Розділ перший

Жан Моро приходив до тями повільно, збираючи себе до купи, як і тисячі ранків до того. Сум’яття в його думках було таким же чужим, як і важкість у кінцівках; Джозая зазвичай  користувався ібупрофеном, коли латав команду, навіть якщо замітав сліди за Ріко. Підвищення дози препарату означало, що Жану не сподобається те, з якими відчуттями він прокинеться. Окрім пекучого болю, що пронизував череп від лоба до маківки, він також відчував хаотичний жар у районі вилиць та носу. Жан підняв занадто важку руку і обережно намацав контури свого обличчя. Кінчиками пальців він відчував знайому текстуру швів та бинтів, а гострий біль при легкому натиску свідчив, що його ніс вкотре зламано. Ворони збиралися використати це на свою користь, щоб наступні кілька тижнів підтримувати владу над ним. Він не мав іншого вибору, окрім як пасти задніх, обороняючись від їхнього жорстокого контролю, коли міг би рухатися вперед. Його шия боліла, але шкіра тут відчувалася непошкодженою і в затуманеній підсвідомості Жан не міг знайти спогадів про те, що сталося. Згадка про руки Ріко навколо його горла, котрі стискали його міцніше і довше, ніж будь-коли раніше, змусила тисячі мурашок пробігтися вздовж спини Жана, перш ніж він нарешті повернув собі самовладання. Жан підкорився страху і, забувши про можливі наслідки, спробував забрати руки Ріко. Ріко ж у відповідь безжально вдарив його кулаком по обличчю. Від знання того, що господар після чемпіонату поб’є Ріко, залишаючи на ньому чорно-сині синці, за порушення золотого правила: «Тільки не там, де публіка може помітити»  ─ Жана нудило. Ріко був удвічі злішим, коли боляче робили йому.

Жан повільно опустив свою руку назад і заледверозплющив очі. Знадобилося кілька спроб, щоб сфокусувати зір, і першим, що він побачив, стала незнайома йому стеля. Жана продали до Замку Евермор п’ять років тому: він знав кожен квадратний метр цього стадіону краще, ніж своє власне тіло. Ця кімната була не в Еверморі, там не було таких блідих кольорів та широких вікон. Хтось повісив темно-синю ковдру на карниз, щоб зробити кімнату трохи темнішою, але яскраві помаранчеві промені сонця все одно прослизали крізь неї і бігали ліжком. Лікарня? Злякавшись, він почав перераховувати пальці на руках і ногах. Його долоні боліли, але він міг ворушити ними. Те, що цього разу обійшлося без зламаних пальців, трохи заспокоювало, але що сталося з його ногою? Коли він поворухнувся, його ліве коліно болісно хруснуло, а його ліву щиколотку пройняв пекучий біль. За кілька тижнів вони мали зустрітися із Троянцями у півфіналі та чемпіонаті, а це не було схоже на травму, яка швидко загоїться.

Жан підвівся та одразу ж пошкодував про це. Біль, що пронизував тіло від живота до ключиць, був таким сильним, що йому стало не по собі. Жан повільно вдихнув крізь зціплені зуби, відчуваючи, як його груди здригаються від зусиль. Він згадав, як Ріко бив його ногами, знову і знову, навіть коли він звертався клубочком, захищаючись, і його венами пройшовся лід. Минули роки з того часу, як Ріко востаннє зламав Жану ребра. Це змусило Жана покинути поле на одинадцять тижнів, а Ріко ─ на один, після того, як господар нагадав йому про золоте правило. Це не могло відбутися знову, просто не могло, але перший дотик його руки до місця, де знаходяться ребра, ввів його в агонію. Він прокусив свою губу мало не до крові, змушуючи себе озирнутися навколо. Він не побачив жодного медичного обладнання, що спростувало його здогадки про лікарню. Це була чиясь спальня, але це не мало жодного значення. На невеликій тумбі біля ліжка стояв будильник, лампа та дві різні підставки під чашки. Біля дальньої стіни стояв довгий комод, на якому були розкидані  якісь книги та прикраси. Прямо біля нього стояв кошик для брудного одягу, з якого давно вартувало той одяг дістати. Далі єдиним, що бачив Жан, єдиним, що мало значення, була жінка, яка сиділа на низькому стільчику біля ліжка. Рене Вокер сиділа, спершись ногами, одягненими у шкарпетки, на підніжку та склавши руки на колінах. Незважаючи на її розслаблені плечі та спокійний вираз обличчя, коли вона дивилася на Жана, її погляд був суворим. Жан витріщався на неї у відповідь, очікуючи бодай якихось пояснень.

─ Привіт, ─ протяжно сказала вона ─ Як ти почуваєшся?

