Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Важлива ремарка: Натаніель у цій замальовці ООС щодо книжного, бо:
1)Це постканонна АВ, де він вижив, і тепер має проходити довгу реабілітацію в оздоровчих базах різних країн, аби позбутися наслідків важкого поранення і Морового Закляття (також він «міністр у підпіллі», статус якого йому дали, аби він не вимахувався що йому потрібно працювати)
2)Як частину реабілітації він пройшов успішний курс психотерапії, під час якого віднайшов справжнього себе, гармонію з внутрішнім «Я» і просто живе краще життя, яким і мав би жити той самий хлопчик Натаніель, якби не вся ця гачамуча
Робота максимально несерйозна кринджинка, яку відриваю від серця і показую вам у рамках твітерського челенджу, який знайдете за теґом #бартічелендж у твітері (тема 1. Закляття)
Вибух, що пролетів зовсім поряд, розбився об уламки будівлі позаду. Натаніель за моїм щитом не здригнувся. Звісно, йому нема чого боятися — поруч був я!
— Бартімеусе! — чогось знервовано вигукнув він, у нестямі зиркаючи на мене¹. Я знизав плечима і відстрибнув убік від замаху чиєїсь кінцівки. — Ти ж бачиш їхні рухи, попереджай принаймні!
¹Можливо, зовсім мізерна вірогідність звісно, що не рухався він від шоку і несподіванки.
— Зараз я не можу передавати думки в твою затісну голову, пане! Слова — повільні, рухи — блискавичні! — під час проголошення своєї надважливої промови на високих тонах я тричі змінив місце дислокації, бо в мене настирливо намагалися поцілити одразу п’ятеро джинів. Мій господар був не таким рухливим, вправним і пластичним, як я, і звісно не встигав за мною, однак останні півтора року реабілітації з вимушеними вправами та розминками пішли йому на користь: він міг хоча б відскакувати до того, як перетворювався на підсмажену сосиску зі спаленим волоссям дибки².
²Впевнений, ця уявна картина потішила вас, як і мене. Однак наше положення не було схоже на жарт. Римські дисципліновані джини працювали надивовижу згуртовано — одна з причин, чому ми так довго з ними тут вовтузились. Вони діяли як єдиний організм, що змушувало мене навіть дещо позаздрити: їм неначе вдалося пронести крізь Браму шматочок Іншого Світу.
Як би там не було, а напів дипломатична місія затягнулася. Ми успішно здійснили передачу віднайденого артефакту італійському представництву, однак на шляху назад були перестріті непроханими гістьми³. І от вже нас штрикали козячими рогами, топтали конячими копитами, хапали ведмежими лапами та іншими неймовірними поєднаннями всеможливих створінь в одне, страхітливо незграбне та місцями просто сміховинне. Я власне прокоментував це одному високорівневому джинові з головою свині і тілом леопарда⁴, але йому, здається, не сподобалося — він гнівно зарохкав і випустив у мене цілу серію вибухів, нагадуючи одного старого знайомого⁵. Я відповів йому тим самим, і більше не намагався почати цивілізовану розмову, натомість займаючись куди нагальнішим — постійними погляданнями у бік Натаніеля. Хвилювання тут ні до чого, просто мені надійніше один раз перевірити, ніж сто разів подумати. Ми переглядалися рідко, а проте наші рухи були синхронізовані настільки, наскільки це можливо з такою разючою різницею в здібностях⁶. Нам було що протиставити цим об’єднаним бійцям.
³Гості не знали, що спізнилися — їхньою ціллю вочевидь мав бути артефакт, який ми передавали. Дивно, що вони не здогадалися, що в нас його вже немає: штучка була не з простих, можна було і відчути, проте, певно, не всі настільки ж розумні, уважні та чутливі, як я. Так чи інакше, вказати їм на цей прикрий недогляд (чи то погану проінформованість, що доволі поширена помилка організації внутрішніх заворушень) і направити таким чином у подальше переслідування італійського представництва ми не могли, тож натомість просто підіграли.
