1

Кімната наповнювалась божественними запахами, що ніжно пестили нюх доктора Лектера. Кожен з них прекрасний окремо. Симфонія, яку вони утворюють, ще неймовірніша.

Він не був впевнений, чи варто поміняти місцями тартар і салат з легені. До блакитного лосиного сиру претензій не було — в поєднанні з чорничним джемом ця ароматно-візуальна експресія пробуджувала тваринний апетит. А домашня чіабата… Вілл має оцінити її легкий і одночасно пряний смак.

Чоловік декілька раз підходив до дзеркала, перевіряючи свій зовнішній вигляд. Він двічі змінив костюм і жодного разу не визнав, що справа не в одязі. Це не було схоже на підліткове хвилювання, тому що таке поняття не знайоме Ганнібалу. Швидше, смачна нервозність.

Чим довше він чекав, тим більше запах солодкуватої гнилі наповнював легені, створюючи болючий тиск. Кінчики пальців німіли, ноги перетворювалися на вату. Очікування його розкладало.

Спроби себе заспокоїти вимагали неймовірних зусиль. Огидно було б показати свою слабкість.

В нього вийшло. Доктор Лектер зосередився на створенні ідеальних форм неслухняних язиків вогню у каміні, вирішуючи, як краще розмістити палаючі дрова. Після цього він примусово насолоджувався відблисками полум’я, які стрибали по вишуканому посуді, намагаючись наповнити пусті келихи, призначені для білого солодкого Chateau Rieussec.

Дзвінок у двері. Ні, не у двері… В саме серце, яке зрадницьки намагалося покинути його тіло, але застрягло в напруженому горлі.

Вілл прийшов з подарунком, проте не вручив його Ганнібалу. Це насторожувало. Крім цього, все інше складалося прекрасно і хвилювання потроху розчинялося.

Вілл Ґрем багато посміхався. Його розслаблений погляд блукав серед страв, зупиняючись на руках Ганнібала і час від часу глибока блакить очей засмоктувала доктора у в’язке тепле болото.

П’янка розмова розливалася за столом, як ігристе на бенкеті, і в якийсь момент набула грайливих ноток:

— Я загубив нитку. Ти щойно сказав, що причиною причин є Бог.

Ганнібал стверджувально кивнув.

— Але його немає в наших діях? — Вілл щиро не розумів красномовних тверджень давньогрецьких філософів і не лише через їхнє химерне формулювання.

Доктор Лектер поблажливо посміхнувся, намагаючись приховати радість від можливості відкрити чоловіку щось нове.

— Бог Арістотеля не втручається в людські долі, він зайнятий фундаментальними та величними справами.

— А твій?

— Спостерігає за моїми руками, які трансформують форми та матерії, удосконалюючи світ.

Вілл знову посміхнувся:

— Твої руки дещо трансформують і в моєму світі.

— Тобі подобаються ці зміни?

Очі Вілла засяяли:

— Так. Але я маю декілька пропозицій, — він облизав губи і хитро посміхнувся.

Хазяїн вечора відчув, що зараз відбудеться щось значуще. Його серце знову захопило хвилювання, а напруга від очікування приємно вібрувала по всьому тілу.

Але на мить все зупинилося. Різкий перепад температури безжально вдарив йому в голову, змушуючи негайно протверезіти. Обличчя гостя перестало випромінювати радість і безтурботність, викликаючи спазми в животі.

Вілл різко піднявся з суворим виразом, який безжально змив все тепло їхньої спільної вечері, всю майже інтимну близькість. Ганнібалу страшно. Він знає, що зараз почує. Він вже чув це не один раз.

— Ти приносиш в моє життя суцільну пітьму. Я не сумуватиму за тобою і не шукатиму. Я нічого не хочу знати про тебе. Прощавай, Ганнібале!

Він хотів зупинити Вілла, схопити його за руку, за плече, за що-небудь, але власні руки не слухались. Ноги намертво приросли до підлоги. «Вілл, Вілле, не йди…» чув він в себе в голові, але його губи також не рухались.

Пітьма, яку доктор Лектер приніс в життя Вілла Ґрема, вивільнялася з грудей, заповала собою кімнату і поглинала його самого. В цій пітьмі зникав важливий силует.

