Подвійна порція

Його зміна в кав’ярні закінчується через півтори години. Такий висновок робить Коджіро, глянувши на настінний годинник, і продовжує збивати молоко у пітчері. Насправді бути вільним від роботи йому хотілося вже через годину від початку зміни — сьогоднішня погода так і кликала на вулицю лагідним теплим сонцем, легким приємним вітерцем і запаморочливим ароматом квітів, що тільки-но почали розпускатися. Коджіро завжди любив весну. Ця пора року асоціювалася з початком чогось нового і нескінченно улюбленою усіма підлітками романтикою.

 

Хлопець закінчує з одним замовленням, і одразу приймає нове від літніх чоловіка і жінки за третім столиком, яке йому передає його колега. Він продовжує прислуховуватися до розмови двох явно старших за нього дівчат за найближчим столиком біля барної стійки, які говорять про якусь університетську вечірку після довгої надскладної сесії. Можливо, підслуховувати невиховано, але йому справді цікаво. Усе це його тільки чекає у майбутньому, а перед тим треба гарно постаратися, тому що випускний клас сам себе не закінчить.

 

Усі думки про школу зникають, розмова дівчат його більше не цікавить, і він ледве не випускає з рук філіжанку гарячого шоколаду, коли бачить за скляними дверима кав’ярні знайоме обличчя. Каору зупиняється біля входу, завершує розмову телефоном короткою фразою і тягне двері кав’ярні на себе.

 

— Я сам візьму це замовлення, — говорить Коджіро колезі й киває на вхід.

 

Та кидає погляд у вказаному напрямку і киває.

 

— А, твій друг. Без проблем.

 

Вона забирає зроблений ним гарячий шоколад і несе клієнту.

 

Каору затримується на вході, гортаючи щось у телефоні, і Коджіро дозволяє собі роздивитися його.

 

Темні штани, біла сорочка, розстібнута на кілька ґудзиків — він продовжує ходити у скейтпарки одразу після школи, не перевдягнувшись. Волосся розпущене, кілька пасм попереду зібрані назад — Коджіро пам’ятає кожен із сотень разів, коли Каору скаржився на ці пасма, тому що вони лізли в обличчя і заважали йому під час їхніх заїздів.

 

Каору ховає телефон у кишеню, і їхні з Коджіро погляди зустрічаються. Він завмирає на маленьку мить, яку б навряд чи помітив хтось інший, а потім впевнено крокує до барної стійки.

 

— Привіт, — Каору вітається першим, використовуючи майже беземоційний, абсолютно діловий тон. — Капучино з собою, будь ласка.

 

Він не дав Коджіро вставити своє «Привіт» або «Вітаємо у нашому закладі», тож йому залишається лише мовчки кивнути й зайнятися своєю роботою.

 

Поки чекає, Каору на нього не дивиться. Розглядає пишні квіти у горщиках, що прикрашають пусту сторону довгої барної стійки, кидає погляд на свій наручний годинник, проводжає поглядом офіціанта, що несе брудний посуд на кухню. Він дивиться будь-куди, але не на Коджіро. І той не витримує.

 

— Ти давно не заходив, — говорить він наче між ділом.

 

— Так, — відповідає Каору, і Коджіро зовсім не розуміє цей його байдужий тон.

 

Але він знає, що на щось інше не може сподіватися.

 

Вони вдвох знову посварилися. Навряд чи хтось вже пригадає справжню причину, але обоє пам’ятають взаємну образу на грубі слова, що вони промовляли один одному у пориві роздратування і злості. Таких сварок між ними було немало, але саме ця чомусь виявилася серйознішою за інші. Коджіро винить і себе, і його, але все ж себе більше. Це дуже, дуже хвилює його, тому що востаннє вони сварилися настільки серйозно ще хтозна-коли у середній школі.