На секунду він повертається до Евермору та спостерігає, як господар каже Ріко, що Кенго помер. Господар мав летіти до Нью-Йорка, щоб організувати похорон, а Ріко мав наглядати за Воронами за його відсутності. Ріко знав, що краще не сперечатися про те, що його залишили тут, але все одно безпорадно пішов вслід за господарем до виходу. Жан тоді мав двадцять секунд спокою і змарнував їх, написавши Рене попередження. Він знав, що його чекає, коли Ріко забере його та відправить до Чорної Зали, але це не означало, що він може відмовлятися від його наказів. Його пам’ять сколихнули спогади про дику жорстокість Ріко, але усе після цього було розмитим: приглушений голос, що кричав десь за тисячі миль звідти, віддалений шум доріг під час нескінченної, болючої їзди та запах цигарок і віскі, коли якийсь чоловік заносив його нетверезе й обдовбане тіло у якийсь дивний будинок. «Ні, ─ думав Жан, ─ Ні, ні, ні.». Він не хотів питати, але повинен був. Щоб дістати хоч слово зі свого рота, коли його серце застрягло десь у горлі, йому знадобилося три спроби:

 ─ Де я?

Погляд Рене був настільки непохитним, наскільки й байдужим.

─ У Південній Кароліні.

Жан спробував встати, але його ноги так сильно боліли, що він ледь не наблював прямо на місці. Йому не вистачало повітря, він відчував кожен удар свого серця десь в очах та кінчиках пальців, і він невиразно побачив, що Рене перемістилася і тепер стоїть перед ним. Він не чув навіть, як вона підвелася, але зараз вона уважно перевіряла руками лінії його ребер.

─ Дай мені встати, ─ сказав Жан, ніби він зараз міг контролювати своє тіло. Перед його очима з’явилися чорні плями, він відчував тепло блювотних мас, що підіймалися стравоходом, і запаморочливе відчуття падіння. Він не був певен, що станеться спочатку:  він втратить свідомість чи його, все таки, знудить, але він молився, щоб послідовність виявилася смертельною, ─ Дозволь мені піти.

─ Не дам. Ляж, ─ Рене поклала одну руку на його плече, а іншу залишила на боці, щоб притримати його. Жан пробував чинити опір впродовж лише однієї миті: напруження його черевних м’язів було помилкою, яку він не хотів би повторювати ніколи більше. Рене поклала його на спину і знову накрила ковдрою аж до його ключиць. Вона по черзі перевірила обидва його ока, тримаючи його підборіддя між своїми великим та вказівним пальцями, а він намагався дивитися будь-куди, аби тільки не на неї. Жан насупився на неї з усією люттю, яку тільки могло зібрати у собі його виснажене, поламане тіло.

─ Він не пробачить тобі, ─ сказав Жан ─ Так само, як і я.

─ Ох, Жане, ─ сказала Рене із солодкою посмішкою, яка не торкнулася її очей ─ Ніхто мені цього не вибачить. Спробуй трохи поспати. Це допоможе тобі більше, ніж будь-що інше.

─ Ні, ─ Жан продовжував наполягав на своєму, але уже засинав.

Це мало б бути кошмаром. Якщо у цьому світі є хоч крапля справедливості, Жан прокинеться в Еверморі біля нетерплячого господаря та Ріко, якого переповнює ненависть. Але коли Жан наступного разу витягнув себе з глибини, він все ще знаходився у цій блідій спальні, яка мала тільки одне ліжко, і Рене, яка дивилася з його кінця. Вона була одягнута у щось нове і світло, що перетинало ліжко, було м’яким сяйвом ранку. Жан ще раз подумки перевірив свої кінцівки та знову обережно підвівся. Погляд Рене був спокійним, але Жан більше ніколи не довірятиме її мирній поведінці. Вона прокляла їх обох.

─ Де я? ─ спитав він, сподіваючись, що цього разу відповідь буде інакшою.

─ У Південній Кароліні, ─ сказала вона без вагань ─ Точніше, у домі нашої командної медсестри, Еббі Вінфілд. Сьогодні 15 березня, ─ повідомила вона раніше, ніж він подумав запитати, ─ Ти пам’ятаєш щось з учора?

─ Я прибув сюди учора, ─ сказав Жан. Це було не зовсім питання, але він дивився на неї, очікуючи відповіді. Він не був упевнений, наскільки сильно Ріко пошкодив його мислення, і кивок Рене трохи прояснив ситуацію. Він витратив цілий день на ті криваві спогади та останню розмову з нею, але був готовий списати це на те, що був не зовсім при собі.

Жан обережно пересунув ноги на край ліжка. Його права нога могла вільно рухатися, а от ліву йому доводилося тримати руками, які й без того боліли, щоб перемістити її. Кожен його вдих і кожен рух викликали біль, який пронизував усе його тіло. Занадто багато місць на ньому мали глибокі та тривалі пошкодження. Біль пронизував його груди та живіт, роз’їдаючи усе, що від нього залишилося, немов кислота. Боліло до біса нестерпно, але бувало й гірше. Він переживе це і неважливо, яку ціну він за це заплатить.

─ Жане, ─  сказала Рене ─  Мені здається, що тобі краще залишатися тут.

─ Ти не зможеш мене зупинити, ─ відповів Жан.

─  Повір мені, зможу. Це для твого ж блага. Ти зараз не в стані переїжджати .

─ Ти та, хто змусив мене це зробити, ─ Жан пирснув ─ Ти не повинна була привозити мене сюди. Поверни мене до Евермору.