Паніка просочилася в кожну клітинку приреченого на смерть тіла і вперше в житті він так сильно хотів жити. Він все виправить! Все! Нехай тільки Вілл дасть йому шанс! Один єдиний шанс! Але чоловік не обертається, не чує його голосу.

Холод окутував нерухомі кінцівки, розповсюджуючись по тілу, заморожуючи в ньому життя. В суцільній темряві Ганнібал зібрав всі сили, щоб гукнути востаннє:

— Вілл… — нарешті прозвучав хриплий і слабкий голос.

Теплі руки торкнулися його обличчя. Він знав ці руки. Тепер можна вмирати.

 _____

Ганнібал прокинувся від звуків міста, які долинали з відчиненого вікна. Він ледве відкрив важкі очі. Поруч з ним тихенько шуміли медичні монітори, а в іншому кутку кімнати незнайомка копирсалася на столі з медикаментами.

Коли дівчина підійшла, щоб замінити крапельницю, то вони зустрілися поглядами — холодні очі й байдуже обличчя.

Вона вийшла з кімнати й повернулася зі склянкою теплої води, допомогла трохи відпити. Тепла рідина змочила пересушене горло, від чого все навколо стало трохи чіткішим. Він лежав серед чистих білих простирадл, у свіжому легкому одязі, вимитий засобом з ледь відчутним абрикосовим ароматом і ці факти заспокоювали. Перебинтований живіт швидше нив, ніж болів. Мабуть, він на хорошому знеболювальному.

Через якийсь час вона повернулася до кімнати з похмурим і неприємним чоловіком, років шістдесяти на вигляд, і досить непоганою англійською зі слов’янським акцентом пояснила, що це лікар. Голос стомлений і такий же холодний, як і погляд. Вона перекладала їхні питання й відповіді, а іноді щось подовгу розказувала чоловіку, киваючи головою у бік пацієнта.

В цей час Ганнібал уважно вивчав кімнату. Це точно не лікарняна палата, але тут було обладнання для реанімації та інтенсивної терапії, чимало медикаментів, хірургічних інструментів і багато стерилізаторів.

Голова пацієнта в будь-який момент готова була вибухнути від кількості питань, які його хвилювали, але найважливішим було лише одне. Ганнібал не міг дочекатися, коли піде лікар. І ось, нарешті:

— Ви знаєте, де Вілл Ґрем?

В очах дівчини засяяв вогник. Вона гидко посміхнулася:

— Я його з’їла.

Доктор Лектер був у жахливому фізичному стані й не зміг зібрати сили для аналізу ситуації. Зрозуміти чи ця тварюка серйозна, чи дражниться було неможливо. Задоволена розгубленим виглядом хворого, вона добавила:

— Не хвилюйтеся, для вас шматочок залишила.

Спочатку Ганнібал намагався переконати себе, що незнайомка бреше. Але для чого? Що могло статися за час, поки він був без свідомості, щоб вона мала причини таке говорити. Насправді він навіть уявлення не мав скільки часу проспав. Головний біль свердлив скроні, набираючи обертів. Один з апаратів видав декілька тонких писків.

— Постійно спітнілий, неохайний, незграбний, — дівчина зробила паузу і драматично добавила, — «грубий».

Доктор Лектер відчув, як ліжко під ним щезає, відкриваючи бездонну холодну яму під собою.

— Хіба це не ваш улюблений вид свинини?

Ні! Вона бреше! Це не може бути правдою! Монітор пацієнта свистів через підвищені показники. Тиск гупав барабанами у вухах, заглушуючи всі звуки навколо. Останнє, що він почув було єхидне:

— Тихіше, а то відкинеш копита до того, як спробуєш власноруч вирощене поросятко.

_____

Коли Ганнібал Лектер прийшов до тями наступного разу, то єдиним живим, що було в його тілі — бажання жорстоко вбити. Немічні кінцівки зрадницьки нили, біль в животі став трохи сильнішим. Але це не біда. Він просто вибере вдалий момент. Доктор не дозволяв собі думок про мертвого Вілла, про власну безпомічність, відсутність контролю і розуміння ситуації. Всі емоції добре запаковані. Залишилася лише стара добра холодна помста.

