Розділ перший

Сонячний корт 

 

Розділ перший

Жан

 

Жан Моро прийшов до тями по шматках, намагаючись зібратись з силами, як робив це тисячу днів тому. Хмара в його думках була настільки ж незнайомою, як і важкість у кінцівках; Джозайя зазвичай дотримувався ібупрофену, коли латав команду, навіть коли він прибирав після Ріко. Для нього це означало, що Жану не сподабається прокидатись. Окрім пекучого болю в шкірі голови й аж до маківки, його вилиці й ніс були гарячею кашею. Жан підняв надто важку руку, і обережно промацав лінії свого обличчя. Під кінчиками його пальців шви та бинти були знайомою шорсткою текстурою, а розквітаючий від невеликого тиску біль підтверджував, що його ніс знову зламаний. «Ворони» збирались використати це на свою користь наступні декілька тижнів, щоб утримати його на місці.У нього не було іншого вибору, окрім як захистити себе від їх жорстких та жорстоких перевірок, відступаючи, коли він мав би просуватися вперед. Шия боліла, але шкіра там не була пошкоджена, і в його туманному маренні Жану знадобилось надто багато часу щоб згадати, що сталося. Спогад про руки Ріко, які стискали його горло сильніше і довше ніж будь-коли раніше, викликав мурашки по спині, коли він нарешті, зосередився. Жан піддався страху й забувся, і він намагався висвободити руки Ріко. Ріко відповів, вдаривши його по обличчю безжальними кулаками. Знання того, що майстер переможе чорно-синих Ріко, після чемпіонату за порушення золотого правила — не там, де це видно публіці — викликало у Жана нудоту. Ріко був удвічі злішим, коли йому було боляче.

Жан повільно опустив свою руку і насилу відкрив очі. Знадобилось кілька спроб, але в центрі уваги виявилася незнайома стеля. Жан був проданий до Евермору п’ять років тому; він знав квадратуру стадіона краще, ніж знав власне тіло. Цієї кімнати не було в Еверморі, не з такими блідими фарбами та широкими вікнами. Хтось зачепив темно-синю ковдру на карніз, щоб трохи затемнити кімнату, але клаптики яскравого помаранчевого сонячного світла все одно проглядали крізь неї, смугаючись по ліжку.

Лікарня? Порив страху змусив його порахувати пальці на ногах і руках. Руки боліли, але він міг ними рухати. Відсутність зламаних пальців трохи заспокоїла, але що сталося з його ногою? Його ліве коліно кричало, коли він рухався, а ліва щиколотка спалахнула одразу після цього. За кілька тижнів вони зіткнуться з Троянцями у півфіналі та чемпіонаті чемпіонів, і це не було схожим на щось, що швидко заживе. Жан змусив себе підвестися і тут же пошкодував про це. Біль, що пронизав його від живота до ключиць, був настільки сильним, що його нудило. Жан повільно вдихнув крізь стиснуті зуби, відчуваючи, як його груди стискаються від напруги. Спогади про те, як Ріко штовхав його знову і знову, навіть коли він намагався скрутитись в грудку і захиститись, змушувати лід бігти його венами. Минули роки з того часу, коли Ріко востанне зламав Жану ребра. Через це Жана було відсторонено від корту на одинадцять тижнів, а Ріко — на один, коли майстер закінчив з ним роботу. Цього не могло статися знову, цього не могло бути, але перше ж натискання його руки на бік викликало у нього агонію. Він мало не прикусив внутрішню частину губи до крові, примушуючи себе озернутися. Відсутність будь-яких засобів. Каліфорнійське обладнання спростувало його лікарняне припущення. Це була чиясь спальня, але це не мало сенсу. На тумбочці біля ліжка, стояв будильник, лампа та дві різні підставки. Уздовж дальньої стіни тягнувся довгий комод з книгами та коштовностями, розкаданими по верхи. Відразу за ним стояла корзина для білізни, яку вкрай потрібно було випорожнити. Тоді єдине, що побачив Жан, єдине, що мало значення, була жінка, що сиділа в короткому кріслі позаду ліжка. Рене Вокер сиділа, поклавши ноги в шкарпетках на підніжку і схрестивши руки на колінах. Незважаючи на розслаблену лінію її плечей та спокійний вираз обличчя, її погляд був гострим коли вона дивилась на нього. Жан дивився у відповідь, очікуючи що щось в цьому набуде сенсу.

 — Добрий вечір, — сказала вона нарешті.

— Як ти себе почуваєш?  

