Груші

- Будеш грушу?

- Де ти її взяв?

- В Чонхо.

- Ви знов крали груші у його батьків?

- Ні, ми позичили.

- Не можна позичити груші – ви ж їх не повернете.

- Ну значить позичили у обмін.

- І на що міняли?

- На роботу зі збирання груш і чистий садок.

- Тобто ви їх вкрали.

- То ти будеш срану грушу чи нє?

- …Буду.

Мінґі протягує до хлопця руки, підносячи їх під саме обличчя. У них – важкі жовтобокі фрукти з тоненької цівкою охайних півмісяців на боках. Мабуть, і справді вже спілі, або хтось просто занадто сильно їх стискав, коли пиздував через чужий паркан.

- Тримай.

- Бляха, не роби так. Дякую.

Вони сидять від вербою край села. Тут доволі тихо, гарно, а затінок рятує від палючого сонця і задушливої спеки. Небесне світило якраз у зеніті – це значить, що на кілька годин усі польові роботи спиняються, бо стало занадто жарко.

І саме ці кілька годин, попри велику нелюбов до надмірної духоти, є найулюбленішими для Мінґі. Бо тільки в цей час він може бачитись з Юнхо.

Зрозумійте правильно, не те щоб він в інший час з ним не бачиться, але «це інше». І місце інше, оточення, і атмосфера, і компанія, і… ну просто все. Всіляке.

От і доводиться никатись по кущах заради можливості трохи побути наодинці та без страху бути поміченим своїми горе-друзями. Або горе-друзями Юнхо, що навіть гірше, бо в того Уйона плітки, шо вода у сраці – всередині довго не тримаються.

Взагалі, дивно мабуть, але при всій своїй сміливості Мінґі ситуаційно аномальне сцикло.

Він може запросто зайти до курника у шльопках, не боячись здурілого півня, може легко полізти у погріб за варенням посеред ночі, може наодинці годинами гуляти в лісі, дістаючись самої хащі, куди не суються навіть грибники. Мінґі може ходити на вечорниці, без зайвого сорому вливаючись до старших компаній, може відстоювати свою точку зору до хрипу та сутичок за клубом, може на спір робити найдивніші і найвідчайдушніші речі. Мінґі багато чого може, якщо так подумати.

На фоні цього ще більш шкода, що дурний страх завжди нападає зненацька, й від того найважливіших речей він зробити усе ніяк не може.

Або не хоче. Хто зна, це взагалі теж варіант, хоча й неприємний.

Мінґі тяжко зітхає і трохи ображено буцає п’яткою воду, відволікаючись на лунаючий за спиною голос друга.

- Чув, той чєл з міста знов приїхав.

- Ага. Думаєш, наша краля одразу до нього побіжить?

- Ну а як. Певно, він вже там.

- Треба ж було йому так вмазатись…

- Та да.  Хоча знаєш, може все не так і погано. Вони багато часу разом проводять, це так, але Йон кожного разу після цих гулянок наче друге дихання отримує: світиться весь, а одного разу наслухавсь городських історій і навіть сказав, мовляв, буде подаватись до університету наступного року, а не в ПТУ до матері, як планував. Ба, може людей один з одного зроблять.

- М. А ти… що взагалі думаєш?

- Про що?

- Ну…що вони… всі ж наші знають, що вони не просто так…

- Маєш на увазі, закохані дурники?

- Угу.

- Нічого не думаю. Вони з самого початку якось так здибалися, наче все життя разом були. Мабуть, така їх доля. До того ж, мені завжди здавалося, що коли любиш когось, це ж не про те, що у людини в штанях, а про те, що в душі.

- І тобі з того зовсім не дивно?

- А чому мені має бути дивно?

- Я не знаю. Не знаю, чому запитав взагалі. Насправді, я дуже радий за них – вони виглядають щасливими. Може, навіть заздрю трохи. По доброму.

- Ти чудовий друг, Мін-Мін.

- Гадаєш?

- Впевнений.

- Ну тоді дякую, я запам’ятаю.

- О Господи, це що, на майбутнє?

- Ага, буду йти вулицею і усім підряд розказувати, що в мене є офіційний статус ахуєнного друга.

- Я сказав не так!

- Але ти так мав на увазі, тож протести не приймаються!

- Така ти срака, Мінґі, кому тільки скажи.

- Срака, але при цьому все ще чудовий друг. Чи ти вже передумав?

- Ні, не передумав.

- От і добре, а то я вже майже образився.

- Ой ні, проси все, що завгодно, тільки давай без твоїх драм.

- Прямо все-все?

- Все-все.

- Я подумаю.

Мінґі несподівано швидко затихає, продовжуючи повільно бовтати ногами у прохолоді ставка. Обличчя не хмуре – замислене. Навкруги все ще тихо, тільки десь у далині чутно, як проїхала одинока машина, а в гаю ліниво перецвірінькнулися пташки, знов поринаючи у мовчання.

Така тиша буває хіба що в думках та на картинах, і на секунду Юнхо навіть здається, що він потрапив всередину якоїсь дитячої казки, повної неймовірних див та чарів. Мить абсолютного єднання зі світом здається ідеальною, ще б тільки…

- Ходімо сьогодні разом.

- А?

Він не одразу розуміє, що саме висмикує його з роздумів, тому кілька секунд тупо дивиться на хлопця напроти.

- Ввечері. Сам щойно сказав про «все-все що завгодно», щоб я не ображався. От. Хочу, щоб ти пішов сьогодні зі мною.

- До клубу?

- Ні, блять, до тьоті Одарки в магаз. Звісно, що до клубу.

- Ти так звеш мене на побачення?

- Ні, якщо ти не хочеш.

- …Хочу.

- Тоді чекаю на тебе ввечері.

- Стій, куди ти?!

- Не я, дурко. Ти. Чи настільки щастям вдарило що вже не чуєш, як тебе половина сільради галасує?

- А… І справді. Тоді, до вечора?

- Ага, не спізнись тільки, бо піду з Джуном.

- Та ти й так постійно з ним ходиш.

- Це ревнощі я чую у твоєму голосі?

- Ні!

- Просто приходь вчасно. Я буду чекати.

Юнхо повільно, трохи недолуго підіймається, і навіть ніби поривається щось сказати, але слова несподівано мов щезли і зовсім не йдуть до голови. Не дочекавшись лінгвістичного натхнення, він шумно зітхає, визнаючи перемогу над собою комунікативної немічі.

Мінґі посміхається Тією Самою своєю посмішкою, коли Юнхо вже йде. Він, здається, не рухається, але коли Чон вкотре обертається, то вже не бачить під деревом знайомої  фігури.

В цей вечір Юнхо вперше за все літо закінчує роботу завчасно.