Хоча чоловік ще не відкрив очі, але вже зрозумів, що він не сам. Цього разу в кімнаті знаходився хтось інший. І цей хтось помітив його пробудження.

Жінка, яку він побачив, годилася йому в бабусі. Вона, бормочучи щось незрозуміле собі під ніс, вийшла і повернулася зі склянкою теплої води. Ганнібал тільки відкрив рот, як відразу ж зіткнувся з активною жестикуляцією, яка означала агресивне «я нічого не розумію і нічого не знаю».

Наступні сорок хвилин пройшли в цілковитій тиші.

Із-за меж кімнати долинув звук ключів, які вставляли у дверний замок. Голос з коридору змусив дихання із серцебиттям на мить зупинитися.

— Ганнібал!

Схвильований Вілл накинувся з болючими обіймами. Ганнібал ледве розумів, що відбувається. Вілл прохолодний і з різким запахом поту здавався таким реальним, що в якийсь момент доктор почав сумніватися в усьому. Але це був він. Справжній і з важким диханням. Відчуття жалю, неприйняття і болю, що сиділо в грудях з моменту, коли він дозволив серйозно сприйняти слова тієї дівчини, вибухнули нестримними слізьми.

Поки доктор Лектер, давши волю почуттям, намагався розчинитися в цій прекрасній миті, через слабкий загальний стан тихо і непомітно прокрадалася втрата свідомості, яку спровокував підйом тиску під акомпанемент сигналу монітора.

Він не встиг почути, як в кімнату зайшли.

_____

Знову снився той самий сон. Знову чиїсь теплі руки торкалися обличчя. Аромат розчинної кави ще ніколи не був таким приємним.

Через деякий час до Ганнібала Лектера долетіли тихі й знайомі голоси двох людей. Він не міг зрозуміти про що вони говорять і був готовий впасти настільки низько, щоб спробувати підслухати.

Завібрував чийсь телефон, після чого запанувала тиша. Більше не було сенсу вдавати сплячого.

На перший же легкий рух рукою до ліжка підійшов Вілл і мовчки чекав, коли чоловік відкриє очі. Цього разу він не кидався на нього з обіймами, не кликав його на ім’я. Нестрашно. Головне, що він поруч.

— Вілле…

— Не поспішай.

В небесних очах Вілла Ґрема читалися тисяча голосних запитань і зусилля, які він докладав, щоб виглядати спокійним. Серце Ганнібала зігрілося й він боявся зайвий раз кліпнути, щоб прекрасна картина стурбованого Вілла не зникла.

— Води?

Ганнібал кивнув.

Нарешті він отримав можливість роздивитися його. На правій щоці сяяв ще свіжий багряний шрам зі швами. Набряклий ніс, синяки під очима, темне обличчя, брудне волосся, губи сухі та потріскані до ран. Все свідчило про відсутність сну й відпочинку. Дещо змінилось в погляді Вілла. Щойно зігріте серце стиснулось від жалю…

Телефон знову завібрував, але його проігнорували.

Здавалось, чоловік також вивчав Ганнібала, випромінюючи при цьому ледве приховане занепокоєння. Він допоміг зробити кілька ковтків води і сказав:

— Анна говорить, що ти сьогодні можеш сам поїсти.

Отже, ту приречену звуть Анна. Ганнібал мовчки дивився на Вілла.

— Все трохи пішло не за планом… Ми зараз в Україні.

Чоловік на ліжку все ще мовчав. Вілл начебто злегка розгубився.

— Ти добре тримаєшся, — він окинув поглядом кімнату. — Скоро ми переїдемо в краще місце.

Знову завібрував телефон. Обличчя Вілла стало нетерплячим і напруженим.

Ганнібал так багато хотів запитати, але в нього буквально не вистачало сил.

Звісно, Вілл Ґрем це розумів.

З іншого кутку кімнати грубо озвалась Анна:

— Їх краще не змушувати чекати.

Чоловік сіпнувся, наче хотів щось зробити, але натомість спокійно сказав:

— Мене деякий час не буде… Анні можна довіряти, вона людина Чіо.

Анна виглянула з-за спини Ґрема і знову єхидно посміхнулась.

Того дня Ганнібал заснув від втоми, а не від втрати свідомості. Снився той же сон. Силует Вілла розчинився в темряві.