 

Йому не важко зізнатися собі самому, що для нього важливі ці стосунки. Вона завжди подобалася йому — ця дивна суміш з тисячі проведених разом у скейтпарках годин, просиджених дарма уроків за сусідніми партами, абсолютної довіри, жартів і сміху, взаємного флірту і несправжніх недовгих сварок. Ні з ким Коджіро не було так легко, весело і комфортно, як з Каору. Ніхто не вірив, що вони справді дружать — надто різні — а вони проводили у компанії один одного все більше часу. Наче на злість усім, а насправді — собі у задоволення.

 

Але щось пішло не так, і ось уже шістнадцятий день, як вони один з одним не розмовляють. Зустрічаються поглядами на мить під час уроків і відвертаються, наче незнайомі. Каору відсідає за парту в інший куток класу, якнайдалі. Продовжує відвідувати скейтпарки після занять і робити домашню роботу прямо на рампі, але тепер робить це один. Він продовжує пити каву перед школою замість нормального сніданку й інколи забувати вдома своє бенто, але тепер ніхто не ділиться з ним своїм обідом.
Коджіро теж любові до скейтбордингу не втратив, але вибирає інші місця. Він продовжує працювати в кав’ярні, але його більше нікому підбадьорити довгими розмовами на нудних змінах. Він продовжує ходити з однокласниками на баскетбол, але тепер його гру ніхто не критикує і ніхто не захоплюється його високими стрибками до кільця.

 

Усе залишилося таким, яким було, і все повністю змінилося. Коджіро це не подобається. І він впевнений, що Каору це не подобається теж.

 

Коджіро займається замовленням якнайкраще, бо що б не казали його посадові інструкції, але Каору — особливий клієнт для нього. Він все ще сподівається почути від нього щось більше, ніж сухе «Привіт» при зустрічі й не менш сухе «Дякую» за каву. Все ж таки, він для чогось сюди зайшов, хоча міг зайти у будь-яку іншу кав’ярню.

 

Коджіро називає ціну, відкинувши від себе думку не взяти грошей взагалі. Знаючи цього рожевоволосого зануду, він на таке покрутив би пальцем біля скроні із вбивчим поглядом на обличчі.

 

Каору розплачується кількома ідеального рівними купюрами й, забравши своє замовлення, крокує до виходу.

 

Ну, якщо не скаже він, то скаже Коджіро.

 

— Стривай, Каору, — м’яко промовляє йому у спину. — Де ти сьогодні катаєшся?

 

Каору завмирає посеред залу, наче вагається, відповідати чи ні, а потім все ж розвертається і кидає через плече:

 

— Біля набережної.

 

Коджіро стримує задоволену усмішку і заходиться протирати стіл. Він знає, де це. Зовсім недалеко від кав’ярні.

 

***

 

Те, що Коджіро дозволили закінчити зміну на годину раніше, підняло його настрій ще вище. А взагалі, він має право. Він ніколи не запізнюється і завжди працює на совість. А сьогодні йому потрібна зайва година вільного часу.

 

Він опиняється біля потрібного скейтпарку вже через десять хвилин після того, як помахав колезі рукою на прощання і залишив кав’ярню за спиною, взявши з собою два стаканчики з кавою. Він проходить поглядом по всьому майданчику, обходить його кругом два рази — але ніде не знаходить Каору. Це трішки гасить його впевненість, але здаватися він не збирався.

 

Розпитавши кілька старших хлопців, він дізнається, що хтось схожий на Каору все ж був тут ще п’ять хвилин тому і катався дуже круто. Коджіро в цьому не сумнівається.

Він відходить від скейтпарку і йде вздовж берега, уважно розглядаючи усіх, хто трапляється йому на шляху. І вже через кілька хвилин він бачить попереду знайому спину і рожеве волосся, яке ліниво гойдає вітер. Каору сидить на лавці, спрямувавши погляд кудись на горизонт.

 

— Привіт, — підійшовши, Коджіро дає про себе знати й завмирає біля лавки. Чомусь так раптово стає ніяково.

 

— Привіт, — відповідає Каору, не відвівши погляд від горизонту, але його голос звучить на тон тепліше, ніж у кав’ярні.