─ Ні. Навіть якщо тебе це не влаштовує, я не можу. Містер Андрич вигнав тебе з Евермору на невизначений час. Жан знав це ім’я, але досить розмито. Рене зрозуміла, що в його мовчанні було більше розгубленості, ніж агресії, і пояснила йому:

─ Голова твого кампусу.

─ Голова мо- , ─ серце Жана мало не вискочило з його грудей ─ Що ти зробила?

Рене підвелася та встала біля його колін, коли він нарешті дістався краю ліжка, лише його нерозкаяність і непохитність втримували його на матраці.

─ Я відправила його до Гнізда, без будь-яких попереджень та запрошень.

─ Ні, ─ сказав Жан, дивлячись на неї ─ Він не має доступу. Він не має повноважень.

─  Неприємне відкриття для нього, ─ визнала Рене з легкою похмурою посмішкою ─ Знадобилося півдюжини дзвінків до установ та охорони, щоб вони відчинили двері, і як тільки він опинився всередині? ─ вона розвела руками в жесті «ось, будь ласка», ─  Він вимагав зустрічі з тобою, а Ворони не знали, як йому відмовити. Ріко був на полі в цей час, ─ вона пояснила, перш ніж він спитав: ─ Він не встиг повернутися назад. О, дякую, ─ останні слова були адресовані не йому.

Жан не міг повернутися, щоб побачити, хто до них приєднався, але незабаром досить старша жінка зайшла до кімнати з тацею в руках. Вона виглядала дещо знайомою, що, як він знав, означало, що вона якось пов’язана зі спортом. Він бачив її в кулуарах чи на банкетах, що могло значити, що вона командна медсестра, в будинку якої його утримували. Жан з-під капюшона дивився, як Рене прибирала на тумбі. Дві склянки води, склянку соку і миску супу поставили так, щоб до них можна було дотягнутися. Еббі переконалася, що таця стоїть непорушно і стурбовано глянула на Жана:

─ Як ти почуваєшся?

Жан дивився на неї холодним, кам’яним поглядом, але жінку, яка день у день стикалася із вибриками Натаніеля та Кевіна, навряд чи налякала б його злість. Вона нахилилася, щоб перевірити його травми. Її погляд був медично-професійним, коли вона оглядала його бинти і шви, але руки були ніжними, коли вона торкалася його плечей.

─ Він говорив? ─ Еббі спитала Рене.

─ Його голос відчутно хрипить ─ сказала Рене ─ Але не схоже, щоб щось було пошкоджено незворотно.

Рене взяла одну зі склянок і простягнула її, пропонуючи. Жан навіть не усвідомлював, наскільки спраглим він був, але будь він проклятий, якщо візьме у них хоч щось. Рене, здавалося, задовольнялася тим, що чекала на його дії, тримаючи склянку в межах досяжності і не змушуючи його взяти її якоюсь з його травмованих рук. Вона спостерігала за роботою Еббі, перед тим як із запізненням згадала, що вона намагалася пояснитися:

─ Я дала Андричу вибір: або він дозволяє мені забрати тебе додому, щоб вилікувати, або приймає те, що моя мама напише дуже ґрунтовну та мальовничу статтю про те, що сталося з тобою у його кампусі. Як не дивно, він був дуже радий купити моє мовчання. Він пообіцяв розібратися, а я взамін пообіцяла інформувати його про стан твого здоров’я. Я сумніваюся, що ми побачимо якісь серйозні зміни в команді Едгара Алана, враховуючи, що чемпіонат так близько, але наразі я буду приймати свої перемоги всюди, де зможу.

Жан забув про своє рішення дотримуватися тиші:

─ Це ніяка не перемога, зарозуміла дурепо.

Еббі стрепенулася від звуку його голосу та обережно притиснула свої великі пальці до боків його горла:

─ Вдихни для мене.

Він спробував прибрати її руки, однак ця спроба завдала більше болю йому, ніж їй, а Еббі просто зачекала, доки він знову заспокоїться. Він незадоволено зробив те, що йому сказали, Рене дивилася, як Еббі по-медсестринськи уважно слідкувала за тим як рухається його шия під її пальцями. Еббі змістила пальці для другого вдиху, але тиск, який до цього майже не відчувався, тут був просто нестерпним і Жан здригнувся під її дотиком, перш ніж встиг себе стримати. Він спробував заховати це за роздратуванням та відмахнувся від неї.

─ Заберися від мене. Як мені дістатися додому?

─ Ти не поїдеш, ─ нагадала йому Рене ─ Андрич зняв тебе зі складу. Або зніме, коли закінчить розслідування. У жодному із всесвітів він не дозволить тобі повернутися до Едгара Алана, коли побачить тебе в такому стані.

─ Я Ворон зараз і буду ним завжди, ─ сказав Жан ─ Немає значення, що каже чоловік, який нічого не означає.

─ Можливо, ─ сказала Рене несерйозним тоном, який свідчив про те, що вона в це не вірила.

─ Поверни мене до Евермору.

