Минали роки, але парубок не слідкував за часом. Він не розумів плину такого феномену, як час в іншому світі.
Проте Казуха чітко бачив і відчував. що його тіло не маленьке.Із розваг були виключно дивакуваті книги із місцевою невеликої бібліотеки.
Казуха здивований з себе, як вичитав все і не по одному колу. Він чітко пам’ятав про жінку в темному, що сіє нещастя, про територію за лісом — прокляту та пустинну, про добрих духів та велике горе, яке очікує усіх.
⟪Нагадує легенди..я їх вивчав…Де?…⟫
⟪Треба буде Шує-сану дещо розказати ще..Якщо згадаю…Згадаю хто я більше ніж ім’я⟫, — зітхнув Казуха. Парубок піднімався з бібліотеки і помітив за вікном бліду фігуру, наче оповиту тьмяним сяйвом.
Він квапливо виходить з бібліотеки.
— Літія-чан, — мовив Казуха і ніжно посміхнувся.
— Казуха, — радісно протягнула дівчина. Вітер розвиває її блідо-фіолетове волосся, а в її ніжно-блакитних очах читалось занепокоєння. — Там лісі за деревами хтось…
⟪Бережись Мадам у чорному⟫, — пронеслось чужим жіночим голосом шепотіння в голові Казухи.
Казуха підбіг до лісу. Від нього завжди віяло темним, як і в той день, коли він вийшов з нього до села.
Парубок зітхнув і присів поруч з дівчиною. Вона лежала непритомно. Серце завмерло. Ніжні риси обличчя, світле коричневе волосся, і світла шкіра з простим одягом, поєднувались так. Незнайомка когось нагадувала Казухе, але не міг збагнути кого…
***
Дівчина повільно розплющила карії очі. Вона здивовано але повільно розглядала місце. в якому опинилась. Маленька хатинка, де світло було від свічки та невеликого круглого вікна.
Вона побачила, який обережно тягнув руку. Як тільки зустрілись поглядами — він смикнув руку назад.
— Вибач… — тихо каже парубок.
Дівчина похитала головою.
— Ви не знаєте де я? — ніжно і збентежено спитала вона, подивившись на парубка.
— Ти…У селі…– тихо відповів парубок. — Серед магічного лісу і безлюдної пустелі
Дівчина задумливо опустила погляд. Виникла зніяковіла тиша.
— Я.Я..Казуха..Село напів порожнє, тому якщо треба я тобі окремо підготую дім… —розгублено сказав хлопець.
Дівчина посмхінулась.
— Приємно познайомитись, Казуха-кун, а мене звати Ясухара Суруга, — ввічливо каже вона.
⟪Суруга….Вона така гарна⟫, — подумав хлопець і посміхнувся, не помітивши, як загорілись червоним щоки.
— Звідки ви..Суруга? — Казуха обережно питає та не зводить погляду з дівчини.
Ясухара промовчала і озирнулась.
— Слухай, давай сходимо до Шуї-сана, треба показати нового загубленого, — раптово сказав Казуха та піднявся. Він протягнув руку до неї. — Тим паче, можливо ти голодна…Суруга…
— Можливо… — зніяковіло відповіла вона.
— Ого, у нас новенька, і ти одразу її нареченою робиш, – жартома каже Літія, з’явившись зненацька за спиною Казухи.
Суруга налякано сіпнулась.
— Ц-це неправда… — зніяковіло відповів Казуха. Чим лише посилив сміх Літії.