На мить він повернувся у Евермор, спостерігаючи, як майстер повідомляє Ріко що Кенго пішов. Господар мав летіти приватним літаком до Нью-Йорка для організації похорону, а Ріко мав стежити за Воронами під час його відсутності. Ріко знав, що краще не сперечатись про те, що його залишили позаду, але він усе одно безпорадньо пішов з господарем до виходу. У Жана було двадцять секунд спокою, і він витратив їх, надіславши повідомлення Рене з попередженням. Він знав, що буде, коли Ріко забрав його та вирушив до Чорного залу, але він не міг відмовитись від наказів Ріко. Його думки промайнули повз дивну жорстокість Ріко, але все після цього було розмитим; приглушені голоси, що кричали за тисячі миль, далекий шум дороги під час нескінченної, болісної їзди та запах сигаретного диму та скотчу, коли чоловік відніс його мляве й одурманене тіло в чужий будинок.

Ні, – подумав Жан. Ні-ні-ні.

Він не хотів питати, але мусив. Щоб вимовити слова, коли серце застрягло в горлі, знадобились три спроби: 

— Де я? 

Погляд Рене був настільки ж непохитним, як і нерозкаяним. 

— Південна Кароліна.

Жан перекинув ноги до краю ліжка, хотів підвестися, але це було так складно, що його ледь не знудило. Він задихався, серце калатало у його очах і на кінчиках пальців, віддалено відчув, що Рене пересунулася, щоб стати на коліна перед ним. Він навіть не почув, як вона встала, але тепер вона обережно перевіряла лінію його ребер.

— Дозволь мені встати, — сказав він, наче зараз мав хоч якийсь контроль над своїм тілом. Він кліпав, перед очима були чорні плями, розриваючись між нечіткими теплом висхідної ущелини та запаморочливим відчуттям падіння. Він не був певним, що станеться першим – втрата свідомості чи блювота, але він молився, щоб це не трапилось в тому порядку, який був би фатальним. — Відпусти.

— Я не дозволю. Лягай. — Рене переклала одну руку на його плече, а іншу тримала на боці, щоб утримати його.

 Жан лише на секунду намагався чинити опір; напруження всього тіла було помилкою, яку він не хотів повторювати найближчим часом. Рене поклала його на спину й натягнула ковдру аж до ключиць. Вона перевіряла його очі по одному, тримаючи його підборіддя великим і вказівним пальцями, коли він намагався відвести від неї погляд. Жан похмуро дивився на неї з усією люттю, на яку тільки було спроможне його виснажене тіло.

— Він тобі не пробачить, — сказав Жан, — Я теж не буду.

— О, Жан, — сказала Рене з посмішкою, яка не досягла її очей. — Мені цього не пробачать. Спробуй виспатись. Це допоможе тобі більше, ніж будь-що інше.

— Ні, — наполягав Жан, але він вже відключався.

 

Це повинен був бути нічний жах. Якби у світі існувала справедливість, Жан прокинувся б у Еверморі від нетерпіння господаря та ненависті Ріко. Але коли Жан наступного разу отямився, він все ще був у тій блідий спальні з одним ліжком, а Рене спостерігала за ним. Вона була одягнена у щось нове, і світло що розрізало ліжко, було м’яким ранковим сяйвом. Жан ще раз подумки перевірив свої кінцівки, перш ніж знову старанно піднятися. Погляд Рене був спокійним, але Жан більше ніколи не довірятиме її миролюбивій поведінці. Вона прокляла їх обох.

— Де я? — запитав він, молячись, щоб цього разу відповідь була іншою.

— Південна Кароліна, — сказала вона без вагань. — А точніше ти знаходишся вдома у нашого командного медика Еббі Вінфілд.

— Зараз 15 березня. — сказала вона, перш ніж він подумав запитати. — Ти пам’ятаєш щось із учорашнього дня? 

— Я прийшов сюди вчора. — сказав Жан. Це було не зовсім запитання, але він подивився на неї в пошуках відповіді. Він не був певен наскільки сильно Ріко стуснув його мозок, і трохи допомогло, що Рене кивнула. Він втратив цілий день після тих уривків кривавих спогадів і останньої розмови , яку мав з нею, але він був готовий списати ці прогалини на непритомність. Жан обежно зсунув ноги до краю ліжка. Його права нога рухалась сама, а от ліву довелось затиснути між хворих рук, щоб рухати нею. Кожен вдих, який він робив, і кожен дюйм, який він рухався змушували його здригатись від болю. Були глибокі і затягнуті травми в безлічі місць. Біль пройшов крізь його груди та кишки, як кислота з’їдаючи все, що від нього залишилося. Це було боляче, але він переживав і гірше. Він пережив би це, чого б це йому не коштувало. 

— Жан, — сказала Рене. — Було б краще, щоб ти залишався на місці.

— Ти не зможеш ммене зупинити. — сказав Жан.

— Я обіцяю, що зможу — Сказала вона, — Це для твого ж блага. Ти не в тій формі щоб рухатись.

— Ти мене розчулила, — різко сказав Жан, — Тобі не слід було приводити мене сюди. Поверни мене в Евермор.

— Я не буду, — сказала Рене, — Якщо тебе це задовольнить: я не можу. Містер Андріч тимчасово вигнав тебе з Евермору.

