грайте відповідально

Сидячи за столом у казино, Ойкава думав щось штибу: «Матінко рідна, я ж не вмію грати в покер, як це сталося?»

А сталося це так, що Ойкава, йшовши додому, побачив якогось чоловіка, котрий кричав на свого собаку і тягнув його за повідок, від чого нашийник давив йому на шию. Бідний пес тихенько скавулів і не хотів залазити в машину. Видно, господар не вперше так поводився з твариною, бо та боялась навіть подавати голос і лиш вперто сиділа на місці. 

Ойкава, вже й так будучи роздратованим через тиждень роботи без вихідних, обурився ще більше. Він був утомленим, кава, випита недавно, додала адреналіну, і хлопець попрямував прямо до місця, де відбувалося це неподобство. Перебігши дорогу і ледь не потрапивши під авто, Ойкава гукнув того чоловіка.

— Шановний, перепрошую!

Незнайомець спочатку не звернув на нього увагу, але після повторного оклику все ж підняв на Ойкаву очі.

— Що таке? – гаркнув у відповідь цей все ж нешановний пан.

Чуття Ойкави підказувало йому, що ця історія точно не закінчиться після декількох його слів про те, що не слід так поводитися з тваринами. 

— Це я у вас маю запитати: що з вами таке? Думаєте, що маєте право знущатися над тваринами?

Певно, йому потрібно було замовчати. Поки не пізно. Більшість би просто пройшли повз, так чому він не міг так зробити? Поглянувши на переляканого пса, Ойкава вирішив – чорта з два він буде мовчати.

— А тобі що до того? Носа свого засунь собі в одне місце, ага? Мій собака – що хочу, те й роблю з ним. Тебе не має це хвилювати, засранцю.

О, отак? Ну ні, тепер, коли ця бридота вважає, що собака – його річ, Ойкава доведе справу до кінця. Вишенькою на торті мала б стати поліція, яка арештувала би цього чоловіка, але перед цим потрібно гарненько з ним поспілкуватися. 

— Слухайте, а ви на мене не «тикайте». Собака – жива істота, ви могли би адекватно з ним поводитися. Чи ви не бачите, що йому боляче? 

Ойкава намагався говорити спокійно, хоча в думках послав цього виродка вже не один раз. Люди, що проходили повз, тільки косили на них очі, але навіть не думали втрутитися. Еге ж, Ойкава й сам тут впорається. Навіщо влізати в конфлікти? Краще зробити вигляд, що нічого не відбувається.

— Ти мені рота не затикай – ще замалий. Я цього собаку годую і плачу за ветеринара, не лізь, куди не просять. Я його купив, тож як і вб’ю – не твоє діло.

Ого, таких зразків ще треба постаратися зустріти. Про вік загомонів, про гроші не забув згадати. 

— Якщо ви його вб’єте, це вже стане справою поліції. Я не посоромлюся набити вам обличчя, навіть якщо отримаю за це. Для чого вам собака, якщо ви не вмієте з ним поводитися? Щоб зривати свою злість?

— Якщо тобі ця тварюка так здалася, то забирай собі. Виграєш у мене в покері – і він твій. Тоді будеш робити з ним, що хочеш.

Чоловік ткнув пальцем на вивіску закладу, перед яким вони стояли. Ойкава навіть не помітив його спочатку. Думати часу не було, та й у той момент він був на нервах і схильний приймати імпульсивні рішення. Зазвичай би такого не сталося, тому що Ойкава мав високу стійкість до стресу, проте саме тоді його аналітичні здібності і критичне мислення кудись ділися. Настільки, що він прийняв виклик, вигукнувши: «Та легко!». Тільки опинившись у просторій залі, де знаходилося принадно вдягнуте панство, Ойкава зрозумів, що влип. Відступати було би соромно і негідно, але шансів перемогти у нього було ще менше. Він навіть не знав базових правил, про що тут мова? 