─ Я буду говорити це допоки не видихнуся. Я не дозволю тобі піти.

─ Ти не маєш права утримувати мене тут.

─ Він не мав права робити це з тобою.

Жан посміявся, коротко і різко, і дозволив болю пройти крізь нього. Рене, завдяки безрозсудливій необачності Кевіна, знала більше про їхні стосунки з Ріко, ніж їй потрібно було, тож, звісно, вона розуміла, якою нахабною брехнею це було. Господар купив Жана багато троків тому, але, через купу Воронів під ногами, йому не вистачало часу чи енергії, щоб виховувати цю злу дитину. Натомість він подарував його Ріко, довіряючи своєму племіннику та його здібностям впоратися із підготовкою Жана. Ріко мав право робити з Жаном усе, що йому заманеться: Жан був його власністю з тих пір і до смерті. За кожну помилку Воронів, господар фактично заганяв їх під землю та виливав своє невдоволення на кожен прихований участок шкіри Ріко, але Ріко, які тільки сезон закінчувався, із запалом передавав цю агонію Жану. Жан не впустив Андрича всередину, але це було його провиною, що Рене знала, де його шукати. Він був за тисячі миль від дому, бо не був достатньо розумним, щоб тримати свого язика за зубами. Жан пошкодував, що колись взагалі побачив Рене. Він ненавидів себе за те, що піддався цікавості і відповів на її повідомлення тоді в січні. Якщо озиратися назад, вона була підступною сукою.

─ Ніхто не робив цього зі мною, ─ сказав він ─ Я травмувався під час бійки.

─ Я працюю з Лисами, ─  нагадала Еббі Жану ─ Навіть вони не здатні так сильно поранити одне одного на полі. Тільки Богу відомо, скільки в них було сутичок за ці роки. 

─ Я не здивований тим, що вони нікчемні в усьому, що вони роблять.

─ Це, ─ сказала Еббі, дуже акуратно торкнувшись пальцями його маківки ─ не через бійку. Навіть Ворони тренуються у повному екіпіруванні, я припускаю? Подивися мені в очі і скажи, яким чином їм вдалося вирвати стільки твого волосся з-під шолома?

Рука Жана мимоволі піднялася догори, знайшовши спочатку голову, а потім ті ділянки на ній, які боліли. Спогади промайнули на краю свідомості: одна рука закривала йому рот і ніс, щоб утримати голову, а інша смикнула так сильно, як тільки могла. На мить пригадане відчуття розідраної, злущеної шкіри засліпило його, і він важко ковтнув, щоб його знову не знудило. Він швидко опустив руку на свої коліна.

─ Я задала тобі питання, ─ сказала Еббі.

─ Поверніть мене до Евермору, ─ сказав Жан ─ Я не залишатимусь тут з вами.

─ Еббі, ─ сказала Рене, повертаючи склянку Жана на тацю.

Вони з Еббі тихо пішли геть, не сказавши йому більше жодного слова. Жан проігнорував звук дверей, що зачинилися за ними. Він думав про те, як врятувати своє життя. Все залежало від того, чи зможе він повернутися до Західної Вірджинії. Він не міг змінити того, що його забрали чи того, що Андрич втрутився у це, але він міг довести свою вірність, повернувшись додому якомога швидше. У нього були паролі від стадіону та Гнізда, тож йому залишалося тільки прослизнути повз охорону. Не має значення, що Андрич сказав Воронам: жоден з них не виставив би його за двері. Ніхто не втікав з Евермору. Крім Кевіна. Крім Натаніеля. Ці думки не допомагали, обпікаючи його груди, наче отрута, і Жан щосили вдарив себе по стегнам. Біль створював білий шум в його голові, заглушаючи небезпечні думки, а Жан вдихав та видихав настільки повільно, наскільки був спроможний, доки знову не прийшов до тями. Жан перевірив свої кишені на наявність телефону, але не знайшов його. Секундою пізніше він зрозумів, що був одягнутий в незнайомі йому сірі шорти. Сірі, не чорні. Жан не міг згадати останнього разу, коли міг одягати щось кольорове. В Марселі, можливо, але Жан не міг бути впевненим. Він залишив Францію, коли йому було чотирнадцять, але забагато років у Гнізді знищили усе, чим він був раніше. Шістнадцятигодинний робочий день та несамовита жорстокість Ріко вирвали з його душі усе, що там залишилося. Усе, що було раніше, стало суцільним безладом, снами, які розвіювалися раніше, ніж він прокидався достатньо, щоб потім пригадати їх з якоюсь ясністю. На мить цей біль був схожим більше на горе, ніж на страх, однак Жан вдарив себе ще раз, щоб загострити його. Не мало значення, що було раніше, шляху назад не було. Все, що мало значення ­─ пережити цей день, потім наступний і наступний. Все, що мало значення ─ повернення додому.

Я Жан Моро. Моє місце в Еверморі. Я це переживу.