Жан знав ім’я, але лише смутно. Рене пояснила, коли зрозуміла що його мовчання було радше збентеженим, ніж войовничим :

— Ваш презедент кампусу.

— Мій… — серце Жана вдарилось по зубах. — Що ти зробила?

Рене підвелась і встала біля його коліна, коли він нарешті дістався краю ліжка, нерозкаяна і непохитна барикада тримала його на матраці.

— Я запросила його в Гніздо без попереджень і запрошення.

— Ні — сказав Жан, дивлячись на неї. — Він не має доступу. Він не має повноважень.

— Грубе пробудження для нього, — Зізналась Рене з похмурою посмішкою що стягнула куточок рота. — Щоб відчинити двері, знадобилось півдюжини дзвінків до закладів і охорони, і коли він увійшов? — вона розвела руками, показуючи жест. 

— Він вимагав показати тебе, і Ворони не мали причин не показати йому дорогу. Ріко в той час був на корті, — пояснила вона, перш ніж він запитав. — Він не встиг повернутись в середену достатньо швидко. О, дякую тобі.

Останній коментар був направлений повз нього. Жан не зміг обернутись, щоб побачити, хто до них приєднався, але незабаром перед очима з’явилася старша жінка з підносом. Вона виглядала віддалено знайомою, оскільки він її знав, значить вона була пов’язана зі спортом. Напевно, він бачив її на банкеті або в стороні, а це означало, що вона мала бути командним медиком, у якої вдома його тримали. Жан з прикритими очима спостерігав, як Рене прибирала з тумбочки. Дві склянки води, склянка світлого соку та миска супу стояли неподалік. Еббі переконалась що ситуація стабільна, перш ніж зважено поглянути на Жана. 

— Як себе почуваєш? 

Жан дивився на неї каменем у відповідь, але жінка, якій доводилось день у день мати справу з поведінкою Натаніеля та Кевіна, навряд чи злякалась його гніву. Дійсно, вона просто нахилилась, щоб оглянути його травми. Її погляд був клінічним, коли вона оглядала його пов’язки та шви, але її руки були легкі, коли вона торкалась лінії його плечей. 

— Він говорив? — запитала Еббі Рене. 

— У його голосі помітний хрип, — сказала Рене, — Але це не схоже на те що пошкоджено щось, що неможливо відновити.

Рене взяла один з келехів і простягла його, пропонуючи. Жан навіть не усвідомлював наскільки він відчуває спрагу, але будь він проклятий якби взяв у них щось. Здавалося, Рене задавольнилась тим, що перечекала, тримаючи його під рукою,не натиснувши на жодну з поранених рук. Вона хвилину спостерігала за роботою Еббі, перш ніж з запізненням згадала, що намагалась пояснити свої дії.

— Я дала Адрічу вибір; дозволити вивезти тебе з дому, щоб ти одужав, чи погодитись на те,що моя мама напише дуже детальну та яскраву статтю про те, що сталось з тобою у його кампусі. Не дивно, що він був дуже радий купити моє мовчання. Він пообіцяв провести розслідування, а я у відповідь пообіцяла інформувати його про твоє здоров’я. Я сумніваюсь що ми побачимо якісь серйозні зміни у Едгарі Аналі так близько до чемпіонату, але поки що я буду брати свої перемоги, де зможу.

Жан забув про своє рішення мовчати.

— Це не перемога, зрозумій дурепо.

Еббі здригнулась від звуку його голосу й обережно втиснула великі пальці в його горло. 

— Вдихни

Він спробував відштовхнути її руки, але ця спроба завдала набагато більше болю йому, ніж їй, і Еббі просто чекала, поки він знову заспокоїться. Він похмуро зробив, як йому було сказано, і Рене уважно спостерігала за Еббі, поки та відчувала, як горло ворушиться під її пальцями. Еббі змінила хватку на другий вдих, тиск який раніше здавався незначним, відчувся занадто сильно, Жан здригнувся від її дотику, він спробував приховати це роздратуванням і відмахнувся від неї.

— Відійдіть від мене. Як я потраплю до дому?

— Ти не підеш, — нагадала йому Рене. — Адріч вилучив тебе і складу – або зробить це коли закінчиться розслідування. В жодному разі він не дозволить тобі повернутися до Едгара Алана, побачивши тебе таким.

— Я ворон раз і на завжди, — сказав Жан. — Неважливо що говорить одна нікчемна людина.

— Можливо, — сказала Рене легким тоном, який вказував на те, що вона в це не вірить.

— Поверни мене в Евермор.

— Я буду говорити це, поки не посинію, якщо доведеться. Я не дозволю тобі піти.

— Ви не маєте права тримати мене тут.

— Він не мав права робити це з тобою.