— Чому зашарівся, сміливцю? Чи всі твої слова були тільки пустими звуками?

Цей виродок…Як же він бісить. Ойкава терпіти не міг таких зарозумілих і самовпевнених людей, які думають, що всі повинні стелитися до їхніх ніг. Можливо, потрібно було би придумати, як по-іншому вирішити цей конфлікт, проте Ойкава вже піддався провокації. Він уже не відступить, поки не дійде до кінця. Чи дійде він переможцем чи програє – це вже проблеми його в майбутньому. Зараз його гордість зачепили, тому відступитися – ту саму гордість полишити. Цього Ойкава категорично зробити не міг і не вмів, а отже дивився, як дилер роздавав фішки і розкладав карти.

Після декількох ходів почали з’являтися глядачі. Цей пан, проти якого грав Ойкава, видно, був тут якоюсь важливою рибиною, бо з ним усі віталися і навіть підходили похлопати по плечу, ґлеґотівши щось про «чергову жертву». Здається, Ойкава вибрав неправильний шлях. 

«Ні, все має бути справедливо. Не можна дозволити йому й далі бути таким егоїстичним придурком», – думав про себе Ойкава. На диво, натовп збирався не тільки на протилежній стороні, а й біля Ойкави. Дехто навіть підбадьорював його, коли він робив щось правильно. Чоловік був не проти, щоб Ойкаві допомагали глядачі, тому деякі з них почали розповідати, як грати і що краще зробити. Все йшло достатньо непогано, але Ойкава бачив, що програє. Для цих нікчем він був тільки способом розважитися і повеселитися, в той час як сам Ойкава гнався в погоні за справедливістю. Нагороди і почесті йому не були потрібні. Перемоги – так. А ще він сподівався на диво.

— Та все, малий, ти продув, – сказав хтось із тих, хто ще кілька хвилин тому викрикували, що він рознесе чоловіка напроти на друзки. Де ділась їхня зухвалість? 

— Чекай, друже.

Ойкава відчув, як хтось нахилився до нього ззаду, поклавши руки на плечі. Повернувши голову трохи вбік і скосивши погляд, він помітив якогось одягненого в білу сорочку і чорні брюки парубка, не набагато старшого за нього самого. 

— Нумо я трошки тобі допоможу, – він зловив погляд Ойкави і підморгнув йому, викликавши у хлопця заціпеніння.

Оце так кадри тут водяться. Більше цією дорогою Ойкава точно ходити не буде, а то відчуття, ніби він потрапив у якийсь інший світ, йому не дуже подобається. 

— Ну, вперед, – погодився Ойкава, вже не бачачи сенсу на щось сподіватися. Час «Ойкави в майбутньому» настав. Тепер не тільки його гордість, але й гідність знаходилися під загрозою.

Але потім цей хлопець став впевнено вести його до перемоги. Натовп, що зібрався біля їхнього столу, ставав усе більшим. Чомусь усім було цікаво поспостерігати, як якісь два парубки обігрують досвідченого і поважного чолов’ягу. Ойкава робив усе, що тихо приговорював йому біля вуха чорнявий незнайомець. І коли він востаннє зробив свій хід, навіть дилер на декілька секунд мовчки стояв, витріщаючись на цю нісенітницю. А пізніше всі зааплодували. Крім, звісно, того пана, який, здається, впустив щелепу на підлогу. 

— Мої вітання, – пролебеділи Ойкаві біля вуха. 

Стадо мурах пробіглося по його спині.

Не встиг Ойкава розкрити рота, аж тут до нього підійшов чоловік, про якого він уже й устиг забути.

— Що ж, – почав він, – ти переміг. Пес твій. По документи звертайся по цьому номеру. Його звати Ода.