Жан підсунувся ближче до краю ліжка та дозволив своїм ступням торкнутися жорсткого килима. Підвестися вдалося тільки з п’ятої спроби, оскільки йому довелося відштовхуватися від матраца руками. Ріжучий біль, який виникав після кожної спроби, змушував його робити тремтячі, відчайдушні вдихи, які роздирали йому горло. Жан спробував зробити крок, але його ліва нога не могла витримати його ваги. Він упав, наче камінь, шукаючи будь-що, за що можна було вхопитися. Його рука вдарилася об тацю, перевернувши її і все, що на ній стояло. Відчуття крижаного соку чи води було й близько не таким страшним, як обпікаючий жар супу. Нищівний біль в його грудях та коліні, коли він вдарився об підлогу, був гіршим за усе це, тому Жан прикусив свою руку аж до крові, щоб не закричати. Жахливе розуміння того, що він недостатньо сильний, щоб повернутися до Евермору самотужки, мало не знищила його. Жан вкусив сильніше, сподіваючись дістатись кістки, як раптом до нього торкнулися чиїсь руки. Він навіть не чув, як двері відчинилися, через рев у його вухах.

─ Ей, ─ почув він чоловічий голос, а Тренер Ваймак смикав його за зап’ястя, поки Жан не послабив свою мертву хватку. Секундою пізніше, Ваймак взяв Жана двома руками та із вражаючою легкістю підняв його з підлоги назад на ліжко. Він швидко оглянув Жана, перш ніж знову попрямувати до дверей. Він не був достатньо хорошим, щоб триматися подалі, але він принаймні зачиняв за собою двері, коли повернувся. Він приніс з собою кілька мокрих рушників. Жан простягнув руку, щоб взяти один, проте Ваймак лише схопив його за передпліччя, щоб витерти криваві сліди від укусів на руці Жана. Щойно його рани були приховані з поля його зору, Жан одразу забув про них, однак сили на те, аби вирватися із рук Ваймака, досі не вистачало. Коли Жан знову опинився на ліжку, Ваймак нарешті відпустив його, і почав старанно витирати плями від соку та супу з оголених рук і грудей хлопця. Закінчивши, він перевів суворий погляд на Жана, і запитав:

─ Хіба тебе не попередили, що тобі не можна ходити? Про що ти взагалі думав?

─ Я хочу додому, ─ наполягав Жан.

Те, як Ваймак подивився на нього у відповідь, вражало болючіше, ніж будь-який удар Ріко, тож Жан відвів свій погляд.

─ Відпочивай, ─ сказав Ваймак ─ Ми ще поговоримо. Сьогодні ввечері. Тут.

Наступної миті Жан усвідомив, що кусає пальці, які намагаються запхати таблетки йому до рота; Ваймак був тренером, що означало, що церемонитися він не буде. Хлопець проковтнув таблетки насухо, і витріщився в стелю, у той час як Ваймак обережно піднявся з ліжка. Жан почув брязкіт скла та столових приборів, коли Ваймак почав збирати сміття і розбитий посуд з підлоги, але хлопець провалився в сон, перш ніж чоловік покинув спальню.

Коли Жан прокинувся, він знову побачив Ваймака, який сидів на протилежному краю ліжка, вдаючи, що повністю занурений у газету. На тумбі Жан помітив дві кружки, а в ніс йому вдарив спокусливий аромат кави. Це був той самий тригер, що нагадав йому про непереборні голод і спрагу, і Жан сів, згорбившись, наче равлик. Попри усю обережність, він ледве міг зробити повний вдих щоразу, коли опирався на узголівʼя ліжка. Він навіть не був певен, чи зможе зараз випити цілу кружку кави. Вже сам факт його переховування тут був жахливим, а його безпорадність в плані прийому їжі означала, що з таким самим успіхом він міг просто відкусити собі язика. Ваймак підвів погляд:

─  Хочеш в туалет?

Якби ж він міг сказати «ні».

─ Де ванна?

Ваймак відклав свою газету і піднявся.

─ Тобі не можна перенавантажувати ліву ногу.

Жан повторив свою спробу піднятися з ліжка, але з показовою обережністю. Хватка Ваймака міцно лягла на плечі Жана, коли той робив це, і хлопець одразу зрозумів, в який саме момент ноги знову зрадили його. Тренер стиснув його плечі мало не до синців. Було боляче, але цього вистачило, аби врятувати Жана від падіння, після чого Ваймак дозволив йому обпертися на себе. Хлопцеві довелося прикусити внутрішній бік щоки, аби втриматися від колкощів стосовно свого жалюгідного становища. Ванна розташовувалася за сусідніми дверима, ліворуч, проте їм знадобилася ціла вічність, аби дістатися туди. Ваймак залишив хлопця біля дверей туалету, і дозволив йому спокійно зробити усе необхідне наодинці. Чоловік повернувся, щойно почув сплеск води у раковині, зайшовши після короткого стуку. Назад до спальні вони пленталися, немов дві черепахи. Коли Жан нарешті дістався ліжка, усе перед його очима пливло. Може, це було галюцинацією, яку спричинив біль, але зараз Жан побачив миску з кашею біля чашки кави. Шлунок зрадливо нагадав про себе гучним бурчанням.

─ Їж, ─ сказав Ваймак ─ Останні тридцять годин ми не могли нічого в тебе запхати, окрім води.