Жан засміявся, коротко і різко, най біль пропікає його. Рене знала про його стосунки з Ріко більше, ніж мала б, завдяки безрозсудній необережності Кевіна, тож вона, безперечно, знала, яка це була безглузда брехня. Майстер купив Жана багато років тому, але з такою кількістю Воронів під ногами він не мав ні часу, ні сил, щоб дисциплінувати розлючену дитину. Натомість, він подарував його Ріко, довіривши своєму племіннику впоратись з виховання Жана, Ріко мав право робити з Жаном усе, що йому заманеться; Жан був його власністю відтепер і до смерті. Майстер кинув би своїх Воронів у землю за їхній помилковий крок і вбив би своє невдоволення на кожному прихованому дюймі шкіри Ріко, а Ріко з інтересом передав цю агонію Жану, щойно сезон закінчиться. Жан не впустив Андріча, але це була його вина, що Рене знала, що прийшла шукати його. Він був за сотні миль від дому, тому що йому не вистачило розуму, щоб тримати язик за зубами.

Жан пошкодував, що колись подивився на Рене. Він ненавидів себе за те, що піддався цікавості й відповів на її повідомлення в січні. Хіндсайт була сучкою, що вдарила в спину. 

— Ніхто зі мною цього не робив, — сказав він. — Мене поранили під час сутичок. 

— Я працюю з Лисами, — нагадала Жану Еббі. — Навіть вони не можуть завдати один одному такої шкоди на корті. Господь знає: достатньо з них випробувань . Мені не дивно, що вони посередні у всьому, що вони роблять. 

— Це, — сказала Еббі, обережно торкаючись пальцями його голови, — не від бійки. Я припускаю, що навіть Ворони тренуються у повному екіпіруванні? Подивіться мені в очі і скажи, як їм вдалося вирвати стільки твого волосся через шолом.

Рука Жана непрохано піднялася вгору, знайшовши голову, а потім гострі болючі точки на його шкірі. Спогади промайнули на краю його свідомості: одна рука затиснула рот і ніс, щоб тримати голову, а інша смикнула якомога сильніше. На мить згадалось відчуття роздертої шкіри, що лущіться, і Жан важко ковтнув, відмовляючись від припливу жовчі. Він швидко опустив руку на коліна. 

— Я поставила тобі запитання, — сказала Еббі. 

— Поверніть мене в Евермор, — сказав Жан. — Я не залишуся тут з вами.

 — Еббі, — сказала Рене, повертаючи воду Жану на піднос. Вони з Еббі тихо пішли, не сказавши йому більше жодного слова. Жан чекав звуку дверей, що зачинялися за ними, щоб придумати, як врятувати власне життя. Все залежало від його здатності повернутися до Західної Вірджинії.

Він не міг змінити того, що його викрали або що Андріч втрутився, але він мав довести свою відданість, повернувшись додому якнайшвидше. Він мав коди для стадіону та Гнізда, тож йому просто потрібно було проскочити повз охорону та потрапити всередину. Не мало значення, що Андріч сказав Воронам; ніхто з них не відвернув би його в дверях. Ніхто не втече з Евермору.

 

Крім Кевіна. Крім Натаніеля

 

Ці думки були марні, обпікали груди, наче отрута, і Жан вдарив себе по стегнах щосили. Біль викликав білий шум у його голові, заглушаючи небезпечні думки, і Жан вдихав і видихав якомога повільніше, доки його розум не прояснився. Жан пошукав у кишенях телефон, і не знайшов його.

Через мить він зрозумів, що одягнений у незнайомі сірі шорти. Сірі, не чорні. Жан не міг пригадати, коли востаннє йому дозволяли носити кольоровий одяг. Можливо, Марсель, але Жан не міг бути впевнений в цьому. Він покинув Францію в чотирнадцять років, але занадто багато років у Гнізді стерли все, ким він був раніше. Шістнадцятигодинний день і безжальна жорстокість Ріко вирвали всю душу, яка залишилася в нього. Усе до того було розірваним безладдям, сни, які розвіювалися ще до того, як він прокинувся настільки, щоб пригадати їх з якоюсь ясністью.

На мить цей біль став більше схожий на горе, ніж на страх, але Жан знову вдарив себе, щоб загострити його. Неважливо, що було раніше; дороги назад не було. Важливо було лише прожити сьогодні, потім завтра, потім наступного дня. Важливо було лише повернутися додому.

 

Я Жан Моро. Я належу Евермору. Я витримаю

 

Жан підібрався ближче до краю ліжка й дозволив своїм стопам торкнутися грубого килима. Щоб встати, йому знадобилося п’ять спроб, тому що довелось відштовхнутися від матраца руками. Нестерпний біль в ногах, викликаний кожною спробою, змусив його хрипко, відчайдушно видихати, біль пронзав йому горло. Жан спробував зробити крок уперед, але ліва нога не витримала його ваги. Він падав донизу каменем, шукаючи будь-що, щоб зупинити його падіння. Його рука вдарилася по підносу, розкидавши його вміст усюди. Крижані бризки соку та води були не такими страшними, як пекучий жар супу. Гірше, ніж це, був лише нищівний біль у грудях і коліні, коли він вдарився об землю, Жан вкусив руку до крові, щоб не закричати. Жахлива підозра, що він недостатньо сильний, щоб самостійно повернутися до Евермору, мало не загинула. Жан вкусив сильніше, сподіваючись знайти кістку, а потім на нього опустились руки. Він навіть не почув, як відчинилися двері, крізь гуркіт у вухах. 

