І перш ніж він встигнув подумати про те, що йому пропонують втечу, Сімон хапнув повітря та швидко кинув:
— Я хочу втекти від тебе. Хочу, бо не можу бути з людиною, яка не є собою. Бо поряд з такою людиною і я перетворююсь на чужинця.
Почуваючись обманутим, Вілле криво посміхнувся. Пальці знайшли пальці й почали дерти кутикулу. Навіщо Сімон взяв його за руку, коли привів сюди? Хіба нормальні люди беруть інших за руку, коли хочуть відправити під три чорти?!
— Тобто… Ось це все, що ти можеш сказати?
За спиною Вілле — величезна скеля, міцна, з зазубреними краями, на яку наштрикнутися — означало вбитися. Перед ним — коханий хлопець, який вже подряпався об її каміння, і ці шрами не загоїлися, вони тепер з Сімоном на все життя.
— Вибач, що взяв за руку… — Сімон відвів погляд убік, та згодом змусив себе поглянути на Вілле. — Вибач, я не стримався. Але ж ти маєш розуміти…
Слова розгубились на половині шляху, але й Сімон не тримався за них. Все, що він міг озвучити, уже сказав. Вілле чув про це не вперше. І тепер, стоячи з роздертою кутикулою й нігтем у крові, відчував як у спину втикається каміння. Гостре, наче лезо меча, каміння скелі монархії. Скелі, до якої Вілле прикували, наче Прометея.
— Я зрозумів.
Вільґельм мав би сказати ще багато. Звинуватити себе у тому, що дозволив Сімону піти. Звинуватити Сімона в тому, що знайшов іншого. Звинуватити матір, звинуватити Авґуста, усе королівство, проте заштовхнув слова назад. Обличчя торкнулась коротка усмішка, розбита винуватим поглядом Сімона.
— Певно… Напевно, не судилось.
— Еге, не судилось.
У спині вже рана. На голові не корона, а колючий вінок. У кулаку тепла кров, що краплями бруднить чистий сніг. У серці нічого. А в очах — сльози. Тим, хто каже, хто принци не плачуть, треба дати по макітрі.
Сімон розвернувся і пішов, повільно так, ніби збирався зупинитися й обернутися. А потім, пришвидшуючи крок, не дозволив собі кинутися назад. Кусав губи, зітхав, жмурився, перейшов на біг. Тікав, тікав, не озираючись. Тікає, наче може втекти від Вілле чи від себе.
А Віллі стояв на місці, прикутий до велетенської скелі. Кайданки рвались, з гучним лязкотом падали на землю, вдаряли по руках й ногах. Пекло в грудях і в очах, й перші сльози вже застрягли на віях. Хіба міг стати королем він, людина, яка не змогла розібратися з собою та почуттями? Людина, яка обіцяла й не виконала?!
У горлі застрягнув несамовитий крик. Подумки він верещав, кликав Сімона. Подумки він обіцяв все виправити. Крик розривав усе всередині, та Вілле ковтнув його разом з м’ятним льодяником. Обгортку засунув назад у кишеню, а потім, взявши до купи всі, підкинув угору. Конфетті з обгорток кружляло й плавно приземлялось, кілька фантиків заплуталось у волоссі Вілле. Він скинув їх й зареготав. Дико й гучно, поки не захрипнув, сміявся й сміявся… Тільки б не заплакати.
