Мирта тягне вверх футболку чи Майка, чи Джерела, а може й Філіпа Другого чи його брата-близнюка, відчуває мокрий поцілунок у шию і намагається розслабитися. Картинка мажеться через випите, але на найвищій точці насолоди дівчина бачить ненависті гострі вилиці, довге світле волосся, погляд, що випалює душу, і кричить лише одне ім’я:
– Валторе!
Зранку вона збирає розкидані речі, підстрибує, защібаючи ліф. Знизує поглядом сплячого — все ж таки Карл, а вона не хотіла мати з ним більше справ. Сученя.
Пачка цигарок летить у сумочку, за нею помада та презервативи. Ненависть до себе глушиться просто — ілюзією. О, Мирта щось знала про них. Про ілюзії, слабості, страхи.
Дівчина нагадувала собі маленького кролика, переляканого, беззахисного, беззубого. Пухнастенького такого. Де зубки, Мирто? Де кігті, Мирто? Ти ж відьма! Ой, точніше фея. Фея-відьма. Прикордонний стан.
Мирта замазує перед дзеркалом засоси-укуси, пише розмашисто помадою на склі “не підходь до мене сука”. І грюкає дверима. Вона й так затрималась у огидній квартирі, що пропахла травкою. У Карла не було нічого святого.
Очі на парі злипаються, але Мирта тримає спину рівно. Алфея, все ж таки, треба відповідати. Відповідати.
Вінкс знову немає — вони на завданні, десь, хто знає де, може, навіть у Похмурій Вежі. Може, Блум зараз дихає палко в обличчя свого найлютішого ворога. Може-може-може, так, Блум може. Валтор їй дозволяє.
Мирта стискає ручку сумки сильніше, палке збудження піднімається від стоп. Вона плескає себе по щоках, забороняючи згадувати відчуття безпорадності, коли Валтор притягнув її до себе, кидаючи на підлогу. Його поблажливу посмішку, його котячу ходу, його зневагу. Вона не рівня. Вона навіть не заслуговує лизати його чоботи.
Фея телефонує Лукасу та призначає побачення.
В Лукаса кучма світлого волосся та квадратне підборіддя. Якщо випити достатньо, то можна… можна помріяти, уявити, обдуритися.
Мирта — фея ілюзій, пам’ятаєте? Вона навчилася обманювати навіть себе, дотиками змінюючи Лукаса — цього милого хлопчика — в чоловіка мрії, який сто відсотків схопив би її за волосся, втискаючи у стіну й не питав “добре тобі?”, “я не зробив боляче?”
Мирта просить жорстокіше, розсуваючи ноги.
Будь ласка, Валторе, жорстокіше.
Він міг її захистити від Трікс, від злісних глузувань, він був би її стіною, захисним коконом, а Мирта б подарувала йому всю себе.
Але Валтору вона не потрібна.
– Навіщо ти це робиш? Ти ж така світла дівчинка.
Флора тримає її за руку, м’яко погладжуючи зап’ясток. Говорить як мати з дитиною, дивиться проникливо в душу. Мірта дозволяє собі поплакати.
– Я втомилася. Я дуже втомилася, Флору, бути такою… слабкою.
– В алкоголі немає сили, мила.
– Але він допомагає забути.
– Ще не пізно все змінити.
Пізно, шепоче Мирта, пізно. Я закохана у злодія, покидька, я зрадник-зрадник-зрадник. Знак Валтора обпікає стегно.
Мирта зрадить у наступний понеділок.
Відгуки