— Гей, — пролунав чоловічий голос біля його вуха, і тренер Ваймак смикнув його за зап’ясток, доки Жан не послабив мертву хватку. Через секунду Ваймак підхопив його обидві руки, і він з дивовижною легкістю підняв Жана з підлоги та поклав назад у ліжко. Перш ніж знову попрямувати до дверей, він швидко оглянув Жана.

Він був недостатньо добрий, щоб триматися подалі, але принаймні він закрив за собою двері, коли повернувся. Він приніс із собою кілька мокрих мочалок. Жан спробував відібрати в нього одину, але Ваймак лише схопив його за передпліччя, щоб очистити криваві сліди від укусів на руці. Жана не хвилювала травма, коли його форма приховувала її від очей, але він не міг потягнути достатньо сильно, щоб висмикнути руку з рук Ваймака. Ваймак відпустив, коли закінчив, і взявся за роботу, ретельно витираючи суп і сік з оголених рук і грудей Жана. Лише коли закінчив, він серйозно подивився на Жана й запитав: —Хтось забув сказати, що тобі не слід йти? Про що ти думав?

 — Я хочу додому, — сказав Жан. Погляд, який Ваймак кинув на нього після цих слів, був сильнішим, ніж будь-що, що Ріко коли-небудь робив йому, і Жан змушений був відвести погляд. 

— Відпочинь, — сказав Ваймак. —Ми поговоримо сьогодні вдень. Тут. Жан замислювався над тим, щоб кусати пальці, які впихували пігулки між його губами, але Ваймак був тренером, а це означало, що чіпати його заборонено. Він проковтнув ліки насухо й подивився на стелю, поки Ваймак обережно піднявся з ліжка. Жан почув дзвін скла й срібного посуду, коли Ваймак збирав з підлоги розкиданий і розбитий посуд, але він заснув ще до того, як чоловік вийшов з кімнати. Коли він прокинувся через кілька годин, Ваймак знову чекав біля його ліжка, поглинений газетою. На тумбочці стояли дві чашки, і Жан відчув спокусливий аромат чорної кави. Це був тригер, який йому не потрібен, нагадуючи йому, наскільки він сліпуче голодний і зневоднений, Жан сів зі швидкістю равлика. Незважаючи на обережність, він ледве дихав, коли дозволив узголів’ю ліжка прийняти його вагу. Йому стало цікаво, чи зможе він зараз, навіть, впоратися з вагою повного горнятка. Досить погано, що він ховався тут; якби вони дали ложку. Щоб нагодувати його, він міг би відкусити собі язик і покінчити з цим. Ваймак підвів очі — Ванна кімната?

 Він хотів би сказати «ні». 

— Де це? 

Ваймак відклав папери й підвівся. — Не навантажуй ліву ногу. 

Жан знову почав занадто обережно намагатися встати з ліжка. Ваймак міцно схопив його за плечі, коли Жан намагався піднятися, і він зрозумів, що його ноги знову майже відмовили. Ваймак міцно стиснув його, настільки, що повинні лишитись синці. Це було боляче, але цього було достатньо, щоб Жан не впав, і Ваймак запропонував власне тіло як милицю. Жан пожував внутрішню частину щоки, дякуючи, що він нічого не сказав про цю жалюгідну ситуацію. Ванна кімната була лише наступними дверима ліворуч, але, щоб дійти до неї знадобилася вічність. Ваймак притулив його до стіни, найближчої до туалету, і залишив спокійно розбиратися зі своїми справами.

Він повернувся, щойно почув, як стихла вода у раковині, ввійшов усередину, просто постукавши кісточками пальців по дверях на знак попередження. Вони повернулися до спальні, рухаючись повільніше, ніж росла трава. Коли вони підійшли до ліжка, у Жана пливли очі. Можливо, через біль у нього почались галюцинації, але тепер біля кави стояла димляча миска з кашею. Живіт Жана видав його злісним бурчанням. 

— Їж, — сказав Ваймак. —Вже майже тридцять годин ми не можемо нічого зробили, окрім як облити тебе. 

