Йому не хотілося йти самому. Він думав сказати Алу, але це було б надто жорстоко. Альфонсу чотирнадцять років, чотири з яких він існує як дух, прикутий до громіздких латів потертою закарючкою, виведеною Едовою кров’ю. Він не може ані спати, ані їсти і веде списки “Речей, які я зроблю, коли поверну тіло” у якості хобі. І Едвард не хоче бути тою людиною, яка запропонує йому сходити викопати парочку кісток їх давно мертвої матері. Нехай і заради високої цілі.
А кого ще просити скласти йому компанію, окрім Ала?
Тож він йде один.
Він йде один і довго вдивляється в материне ім’я на надгробку й перечитує куцу епітафію доти, доки її слова не перестають мати хоч якийсь сенс.
- Вибач, - непевно видихає він і опускається на землю перед могилою.
- Я… - він приміряється до місця, де починати копати.
- …а, чорт би його!..
За його підрахунками він має докопатися до грудини. Якщо Ласт вистачає пасма волосся, то немає потреби витягати з могили якусь велику кістку - вистачить кількох хребців. Едвард поступово робить ямку все глибшою і ширшою, підсвідомо сподіваючись докопати до центру землі й обпекти руки о магму, не зустрівши на своєму шляху жодних прогнилих дошок від труни.
Права рука глухо стукається о щось міцніше за різенбурзький суглинок. Едвард зупиняється, прикриває очі, глибоко вдихає.
До зчленувань і шарнірів зап’ястка автоброні набилася земля. Вінрі його приб’є і буде абсолютно права. Цікаво, як він збирається потім пояснювати їй причину…
Едвард обережно розчищає від землі кришку труни. Як же добре, що дерево дошок надломилося, це спрощує йому задачу.
Кістки білі. Білесенькі.
- Пробач мені, - видавлює він з себе, тягнучи нормальну руку до них і тільки тоді помічаючи як вона тремтить.
- Пробач, пробач, пробач, - продовжує несвідомо повторювати, наче це мантра чи закляття, яке дійсно може зробити так, аби йому це пробачили.
Два хребці. Суглоб вказівного пальця з її лівої руки. Білесенькі.
Едвард через силу відриває погляд від кісток, і кілька хвилин споглядає захід сонця - надто розкішний, аби слугувати фоном такого діяння.
Поки він повертав усю вириту землю назад до могили, встиг захекатися й замурзатися. Одяг було безнадійно запилено, дарма що усе практично-темне. На колінах залишилися плями від свіжої трави і він був не певен чи можна їх взагалі буде відіпрати. Землю він охайно притоптав і розправив, що надало могилі вигляду свіжої. Ед подумки схрестив пальці й побажав аби Альфонсу не вдарило в голову сходити попрощатися з мамою перед від’їздом.
- Куди ти ходив? - підозріло запитав Ал, застигши й перегородивши проріз двері.
- Просто прогулятися, - він постарався додати до своєї відповіді якомога більше нудьги й буденності.
В моїй кишені лежать кістки нашої з тобою матері, а земля її могили вогка й свіжоскопана.
Ал задовольняється відповіддю, щось лопоче про користь прогулянок і відступає, пускаючи Еда до будинку. Вінрі, кричить йому через вітальню й передпокій, аби він умився й добре вимив руки перед тим як сідати до столу.