Жан окинув поглядом синці, що вкривали майже всі його руки, а потім неохоче зиркнув на смуги свіжого м’яса на передпліччях. Ріко зв’язував його мотузками для ракеток, що були занадто грубими та шершавими, аби стягувати ними голу шкіру. Сліди від мотузки були в шести чи семи місцях на обох руках Жана, а його зап’ястя наче білували. Ріко ніколи не витрачав час, аби зв’язувати Жана, протягом усіх цих років, адже був певен, що той прийме будь-яку кару, яку Ріко підготував для нього. Коли він востаннє зв’язав його… Жан силоміць відкинув цей спогад, відмовляючись повертатися до цієї згадки навіть подумки. Деякі комори завжди мають бути зачиненими, навіть якщо для цього доведеться зламати усі пальці. Якщо цього разу Ріко знову зв’язав його, хлопець на це заслуговував. Він виявив неповагу, намагаючись забрати руки Ріко від свого горла.

─ Я потім поїм, ─ відмовив Жан.

─ Це манка, ─ відповів Ваймак ─ Ти в курсі, на що вона перетвориться, якщо простоїть тут хоч 10 хвилин? ─ він не дочекався відповіді, схопивши миску, і підніс її так близько до обличчя Жана, що той відчув жар пари на своєму підборідді: ─ Розумію. Боїшся, що не впораєшся з ложкою.

─ Я не голодний.

─ Як знаєш, але руки в мене міцні, я можу довго так тримати цю миску.

Подумки Жан прокручував в голові слова, які він нізащо не скаже, запитання, відповідям на які не довіряв. Звісно, це все спектакль, пряник перед батогом, спроба позбавити його пильності, аби отримати необхідну інформацію, та використати її проти нього. Це вистава, проте Ваймак настільки вжився в роль, що забув, що завіса давно опустилася. Хто знає, може він занадто загрався, вдаючи, що Лиси справді хороша інвестиція.

Жан хотів би відмовитися від їжі, але був голодним аж до нудоти. Зрештою, він наважився погодитися, але лише задля того, аби відновити сили. Ваймаку вистачило порядності не обдаровувати Жана переможним поглядом, коли той взяв ложку; чоловік лише відвернувся до дальньої стіни, аби позбавити Жана свого пронизливого знудженого погляду. Пальці Жана пройняла пульсація болю, коли він взявся за їжу, але подумки він все ж подякував Ваймаку за допомогу. Чоловік замінив порожню миску на каву для Жана. Вона вже встигла охолонути, проте Жан слухняно випив половину. Коли він заперечливо хитнув головою, Ваймак відставив її вбік і осушив власну. Нарешті функції тіла відновилися, і Ваймак відкинувся на спинку стільця й схрестив руки на грудях. Він зміряв Жана допитливим поглядом, на який, Жан розумів, краще не відповідати.

─ Я говорив з тренером Моріямою вчора ввечері.

Жан наче забув, як дихати.

─  Як Ви смієте розмовляти з ним, коли у нього горе?

─  Впевнений, він дуже засмучений, ─ без жодного співчуття відрізав Ваймак ─  Він не був багатослівним, але коли я додзвонився, Андрич вже добряче надер йому зад. Я повідомив, що ми оплатимо твої медичні рахунки через те, що втрутилися без запрошення, і я також погодився регулярно повідомляти про твій стан. Таку ж домовленість ми мали, коли Кевін приїхав на південь. Він знає, що я можу бути розважливим, коли мені це вигідно.

Жан вагався, що саме скрутило йому шлунок: співчуття чи огида. Ваймак навіть не підозрював, наскільки нестабільним було його становище. Господар не був зацікавлений у дестабілізації команд Першого Класу, втручаючись у роботу тренерів, тож доки Ваймак не змусив його, він не збирався його вбивати, хоч би яким набридливим той не був. З іншого боку, вже більше року Ваймака хотів убити Ріко. Його спокій міг бути викликаний страхом перед дядьковою помстою, але Жан був певен, що причиною був важкий характер його батька. Він перечитував листа Кейлі майже стільки ж разів, скільки й Кевін. Ріко все ще не міг перетнути цю межу, і жахливо ненавидів цю частину себе. Жану було цікаво, чи Кевін вже зрозумів це.

─  Де Кевін?

─ У Блу-Риджі, ─ відказав Ваймак ─ Лиси зняли будиночок на весняні канікули.

─ Але не Кевін, ─ наполягав Жан ─ Він не поїде так далеко від корту.

─ Поїде, якщо матиме належну мотивацію, ─ заперечив Ваймак, продовжуючи безглузду брехню, безтурботно знизавши плечима ─ Вони повернуться до міста на цих вихідних. У неділю, здається? Якщо хочеш поговорити з ним, я попрошу його прийти, як тільки він розпакує речі. До речі, говорячи  про місцеву королеву драми… ─ почав був Ваймак, але йому знадобилася хвилина, щоб знайти правильні слова  ─ Не знаю, чи ти в курсі, але я знаю, що він за людина. Твій так званий господар, ─ з ненавистю в голосі продовжував він  ─  і його сучий племінник. Кевін розповів нам усю правду, коли перевівся, щоб ми знали, на що йдемо. Я знаю, чому ти думаєш, що мусиш повернутися до Евермору, і знаю, що на тебе там чекає. Я скоріше спалю цей будинок, ніж дозволю йому знову доторкнутися до тебе.