 

— Я сяду біля тебе? — обережно питає Коджіро, переступивши з ноги на ногу.

 

Каору киває.

 

— Прошу.

 

Коджіро сідає на лавку, зберігаючи ввічливу відстань між їхніми стегнами. Якби не ця шістнадцятиденна мовчанка між ними й сварка, що їй передувала, вони б завалилися на цю лавку разом, як завжди не переймаючись про те, що якась відстань між ними взагалі повинна бути. Коджіро поклав би голову на коліна Каору і грав би у свої стратегії на телефоні, поки той читав би свій конспект. Або ж навпаки. Їм так завжди було комфортно.

 

Ці спогади змушують Коджіро згадати про свій тактильний голод до однієї конкретної людини й про те, про що він справді шкодує.

 

— Чому не катаєшся? — питає він, намагаючись хоч якось розв’язати розмову. Одразу починати з найголовнішого здається неправильним.

 

— Сів відпочити.

 

— Будеш? — Коджіро простягає до нього стаканчик з кавою. Не просто випадковою кавою, звареною нашвидкуруч, а особливою, зробленою спеціально для нього. Таку він робив тільки для нього.

 

Каору нарешті відводить погляд від горизонту, дивиться спочатку на стаканчик у загорілих руках Коджіро, а потім переводить погляд на нього самого. Вперше за сьогодні й за багато днів до цього Каору дивиться на нього відкрито. І мовчить.

 

— Це просто кава, — ледь знизує плечима Коджіро.

 

Каору киває і забирає стаканчик. Охоплює його обома долонями й тихо дякує.

 

— Нема за що, — відповідає Коджіро і дозволяє собі ледь-ледь усміхнутися. — Я здивувався, побачивши тебе у кав’ярні. Ти два тижні не заходив.

 

— Я сподівався, що сьогодні не твоя зміна.

 

Коджіро всміхається ширше. Він не міг на це серйозно сподіватися. Він не покликав іншого бариста, хоча міг. І він сказав, де буде сьогодні.

 

Каору робить перший ковток кави й завмирає. Не дуже міцна, з подвійною порцією вершків і краплею солодкого сиропу. Його улюблена.

 

Каору кидає уважний погляд на Коджіро, від якого той трохи губиться, розглядає його обличчя і запитує:

 

— Все ще граєш у свої іграшки до пізньої ночі?

 

Коджіро дивується його проникливості й доволі дружньому тону.

 

— Чому ти так думаєш?

 

— У тебе синці під очима.

 

— А, це, — розуміє Коджіро і згадує ті безсонні ночі, коли обіцяв собі, що не ляже спати, поки не встановить новий рекорд, коли засинав від втоми під ранок і запізнювався на перший урок. — Ти так добре мене знаєш.

 

Вони замовкають на довгі п’ять хвилин. Коджіро втомлено заплющує очі й з задоволенням підставляє обличчя під промені лагідного сонця. Він і справді б не відмовився від здорового восьмигодинного сну. Але куди там йому.

Каору ж цмулить каву маленькими ковточками, ховаючи за стаканчиком свою ніякову усмішку, що так і проситься назовні.
Вони обоє добре знають один одного.

 

— Взагалі, я прийшов, щоб вибачитися, — Коджіро серйознішає і видає ці слова якнайшвидше, щоб не побоятися і не передумати.

 

Каору опускає руку зі стаканчиком на свої коліна і переводить погляд на Коджіро. Він не думав, що все станеться так швидко.

 

— Я хотів сказати це першим, — трохи незадоволено видихає він.

 

Коджіро здивовано здіймає брови й майже фізично відчуває, як ця стіна між ними тріскається і стрімко розлітається на друзки. Двотижневого мовчання як не було.

 

— Вибач, Каору, — він вирішує бути чесним, щоб закріпити цей результат, і звучить дуже щиро. — За мої слова. За те, що я іноді не можу вчасно зупинитися.