⁴Відвертий несмак, між нами кажучи.
⁵Аж ностальгія взяла. Того знайомого я, до речі, переміг, отож причин для хвилювань не виникало.
⁶Не в Натаніелеву користь, само собою. Він звісно набрався трохи сил, навичок і навіть не повірите, але розуму за цей час, проте лишався так само всього лише людиною, а я все ж таки джин, істота магічна, могутня, і без мене він як без рук, носа, очей, шкіри, вух… Ну, ви вловили суть. Я незамінний.
У мене раптово⁷ з’явилася чудова ідея, як покращити наше положення. Я поспішив вхопити Натаніеля під руки і затягнути його в тимчасову схованку за віддаленою обваленою стіною кам’яного будинку. Довелося проігнорувати супутнє ниття про незручність мого способу перенесення, яке мене мало турбувало, отож я схилився над його вухом і почав ділитися назрілим таємним планом⁸:
⁷Закономірно насправді, це ж був я.
⁸Правду кажучи, шепотіти тут не було потреби. Скоріше навпаки: через шум, здійнятий бійнею, краще би говорити голосніше, але мені закортіло трохи пограти на чарівницьких нервах.
— Слухай, Натаніелю, їх забагато. До того ж, вони всі об’єктивно молодіші за мене, а отже витриваліші, — він було нахмурився і вже відкривав рота, аби щось заперечити, однак я його перебив: — Високорівневі, це само собою, та зараз не про те. Краще нам вислизнути та якнайскоріше вшиватися, і я придумав, як: використаймо це…
І я розказав із нестримним зловісним вишкіром. Його брови поповзли вгору, але вислухав він усе мовчки.
— Ти здурів? — спокійно спитав Натаніель, дивлячись мені в вічі. Йому однозначно сподобалося.
— З тобою спробуй не здуріти, — хихотнув я, швиденько виглядаючи з-за схованки, яка зовсім скоро перестане бути такою. — То що, зробімо це? — мої темні очі засяяли, і я простягнув йому смагляву широку долоню маскованої подоби шумерського юнака. Він пирхнув і вхопився за неї, віддзеркалюючи блиск очей.
— Зробімо, — такий самий нестримний вишкір оселився на його губах, і я не міг лишитися байдужим до абсолютної шибайголовості цього бешкетника.
Ми вискочили саме вчасно: п’ятеро джинів, вишукуючи нас, вже нишпорили у напрямку потрібної стінки. Повернення в бій миттєво прикуло до нас їхню увагу — те, що й треба.
— Бартімеусе! — урочисто⁹ вигукнув Натаніель, краєм ока поглядаючи на ворогів. Задля показовості я в послуху схилився. — Досить на сьогодні панькання. Використаймо тепер справжню силу! Час закінчити цю недолугу битву нашим найсильнішим закляттям…
⁹Занадато пафосно, як на мене.
Я наостанок обвів зверхнім поглядом застиглі пістряві морди, які справді ніби чекали на могутнє закляття, спантеличені зухвалим тоном чарівника. Таке видовище мене потішило, але не затримало надовго — я вже прикипів поглядом до свого господаря. А той знов піддався оцій своїй одвічній нетерплячці, що змушувала довгі пальці легко сіпатися, і знервовано занурив руку в мої брунасті кучері. Я звично пригорнув його за талію, заспокійливо всміхаючись, але Натаніель вже був не тут: прикриті блакитні очі, затягнуті димкою, намертво прикипіли до мого обличчя. Лишень я підхопив його бліду¹⁰ долоню, тільки і встигаючи, що схилитися нижче, як наші губи зімкнулися в нестримному цілунку¹¹. Натаніель поривно підхопив цю хвилю, вже загублений в місці та часі, як завжди це з ним трапляється. А я… Що ж, скажімо так: перехняблені сутності римських високорівневих джинів треба було бачити.