Жан подивився на синьці, що покривали більшу частину його рук, а потім неохоче перевів погляд на смуги сирої шкіри на передпліччях. Ріко зв’язав його шнурками для ракетки, які були надто грубими й обірваними, щоб використовувати їх на голій шкірі. У Жана були опіки мотузкою в шести чи семи місцях на кожній руці, а його зап’ястя були зчесані. Ріко роками не гаяв часу, щоб зв’язати Жана, знаючи, що Жан підкориться, будь-якому покаранню, яке Ріко захоче дати. Востаннє йому доводилося вдаватися до таких методів… Жан силоміць відкинув цю думку, відмовляючись зазирнути у спогади, з яких він не міг легко вирватися. Деякі коробки повинні були залишатися закритими, навіть, якщо йому довелося зламати кожен палець, щоб закрити їх. Якщо Ріко зв’язав його цього разу, то тому, що він на це заслужив. Він довів свою нелояльність, коли спробував відірвати руки Ріко від свого горла. — Я поїм пізніше, — сказав Жан. 

— Це пшеничний крем, — сказав Ваймак. — Ти знаєш, як жахливо це буде через десять хвилин? 

Він не дочекався відповіді, а зачерпнув ложкою кашу й підніс її так близько до обличчя Жана, що той відчув, як пара облизує його підборіддя. 

—Я візьму це. Ти просто турбуєшся про те, як тримати ложку.

 — Я не голодний, — сказав Жан. 

—Як хочеш, але мої руки змерзли, тому я збираюся продовжувати тримати цю миску тут. 

Жан попрацював над словами, які він не сказав би, вимогами та запитаннями, відповідям на які він не довіряв. Напевно, це був вчинок, «пряник перед голодуванням», спосіб пройти повз його охорону, щоб вони могли використати все, що знайшли по той бік. Це мала бути вистава, але Ваймак увійшов у свою роль, наче стільки разів виконував цю виставу з піснями й танцями, що не помітив, коли опуститься завіса. Він надто довго вдавав, що Лиси були справжньою інвестицією, а не рекламним трюком. Жан хотів проігнорувати їжу, але він був настільки голодний, що йоиу стало погано. Зрештою, він вирішив поїсти, хоча б тому, що йому потрібно було відновити сили. Ваймак не виглядав переможцем, коли Жан потягнувся до ложки; він просто спрямував погляд на дальню стіну, щоб Жан міг їсти, так щоб Ваймак не дивився на його побите обличчя. Пальці Жана затремтіли, коли він узявся ложку, і, з запізненням, був вдячний Ваймаку за допомогу. Ваймак замінив порожню миску на каву. Жан слухняно випив половину. Коли він відхилив голову, мовчазно відмовившись, Ваймак відклав її вбік і осушив своє горнятко. Тілесні функції нарешті нормалізувалися, Ваймак відкинувся на спинку крісла й склав руки на грудях. Він кинув на Жана дослідливий погляд,на який Жан знав, що краще не повертатися. 

— Я розмовляв із тренером Моріямою вчора ввечері. 

Жан розучився дихати. 

— Як ви смієте говорити з ним, коли у нього траур. 

— Я впевнений, що він справді розчулився, — сказав Ваймак без жодної частки співчуття. — Він не сказав багато , але до того моменту, як я йому подзвонив, Андріч уже надер йому дупу. Я сказав йому, що ми оплатимо твої медичні рахунки через наше втручання, перш ніж нас запросили, і я погодився надсилати йому своєчасну інформацію про твоє одужання. Це той самий тип домовленостей, який ми мали, коли Кевін приїхав на південь. Він знає, що я можу бути стриманим, коли мені це зручно. 

Жан не був впевнений, чи це почуття у його животі було жалем чи відразою. Ваймак, навіть, не підозрював, наскільки хитким було його становище. Майстер не був зацікавлений у дестабілізації команд класу 1, втручаючись у роботу тренерів, тож поки Ваймак не змусив його руку, він не вдарив би його, хоч би як він дратував.

Ріко, з іншого боку, хотів убити Ваймака більше року. Його стриманість могла бути викликана страхом перед дядьковою відплатою, але Жан знав, що в основі цього лежить складний батьківський комплекс Ріко. Він прочитав листа Кейлі майже стільки ж разів, скільки Кевін. Ріко ще не міг перетнути цю межу, і він ненавидів цю частину себе. Жан подумав, чи Кевін уже це зрозумів. — Де Кевін? 

— Блакитний хребет, — сказав Ваймак. — Лиси орендували будиночок на весняні канікули. 

— Не Кевін, — наполягав Жан. — Він би не пішов так далеко звідси.

— Він це зробить, якщо матиме належну мотивацію, — сказав Ваймак, безтурботно знизавши плечима, притримуючись смішної брехні. — Вони повинні повернутися в місто на цих вихідних. Неділя, я думаю? Якщо ти хочеш з ним поговорити, я попрошу його приїхати, як тільки він розпакує речі. Говорячи про постійну королеву драми… — почав Ваймак, але йому знадобилася хвилина, щоб зрозуміти, як сформулювати свої слова. —Я не знаю, чи знаєш ти про це, але я знаю, що це за людина. Твій так званий хазяїн, — сказав він із чуттєвою ненавистю в голосі, — і ця сучка – його племінник. Кевін сказав нам правду, коли переходив, щоб ми знали, у що ми вплутуємося. Я знаю, чому ти вважаєш, що маєш повернутися до Евермору, і знаю, що на тебе там чекає. Я спалю цей дім, перш ніж дозволити йому знову торкнутися тебе. 