Якщо коли-небудь його руки знову почнуть нормально працювати, то при наступній зустрічі Жан задушить Кевіна. Ще на початку січня Рене почала писати йому, але Жан відповів на її кумедні повідомлення тільки через два тижні. І лише тому, що вона сказала: «Кевін мені все розповів». З’ясувати, що Рене знає про родину Моріяма, було досить важко, але Жан припускав, що Кевін довірився їй через її минуле. А тепер почути, що всі Лиси знають і не мають достатньо здорового глузду, щоб боятися, було вдесятеро гірше. Із ними було щось справді не так, але Жан не міг цього сказати, щоб мимоволі не визнати, що Кевін мав рацію. І все ж він мусив замислитися над тим, що могло спричинити такі невиправні травми мозку. Можливо, щось не так з водою на півдні? Чи може Лисячий корт отруєний чадним газом?

─ Ніхто мене не чіпав, ─ стверджував Жан ─ я поранився під час бійки.

─ Замовкни. Я не прошу у тебе зізнання, ─ відповів Ваймак ─ Воно мені потрібне, коли ти виглядаєш ось так, а особливо після того, як у грудні мені довелося забирати Ніла з аеропорту. Але я хочу, щоб ти знав: ми йдемо в цю боротьбу з широко розплющеними очима. І я хочу, щоб ти знав, що можеш нам довіряти у цьому.  Рене знала, чим ризикує, коли пішла за тобою. Вона прийняла це рішення, чітко розуміючи, кому вона переходить дорогу, і ми будемо підтримувати її, чого б це нам не коштувало

─ Це був не її вибір, ─ заявив Жан ─ Якщо ви не збираєтеся відправляти мене назад до Евермору, віддайте мені телефон. Я сам дістануся туди.

─ Я вимкнув твій телефон і поклав його в морозильну камеру, ─ сказав Ваймак ─ Він розривався від дзвінків, і я дуже втомився слухати це дзижчання. Забереш його після того, як ми вирішимо, що робитимемо далі.

─ Немає ніяких нас, ─ наполягав Жан ─ Ви не мій тренер.

─ Не твій господар, ти маєш на увазі.

 Жан проігнорував цю влучну репліку.

─ Я Ворон. Моє місце у Еверморі.

Ваймак зморщив носа в мовчазній спробі набратися терпіння. Жан помилково подумав, що це означає, що він втомлює чоловіка і перемагає в суперечці, але тут Ваймак витягнув з кишені телефон і почав щось клацати у ньому. Він підніс його до вуха, щоб переконатися, що гудки йдуть потім перемкнув на гучний зв’язок і тримав його між ними. Жану не довелося довго гадати, відповідь пролунала після другого гудка:

─ Моріяма.

─ Тренере Моріяма, це знову тренер Ваймак, ─ сказав Ваймак і кинув на Жана проникливий погляд, і хлопець із запізненням зрозумів, що напружився ─ Вибачте, що перериваю Ваш день, але мені потрібна допомога. Жан постійно намагається відмовитися від мого догляду і встати з ліжка. Еббі вже казала, що має пройти ще три тижні, щоб він міг хоча б думати про переїзд, але Жану потрібно почути ще одну думку, щоб заспокоїти свої нерви. Не могли б Ви сказати йому, щоб він, бляха, сидів спокійно? Я ввімкнув гучний зв’язок, щоб він Вас чув.

Господар не змусив довго чекати і його відповідь була точнісінько такою, на яку Жан й розраховував:

─ Я впевнений, що Моро поставить своє здоров’я у пріоритет. Він знає, наскільки важливим є для усіх у команді Едгара Алана його одужання.

Жан почув приховане повідомлення голосно і зрозуміло: повертайся додому якомога швидше або страждатимеш від болючих наслідків. Він відкрив свого рота, але Ваймак випередив його зі сталевою впевненістю у голосі:

─ При усій повазі, я не телефонував Вам заради банальностей, ─ сказав Ваймак ─ Якби я хотів цього беззмістовного лайна, я б купив листівку з надписом «Видужуй» в магазині низьких цін. Він повернеться на корт не раніше, ніж за три місяці. Вам він зараз не потрібен, а нам не важко доглядати за ним у цей час. Скажіть йому залишатися на місці, доки він не зробив собі ще гірше. Будь ласка, ─  напружений тон, яким він сказав останнє слово, проникав крізь щілини, про існування яких Жан навіть не підозрював. Він відмовлявся зупинятися на цьому, але чекав на відповідь, затамувавши подих.

─ Ваша безпідставна ворожнеча така ж приємна, як і завжди, ─  сказав господар ─ Моро?

─ Так, ─ Жан виправив себе в останню секунду: ─ Тренере?