¹⁰Варто зазначити, що в цьому часовому проміжку я вживаю прикметник «блідий» на позначення трохи іншого, менш блідого і більш здорового ніж досі кольору шкіри, яким обзавівся Натаніель під час цієї довгої реабілітації. Усе-таки південне сонце, лікувальні води Чехії і бальнеологічні курорти Італії дають своє.
¹¹Наскільки бажаним він був, ви уявити собі не можете. Я так довго тримався! Гадаю, Натаніель ще довше, знаючи його попсований розум.
Чесно кажучи, мені на мить навіть стало шкода тих бідолах: вони вмить розгубили свої подоби на перших шістьох рівнях, і здається були готові розсипатися в пісок та розвіятися вітром прямо тут і зараз. Їм ще довго від такого оговтуватись, якщо це взагалі можливо.
Важливіше те, що наше «закляття» спрацювало. Я насолодився ще кількома митями тактильної близькості з очевидно повністю підвладним мені господарем, після чого з посмішкою відсторонився і тут же кинувся тікати бігти. Натаніель зі своїм незграбно довгим тілом смішно волочився, утримуваний від падіння моєю рукою, та я вирішив полегшити йому життя. Пролунав хлопок, і ми — велична кам’яна химера і квола людина — здійнялися в небо¹².
¹²Зрозуміло, що неймовірно турботливий я робив усе віртуозно й обережно. Поняття не маю, чому одразу після приземлення Натаніеля раптово знудило.
Решту годин до заходу яскравого сонця ми плутали сліди: блукали італійськими вуличками, аби напевне не привести за собою ніякого хвоста. Спокійна прогулянка допомогла Натаніелеві трохи відновитися після незапланованої битви, хоч він і мав дещо розхристаний вигляд¹³.
¹³Що в більшості був заслугою скоріше моєю, ніж нападників. Фізично Натаніель тримався непогано, як для того, хто ще півтора року тому валявся з діркою в боці і частковим враженням Моровим Закляттям, не в змозі й води без труднощів випити.
Ми були вже на підході до готелю, коли я все ж не стримав іронічної гримаси та спитав:
— Так що то був за лоскіт? Ти називаєш це поцілунком? Мій господар — цілковите позорисько.
Ніби на підтвердження цього факту, я насмішкувато пирхнув. Натаніель не забарився зі своєю в’їдливою відповіддю:
— Справді? А я думав, що нашим завданням було відволікти ворогів, а не цілуватися, — він награно підняв брову, відповідаючи так нестерпно самовпевнено, ніби це я був тим, хто цілковито потонув у тому поцілунку¹⁴.
¹⁴Це був не я.
Я аж шляхетно знітився від такого: не очікував, що цей негідник почне брехати в лоба, не червоніючи.
— …Це, звісно, так. Але хіба не у твоїх правилах виконувати ідеально в-с-е, аж до дрібниць, пане підпільний міністре?
— Гм, — несподівано легко кивнув він, — Не можу ж я завжди бути ідеальним.
Такої відповіді я зовсім не очікував. Стало зрозуміло тільки одне — Натаніель мене розкусив і тепер просто знущається, роблячи вигляд, що він холодильник, який може перемогти і телевізор. Що ж, довелося вдатися до крайніх заходів.
— І я це чую від… Кого?! — з майстерністю, якій будь-які актор чи акторка позаздрили б, я шоковано приклав руку до лоба і без тями впав на Натаніеля. — О ні! Здається, світ зараз колапсує! Швидше, поцілуй мене, доки небо не впало на землю і не розчавило нас насм-
Усе-таки добре, що розуму він набрався, і повторювати двічі не довелося. Однак чого Натаніель ніяк набратися не міг, так це терпіння — якщо і були десь якісь крихти, вони хутко вивітрювались у моїй присутності.
Але ви можете бути спокійні, а я можу авторитетно вас запевнити: використовується це проти нього розважливо, і виключно за нашої з ним спільної потреби.