Якщо його руки знову запрацюють, Жан задушить Кевіна наступного разу, коли побачить його. Рене почала надсилати йому повідомлення ще на початку січня, але Жан чекав два тижні, перш ніж відповісти на будь-яке з її радісних запитань і відзначитися. Лише коли вона сказала: «Кевін мені все розповів», Жан злякано порушив мовчання. Дізнатися, що Рене знає про сім’ю Моріяма, було досить важко, але Жан припустив, що Кевін довірився їй через її минуле. Почути тепер, що всі Лиси знали й не мали здорового глузду лякатися, було в десять разів гірше. З ними було щось серйозно не так, але Жан не міг це сказати, не визнавши ненавмисно, що Кевін мав рацію. І все-таки йому доводилося гадати, що могло спричинити стільки непоправних ушкоджень мозку. Можливо, щось у воді далекого півдня? Можливо, отруєння чадним газом у Лисячій Норі. 

— Мене ніхто не чіпав, — сказав Жан. — Мене поранили під час сутичок. 

— Замовкни. Я не прошу у тебе зізнання, — сказав Ваймак. — Мені воно не потрібно, не коли ти виглядаєш так, і особливо після того, як мені довелося забирати Ніла з аеропорту в грудні. Але мені потрібно, щоб ти знав, що ми знаємо, щоб ти повірив мені, коли я скажу, що ми ведемо цю боротьбу з широко розплющеними очима. Рене знала, чим вона ризикує, кинувшись за тобою. Вона подзвонила, знаючи, кого перетинає, і ми будемо підтримувати її, чого б нам це не коштувало. 

— Це не її рішення, — сказав Джин. — Якщо ви не відправите мене в Евермор, поверніть мені мій телефон. Я сам організую транспорт. 

— Я вимкнув твій телефон і поклав його в морозилку, — сказав Ваймак. — Він вибухав від повідомлень, і я дуже втомився слухати його цвірінькання. Ти зможеш отримати його назад після того, як ми з’ясуємо, куди ми йдемо звідси. 

— «Ми» не існує, — наполягав Жан. — Ви не мій тренер. 

— Ти маєш на увазі не твій господар.

 Жан проігнорував цю гостру репліку. 

— Я Ворон. Моє місце в Еверморі. Ваймак стиснув перенісся, мовчазно намагаючись набратися терпіння. Жан по-дурному подумав, що це означає, що він виснажує чоловіка і виграє суперечку, але тоді Ваймак витягнув із кишені телефон і почав стукати по ньому. Він приклав його до вуха, щоб переконатися, що він дзвонить, потім перемкнув його на динамік і підняв між ними. Жану не довелося довго дивуватися; на дзвінок відповіли на другий гудок.

— Моріяма. 

— Тренеру Моріямо, це знову тренер Ваймак, — сказав Ваймак. Він багатозначно подивився на Жана, і Жан із запізненням зрозумів, що він напружився. — Вибачте, що перериваю ваш день, але мені потрібна допомога з дечим. Тут Жан намагається відмовитися від моєї допомоги та встати з ліжка. Еббі вже сказала, що залишилося ще три тижні, перш ніж він навіть подумає про подорож, але Жану потрібна інша думка, щоб заспокоїти нерви. Ви б сказали йому сидіти до одужання? Я маю вас надію.

Майстер не промахнувся, і його відповідь була саме такою, яку очікував Жан: 

— Я впевнений, що Моро зробить своє здоров’я головним пріоритетом. Він знає, наскільки важливе його одужання для всіх нас в Едгарі Алані. Жан чітко й голосно почув приховане повідомлення: Повертайся додому якнайшвидше або настільки будуть болючі.

 Він відкрив рота, але Ваймак зі сталлю в голосі перебив його до удару. 

— З усією повагою, я дзвонив вам не для банальності, — сказав Ваймак. — Якби я хотів цю дурну фігню, я б купив картку на одужання в магазині все по долару. До його повернення на корт залишилося мінімум три місяці. Зараз він вам непотрібний, а тим часом нам не важко наглядати за ним. Скажіть йому залишатися на місці, перш ніж він ще більше травмується. Будь ласка.

Рваний укус в цьому останньому слові проїдав тріщини, про існування яких Жан навіть не здогадувався. Він відмовився зупинятися на цьому, але затамував подих, чекаючи відповіді. 

— Ваш безпідставний антагонізм, як завжди, освіжає, — сказав майстер. — Моро? 