На стіл приземлилася візитка. Було видно, що визнавати свій провал цьому пану було нелегко. Проте це його проблеми. Найменше, що Ойкава міг зробити, він зробив. Щоправда, не думав він, що дійсно переможе. Справедливість же знецінена нині, хіба ні? Чи то він занадто добре просив про диво, що воно взяло і сталося? В будь-якому випадку, після десятка рук, що похлопали його по спині, і ще з двадцяток всяких там «Ну ти, хлопчино, й даєш! Цього безсоромника перемагають раз на сто років! Приходь до нас іще, зіграємо партію-другу», Ойкава стояв на вулиці, тримаючи повідок з собакою в одній руці і кляту візитку в другій. 

«Оце так, – думалось йому. — У мене ж алергія на шерсть».

Що адреналін робить з людьми, еге ж? 

Відчуваючи, що скоро почнеться напад чхання, Ойкава помітив, як парубок, що допоміг йому перемогти, виходить із будівлі.

— Почекай!

Той озирнувся на оклик. Зрозумівши, що його звав Ойкава, усміхнувся, однобоко, з блищиками в очах. 

Ойкава забув, що хотів сказати, а парубок нікуди, видно, не поспішав. Тільки коли пес потерся в його руку, Ойкава відклякнув і прочистив горло, яке заклало чи то від алергії, чи то від зніяковіння.

— Що ж…дякую тобі. За допомогу. Це було дуже доречно. 

Хлопець слухав Ойкаву, що намагався підібрати правильні слова, на його обличчі була дивна лагідна усмішка, яка вводила Ойкаву в транс, тому що здавалося, ніби вона там зазвичай відсутня і з’являється вкрай рідко. 

— Та без проблем. Той тип мене дуже дратував часом, знаєш. Такий нахабний. Не хочеш піти випити кави чи чаю?

Це було швидко. Ойкава знітився, бо він піти хотів, але у нього тепер була відповідальність. Пес утупився в нього, чекаючи на щось, може, на їжу чи якусь команду. А, може, він хотів у туалет. Чудове критичне мислення, яке рятувало Ойкаву безліч разів, уже повернулося, тому він почав розуміти масштаби чортівні, яку втнув. Тепер собаку потрібно віддати в притулок. Або знайти добрі руки, які приймуть його.

Добрі руки виявилися не так і далеко. Після того, як вони представилися один одному, Ойкава сказав, що, раз у нього алергія, пса потрібно кудись прилаштувати. Івайдзумі попросив почекати, а сам зателефонував до когось, кого він назвав “Макі та Маццуном”, які “дуже хотіли взяти собі якусь тваринку останнім часом”.

Розмова тривала настільки недовго, що її буквально можна було переказати двома фразами: “Ало, собаку знайшов, приїздіть і забирайте” та “Окей, вже в дорозі”. Ойкава навіть не встиг зрозуміти, що відбувається, коли йому потиснули руку ті самі Макі та Маццун, забрали візитку з номером та пообіцяли “добре піклуватися про цього малого”. 

— Жваві вони у тебе, – прокоментував ці події Ойкава, нарешті спам’ятавшись.

— Дарма, що в похоронному бюро працюють.

— …Та ну?

— Ага.

Надворі вже геть стемніло. Ойкава викликав таксі, бо сьогоднішній вечір його втомив не менше, ніж тиждень роботи перед тим. Івайдзумі визвався почекати разом з ним, бо живе недалеко. Його руки не могли знайти собі місця, постійно то поправляючи комір сорочки, то пригладжуючи волосся. 

Ойкава спостерігав за цими метаннями, дивуючись, як змінилася поведінка парубка. Зараз він куди більш скромний і пристойний, чим тоді, коли стояв у нього за спиною, шепочучи хід гри.

— То…обміняємося номерами?

Цього питання Івайдзумі, здається, і чекав. 

Незабаром прибуло таксі і Ойкава поїхав додому.

Наступного дня йому прийшло повідомлення.

«Може, тебе цікавлять ще якісь ігри?»