— Гм-м…
— Що «гм-м»? — з підозрою питає Дана, обертаючись.
Малдер, всупереч її побоюванням, все ще стоїть біля дверей, а не зарився з головою у купу газетних вирізок із «вкрай достовірними свідченнями очевидців НЛО». Зриватися проти ночі у чергове безглузде відрядження — останнє, чого їй зараз хочеться.
— Скаллі, — каже він, піднімаючи на неї погляд. Губи розтягуються у тій бісовій кривій усмішці, яку вона любить і ненавидить водночас. — А в тебе були плани на сьогоднішній вечір?
Вона кліпає раз, другий, схиляє голову до плеча. Якби не події останніх тижнів, Дана, можливо, і не звернула б уваги. Але після Філадельфії, після того, як вона розповіла Малдеру про свій діагноз… Їхні розмови були сухими та напруженими. Вони обидва ніби ходили по краю леза, намагаючись не зачіпати тригерних тем.
Це виснажувало. Дана звикла не добирати слів, коли говорить з ним. З ним єдиним.
Тому знову чути цей бешкетливий, несерйозний тон… Скаллі видихає, чергова тека зі звітами летить до купи таких самих, звалених на столі. Малдер все ще усміхається, коли вона підходить до нього. Дана недбало відпихає його в сторону — слабий супротив дає зрозуміти, що вона на правильному шляху — і смикає за ручку дверей.
Та не піддається.
Скаллі перевіряє ще раз, а тоді схиляється нижче і бачить, що у щілині застряг нерівний шматок ключа. Повільно, вона підіймає погляд догори. Малдер демонструє їй другу частину, затиснуту у його руці.
***
Він підтягає ліву ногу і випрямляє праву. Совгається на місці, розминає шию і вчергове крутить олівець на підлозі, жбурляючи його кудись далеко під стіл. Скаллі весь цей час мовчить, продовжуючи сидіти нерухомо.
Йому не подобається.
Малдер винен у тому, що вони застрягли у кабінеті без можливості покликати на допомогу. Повертаючись сьогодні від Скіннера, він занадто вже сильно грюкнув дверима, забувши, що від удару ключ, залишений із внутрішньої сторони дверей, частенько заїдає. І витягнути його на цей раз без втрат не вдалося.
Офіс був пустим. Скористатися стаціонарним телефоном чи мобільним зв’язком вони не могли через якісь там ремонтні роботи телевежі, що затягнулися через Різдвяні свята. Отже, вони застрягли.
І Малдер винен.
Тоді якого біса вона мовчить?
— Скаллі?
Навіть не дивиться на нього.
— Скаллі, ти знаєш, скільки мікроорганізмів проживає на поверхні нашої шкіри?
Дана повертає голову, ліниво, але очевидно демонструючи свою увагу.
— Їхня кількість може перевищувати людське населення усієї нашої планети.
Малдер робить паузу, куйовдить волосся розкритою долонею.
— Як думаєш, чи може бути таке, що частина із них — інопланетного походження? — міркує далі він, на що Скаллі лише запитально підводить брови. — Уяви собі, ми колесимо від штату до штату у пошуках сірих чоловічків, а вони можуть бути тут, під нашим носом.
Вона відвертає голову, але Малдер встигає помітити, що кутики її рота тремтять у ледь помітній, стриманій посмішці.
— Це що тоді виходить… Істина — у межах досяжного?
Треба віддати їй належне — Дана стримується з усіх сил, стискаючи губи так, що вони біліють. Але зрештою здається, пирхає і починає сміятися — так голосно, що цей звук наповнює стіни його захламленого підвального кабінету, який чомусь так і не став «її».
Малдер згадує їхнє перше спільне відрядження. Його шалені теорії і її недовіру, яка з часом стала лише дужчою. І як Скаллі сміялась на тому старому цвинтарі, куди вони прийшли розкопувати могили, але спізнилися. Молоді, безстрашні, зовсім не поламані життям.
Їй потрібно було тікати від нього ще тоді, думає він. І не було б ніякого викрадення. Не було б пухлини, яка врешті-решт забере її у нього.
Малдер простягає руку, хапаючи її за литку. Тягне у свою сторону прямо по дерев’яній, брудній підлозі, на якій вони сидять. Невідомо, з якої тканини зроблені костюмні штани Скаллі, але ковзає вона напрочуд чудово.
— Малдере! — обурюється Дана, не припиняючи сміятися.
— Ой, та годі тобі, — кидає він, охоплюючи її руками й прилаштовуючи собі під бік. — Я знаю, що ти терпіти не можеш холоду. Так і просидиш усю ніч, не зімкнувши повік.
Він міцніше огортає її старою покоцаною ковдрою, яка валялась у кутку кабінету, і влаштовує її голову у себе на колінах, підкладаючи під неї своє пальто.
— Твоя черга.
— Гмм?
— Ділитися дурними фактами.
Скаллі хвилинку мовчить, розмірковуючи.
— Качкодзьоб отруйний.
— Отакої.
— Але при цьому у нього немає шлунку і зубів.
— Бідося.
— А ще сьогодні Новорічна ніч.
— Що, правда?
Малдер бачить, як вона посміхається кутиком рота.
— Ти планувала святкувати з мамою?
— А ти?
І вони обидва замовкають, воліючи не продовжувати цю дискусію. Малдер заправляє за вухо пасмо її волосся і відчуває, як горло стискається.
— Скаллі, — промовляє він, добре розуміючи, яким тихим і ламаним зараз звучить його голос. — Ти знаєш, що я буду з тобою. Я буду поруч.
Невимовлене «До самого кінця» застрягає між ними, перетворюючи донедавна теплу атмосферу на щось важке і в’язке.
— Я буду з тобою, але… Мені потрібно знати, якщо в якийсь момент… Якщо коли-небудь… ти цього не захочеш. Якщо це стане для тебе «занадто». Якщо…
— Малдере, — перебиває вона, обертаючись.
Скаллі все ще лежить у нього на колінах, але тепер дивиться йому в очі. Він не бачить у них і краплини сліз. Він і не побачить.
— Я не… — вона хитає головою і замовкає, нервово облизуючи губи — як робить завжди, коли збентежена чи підбирає слова.
«Я не звинувачую тебе» і «Ти не винен» — не те, що він хоче зараз почути. Бо це знову буде про нього. Вперше у житті Малдер по-справжньому прибирає себе із центру картинки. Тепер вона головна.
— Гайда влаштуємо собі завтра вихідний, — зненацька пропонує він.
— В найкращому випадку ми виберемось із кабінету ближче до завтрашнього обіду, — нагадує Дана.
— Післязавтра? Можемо хоч на тиждень. Скіннер буде щасливим, якщо здихається нас на кілька днів.
— А ти, ти будеш щасливим? — питає вона, знову влаштовуючись зручніше.
Він зітхає, кілька хвилин розглядаючи її тонкі пальці, що охоплюють його передпліччя.
— Я втомився, Скаллі, — каже Малдер, розуміючи, що зовсім не бреше.
Вона мугикає під ніс щось нерозбірливе. Він чекає кілька хвилин, обережно натягує ковдру на її маленькі, округлі плечі, гладить рукою по спині.
— Я так сильно втомився жити із розумінням, що не можу тебе врятувати, — додає він, добре знаючи, що вона спить.
Дихання Скаллі глибоке і спокійне.