 

— І ти мені вибач, — м’яко перебиває Каору, попереджаючи подальший потік слів. Йому не потрібні виправдання, він відчуває, що вони обидва шкодують однаково. Йому потрібна звичайна відверта розмова, як сотні разів до цього. — Знаєш, я багато думав про те, чому ми постійно сваримося. І все це надто складно. До якогось єдиного висновку я так і не дійшов.

 

— Думаю, тут треба ставити питання по-іншому, — заперечує Коджіро. — Треба думати не про те, чому ми постійно сваримося, а про те, чому ми постійно миримося.

 

— Про це я теж думав, — киває Каору, наче очікував це почути. — Інші на нашому місці вже просто припинили б спілкування.

 

— Мабуть.

 

— Ти б хотів? — Каору ставить питання в лоб і дивиться Коджіро прямо у вічі. — Припинити?

 

Коджіро завмирає на секунду, а потім відчуває легкий дотик руки Каору до своєї руки, що лежить зараз на лавці. Ще десять секунд тому між ними була якась відстань, а зараз — жодної. Схоже, не тільки він сумував за дотиками.

 

— Звісно ж, ні, — відповідає Коджіро. І на слова, і на дотик — соває долоню ще ближче, накриває своїми пальцями його пальці. — Ти… ти важливий для мене.

 

Вони синхронно всміхаються — м’яко, ледь помітно. На обличчі Каору з’являється легкий рум’янець. Відвернувшись і знову спрямувавши погляд на горизонт, він намагається сховати його, але безрезультатно. 

 

— Ти для мене теж, — відповідає він і шаріється дужче.

 

Попри шістнадцять днів мовчання, їх переплетені пальці здаються чимось таким потрібним і звичним. Коджіро не хочеться руйнувати момент, але він бачить, як усмішка Каору поступово стає ширшою, і не може не запитати.

 

— Про що думаєш?

 

— Думаю, наскільки все це безглуздо.

 

— Що саме? — не розуміє Коджіро і хмуриться. Те, що відбувається зараз, зовсім не здається йому безглуздим, а повністю навпаки.

 

— Я про наші сварки, — пояснює Каору. — От ти пам’ятаєш хоч одну нормальну, вагому причину?

 

Коджіро совісно задумується над питанням, але скільки не думає, не може пригадати чогось такого. Образи виникали через надто роздратований тон чи неправильно сформульовані думки, або ж через погано контрольовану злість — у них обох важкі характери, обоє вони занадто імпульсивні часом.

 

— Ні, якщо чесно.

 

— Я теж, — згідно киває Каору. — У цьому і справа. Треба щось придумати.

 

— Я тебе… не розумію зараз, — чесно зізнається Коджіро. — Придумати що?

 

— Ну дивися, сварка — це не просто слово, це дії, які потребують енергії та часу. Треба подумати, чим їх замінити. Тобто придумати щось, що ми робитимемо замість того, щоб гризтися. Тоді на сварки не вистачить ресурсів.

 

— Звучить складно, — озвучує свою першу думку Коджіро. Складно, але логічно. У Каору завжди все логічно, іноді навіть занадто.

 

— Для тебе все складно, що не два плюс два, — говорить Каору і кидає на нього довгий уважний погляд.

 

— Але я не сказав, що це погана ідея, — зауважує Коджіро, впевнено дивлячись в медову глибочінь його очей. За ними він теж сумував. — Я згоден. Можна спробувати.

 

— Це лише ідея, ще нема чого пробувати. Але якщо в тебе з’явиться пропозиція, дай знати, — Каору неквапливо піднімається і забирає з-під лавки свій скейт. Довгий контакт з чужою теплою шкірою нагрів його зазвичай холодні пальці, а разом з тим і душу. Після розмови справді відлягло від серця, наче вони виправили жахливу помилку, яка не мала статися. Почувши це, Коджіро, певно, сказав би, що він надто драматизує. — Ти підеш у скейтпарк?