─ Тренеру Ваймаку вистачає проблем з його власною божевільною командою. Поки що, роби все так, як він тобі каже, і залишайся там, де ти є. Ми поговоримо знову тоді, коли ти будеш в достатньо хорошому стані, щоб повернутися.

─ Тренере, я.. Мені шкода, будь ласка, пробачте мені, я клянусь, я намагаюся.. Зрозумійте.. ─ на лінії було надто тихо, але Жану знадобилася мить, щоб зрозуміти, що слухавку поклали.

Ваймак закрив телефон різким рухом пальців, а його кісточки побіліли, коли він марно намагався розчавити цю маленьку річ у своїй великій руці.

─ Цей чоловік вже давно на межі, його дії неодмінно будуть мати серйозні наслідки, ─ він взяв свою чашку і, запізно згадавши, що вона порожня, почав барабанити по ній своїми тупими нігтями ─ Це робить все простішим, чи не так? Він знає, що ми утримуємо тебе в полоні і не збирається боротися з цим, ─ Ваймак чесно думав, що він переміг у цій розмові. Жан хотів би ненавидіти його за його наївність, але був занадто втомленим.

─ Я вже можу їздити безпечно, ─ сказав Жан ─ Відправте мене додому.

Жан не знав, як Ваймак міг виглядати таким злим і таким виснаженим одночасно. Він приготувався до негативної реакції на його невдячність, але усім, що сказав Ваймак, стало звичайне «ні».

 ─ Ви не можете тримати мене тут.

─ Ти нікуди не їдеш, ─ сказав Ваймак ─ Ти переживеш це, навіть якщо нам доведеться тягнути тебе до фінішу за допомогою копняків та криків. І перед тим, як ти просто подумаєш про те, щоб піднятися з ліжка, згадай, що твій власний тренер тільки що наказав тобі залишатися на місці. Наразі, ти застряг у нас, ─ Ваймак вичекав хвилину, Жан не збирався нічого відповідати, тоді чоловік нарешті сказав: ─ Я подивлюся, чи немає в Еббі якогось дзвоника чи чогось подібного, що б ми могли залишити тут з тобою на випадок, якщо ми будемо тобі потрібні. А тим часом, відпочивай якнайбільше. Дозволь мені потурбуватися про твого тренера. Ти турбуйся тільки про себе і ні про що інше, зрозумів? ─ він сказав це так легко, наче Жан умів турбуватися про себе, незважаючи на інших. Чоловік намагався його вбити ─ Я питаю, ти мене зрозумів? ─ запитав Ваймак, підводячись.

Жан мав достатньо самосвідомості, щоб принаймні перевести свій неприязний погляд на дальню стіну.

─ Так, ─ насправді, він не зрозумів, але Ваймаку не потрібно було цього чути.

Чоловік залишив його наодинці зі своїми думками, а в Жана паморочилася голова, коли він ганявся за ними по колу. Господар наказав йому залишатися тут, доки Еббі та Ваймак не визнають його придатним для поїздки, але чи справді він мав на увазі саме це? Це було буквальним наказом чи він очікував, що Жан знайде шлях додому, попри все? Жан обережно помацав своє коліно, але легкого натиску кінчиків його пальців було достатньо, щоб у нього в очах попливло. Еббі з’явилася через кілька хвилин потому із кухонним таймером та наполовину повною склянкою води в руках.

─ Я не знайшла дзвіночка, але ти можеш запускати цей таймер і чекати, доки він задзвенить, ─ сказала вона, ставлячи його неподалік. Вона запропонувала йому воду і тримала її доти, доки не переконалася, що він може її взяти ─ Він нестерпно гучний, тому ми точно будемо чути його у кожному куточку дому. Користуйся ним, окей? Якщо тобі нудно, якщо ти голодний, якщо в тебе щось болить, з будь-яких причин. Девід поїхав, щоб купити тобі більше шортів та боксерів, але якщо ти згадаєш про щось іще, просто дай мені знати і я напишу йому, ─ вона почекала трохи, щоб дізнатися, чи він нічого не надумав, перш ніж витягти з кишені пляшечку з пігулками. Так як він не простягнув руку, вона витрусила дві капсули на простирадла поруч з ним, ─ Вони допоможуть тобі заснути. Чим більше ти відпочиватимеш і чим менше рухатимешся, тим краще.

─ Що не так з моїм коліном? ─ запитав у неї Жан.

─ Ти поранився під час бійки, ─ спокійно нагадала вона йому, перед тим, як дати справжню відповідь: ─ Ти розтягнув хрестоподібну зв’язку.

Ваймак не перебільшував, щоб домогтися розуміння господаря. Ушкоджені коліно та ребра витіснили Жана на другий план до середини літа.  За це господар викине його з основного складу, а Ріко поб’є до синяви за те, що він не дотягує до номера на його обличчі. Він зцілювався якраз тоді, коли його знову рвали на шматки. Жан взяв таблетки.

─ Залиште пляшечку зі мною.

─ Ти ж знаєш, що я не можу, ─ відповіла вона і залишила його самого із безліччю думок.