— Так, — видавив себе Жан в останню секунду, — тренер? 

—Тренер Ваймак має достатньо проблем із власним шаленим складом. Роби, як він тобі каже, і залишайся поки що на місці. Ми поговоримо знову, коли ти одужаєш достатньо, щоб переїхати. 

—Тренере, я… Вибачте, будь ласка, вибачте мені, я обіцяю, що я намагатимуся, зрозумійте. —Лінія стала надто тихою, але Жан знадобилася мить, щоб зрозуміти, що слухавку поклали на тому боці. Ваймак різким помахом пальців закрив телефон, і його кісточки побіліли, коли він марно намагався розчавити маленьку річ у великій руці. 

— Цей чоловік запізнився на роки для лобового зіткнення з машиною на високій швидкості. — Він узяв своє горнятко, із запізненням згадав, що воно порожнє, і побарабанив тупими нігтями по стінці. — Від цього стає легше, чи не так? Він знає, що ми тримаємо тебе у полоні, і не збирається з цим боротися. 

Ваймак чесно вважав, що вийде на перше місце в цій розмові. Жан зненавидів би його за наявність, але він був надто втомлений. 

— Тепер я безпечно подорожуватиму, — сказав Жан. — Відправте мене додому. 

Як Ваймак міг виглядати таким розлюченим і таким виснаженим водночас, Жан не уявляв. Він готувався до негативної реакції на свою невдячність, але Ваймак сказав лише: 

— Ні. 

— Ви не можете тримати мене тут. — Ти не підеш, — сказав Ваймак. —Ти переживеш це, навіть якщо нам доведеться тягнути тебе, б’ючись і кричачи, до фінішу. І перш ніж ти навіть подумаєш про те, щоб знову встати з ліжка, згадай, що твій власний тренер щойно наказав тобі залишатися на місці. Ти поки що застряг з нами. 

Ваймак почекав хвилину, зрозумівши, що Жан не збирається відповідати, нарешті сказав: 

— Я подивлюся, чи є у Еббі дзвіночок або щось таке, що ми можемо залишити тут з тобою, якщо ми тобі знадобимося. А тим часом відпочивай якомога більше. Дозволь мені потурбуватися про твого тренера. Ти хвилюєшся про себе і більше ні про що, зрозумів?

Як легко він сказав це, ніби Жан міг хвилюватися про себе окремо від решти. Чоловік намагався його вбити. 

— Я сказав, ти розумієш? — запитав Ваймак, підводячись на ноги. У Жана вистачило самозбереження, щоб хоча б спрямувати свій злий погляд на дальню стіну. 

— Так. 

Насправді він ні, але Ваймак не міг це почути. Чоловік залишив його у роздумах, а у Жана запаморочилось в голові, ганяючись за думками по колу Господар наказав йому залишатися на місці, доки Еббі та Ваймак не визнають його придатним для подорожі, але чи він це мав на увазі? Чи це був буквальний наказ, чи він очікував, що Жан все одно знайде дорогу додому? Жан обережно обмацав своє коліно, але достатньо було лише легкого натиску кінчиків пальців, щоб в очах потемніло. Через кілька хвилин Еббі з’явилася з кухонним таймером і маленькою склянкою, наполовину наповненою водою.

— Я не змогла знайти дзвінок, але ти можеш самостійно увімкнути таймер, — сказала вона, встановлюючи його в межах досяжності. Воду вона запропонувала йому і тримала, доки не переконалася, що він зможе її забрати.

— Він неймовірно гучний, тому ми обов’язково почуємо його, де б в будинку ми не були. Використовуй це, добре? Якщо тобі нудно, якщо ти голодний, якщо тобі боляче, будь-що. Девід привезе тобі ще шорти та боксери, але якщо ти придумаєш щось інше, просто дай мені знати, і я напишу йому.

 Вона трохи почекала, щоб побачити, чи він щось придумає, а потім витягла з кишені пляшечку з таблетками. Коли він не простягнув руку, вона витрусила дві капсули на простирадла збоку. — Це допоможе тобі заснути. Чим більше ти відпочиваєш і менше рухаєшся, тим краще. 

— Що не так з моїм коліном? — запитав її Жан. 

— Ти поранив його під час сутички, — холоднокровно нагадала вона йому, перш ніж запропонувати реальну відповідь: 

— Ти розтягнув Листковий м’яз. Ваймак не говорив про це, щоб домогтися стриманості майстра. З травмами коліна і ребрами Жан був у стороні до середини літа. За це майстер викинув би його зі стартового складу, а Ріко побив його чорно-синім за те, що він не відповідав номеру на його обличчі. Він би зажив якраз вчасно, щоб його знову травмували. Жан підняв таблетки. 

— Залиште пляшку зі мною. 

—Ти знаєш, що я не можу, — сказала вона й залишила його наодинці з багатьма думками.