В руки маленької дівчинки впав останній листок з самотнього дерева у місті. Вона спинилася, аби глянути на стражденну пантоміму. Фарба стікає з усміхненного лиця. Руки беззвучно лупотять по порожнечі. Але очі не співпадають з рухами, з емоцією на обличчі. Очі не можуть збрехати. В очах трагедія — ціла історія життя. Мім звик мовчати. І він мовчить. Десь глибше, в бездонних очах, сидить дитя, побите матір’ю. Воно не плаче, бо не можна. Воно іде вперед по хиткій дорозі долі. Воно не знає, що робити далі. Знає лише, що плакати не можна. Знову гукає мати. Він мовчить – не може і слова сказати. Він стоїть на дворі та на публіку грає. З нього сміються, б’ють ногами, а він все далі посміхає. Вмерла матір. Він мовчки співає. Мовчки встає, мовчки ховає останні гіркі сльози. Він тут сам, хоча людей багато.
Дівчина підійшла ближче, до меж скляної стіни між мімом та світом. Його не чути, він не плаче. Він заграє, по коробці вже не б’є. Він історія розповідає. Невже свою? Ні, тіло бреше. Бо душа ридає. Вона ще ближче. Мім боїться, що зламають його міцні руки, що знов гучно без звуку вбивають у стіни укріплюючі елементи. Дівчинка стоїть і дивиться. Схопила погляд. Зупинитися не можна. Потрібно відвести очі. Людей багато, але ніхто не прийде на допомогу. Мім на мить спинився. Дівчина заглянула в очі.
Кінець.
Одна сльоза впала до долу. Стіна розбилась. Люди спинилися. Дивляться — не бачать. Чують крик. Закрили вуха — не допомогло. Біжать — не втечуть.
Оплески. Лунають гучні оплески. «Браво. Молодець!»— всі засміялися. Публіка побачила справжнє шоу.
А мім стоїть, закляклий зо страху — його сльоза зруйнувала світ