 

— Звісно, — киває Коджіро, а потім пустотливо всміхається. — А що, без мене погано катається?

 

— Ще одне слово — і підеш туди сам, — спокійно констатує Каору, обійшовши лавку, і прямує геть від берега.

 

— Та мовчу, — Коджіро всміхається ширше і спішить слідом.

 

***

 

Минуло п’ятнадцять хвилин від початку уроку, а вчитель у класі так і не з’явився. На своєму звичному місці Каору бачить увесь клас, а також йому добре видно двері у коридор, на які він постійно кидає погляд ось вже десять хвилин поспіль. Запізнення вчителя зараз дуже доречне, тому що дехто теж безсовісно запізнюється.

 

Серце Каору пропускає удар, коли двері відчиняються — зараз знову доведеться виправдовувати цього дурня, який поняття зеленого не має, що таке будильник і пунктуальність. Але в наступну секунду він розслабляється, тому що до класу заходить якраз цей непунктуальний дурень.

 

Волосся стирчить з усіх боків, в одній руці скейт, в іншій — підручники, напіврозстебнутий рюкзак висить на одному надпліччі. Сонний, трохи втомлений погляд на пустий вчительський стіл — схоже, Коджіро дійсно проспав.

 

Він окидає поглядом увесь клас і зупиняється на Каору. Крокує до нього і всідається за парту біля вікна, на своє звичне місце.

 

— Вітаю з поверненням за свою парту, — говорить він до Каору, показово всміхається й одразу бачить чиїсь далеко закочені очі.

 

— Вітаю з п’ятдесят другим запізненням на перший урок, — відповідає Каору з такою ж усмішкою.

 

— Ще скажи, що ти рахував кожен раз, — Коджіро кладе підручники на парту, а потім усі їх, крім одного, скидає у рюкзак.

 

— А якщо й так? — Каору знизує плечима. — Дурний, ти ж потім знову проситимеш конспекти у половини класу.

 

— Ні. Я попрошу у тебе. І взагалі, вчителя все одно немає, чого ти бубниш?

 

Каору знову закочує очі з усмішкою на губах, а потім спостерігає за тим, як Коджіро копирсається у своєму рюкзаку, дістає ручку, кілька зошитів і великий термос, який одразу переставляє на підвіконня.

 

— Що там? — питає Каору, намагаючись звучати менш зацікавленим, ніж він є насправді.

 

Коджіро кидає на нього самовдоволений погляд і відкидається на спинку стільця.

 

— Кава. Як завжди.

 

Каору не хоче зауважувати на тому, що їхнє «як завжди» мало павзу у два тижні. Сьогоднішній ранок дійсно відчувається таким, як зазвичай — черга в кафе на першому поверсі, усюди сонні пики школярів і їхні різноколірні рюкзаки, балачки про майбутній випускний, вчитель біології запізнюється. Коджіро теж запізнюється і приносить з собою цілий термос з кавою, кожен раз різною, але завжди — з краплею солодкого сиропу. Вони зазвичай ставили термос на підвіконня за штору, а на перерві розпивали каву у пустому класі, розмовляючи про якісь дуже важливі речі, які в майбутньому точно назвуть дурницями.

 

Коджіро широко позіхає, і Каору давить у собі бажання зробити те саме.

 

— Спи нормально хоч іноді, ти схожий на зомбі, — зауважує він.

 

— На симпатичного зомбі? — уточнює Коджіро. — Як в «Тепло тіл»?

 

— На зомбі з «Зомбі проти рослин».

 

— Оце вже не круто.

 

Вони тихо сміються, надовго зловивши погляд один одного, а потім синхронно повертають голови до виходу, звідки з’являється вчитель. Доводиться нормально сісти кожен за своєю партою, розгорнути зошити й підручник з діловим виглядом, наче вони щойно робили ніщо інше, як вчилися.

 

— Я сумував за твоїми запізненнями, — шепоче Каору, беручи до рук олівець.

 

— А я за твоїм сміхом, — відповідає Коджіро, підморгує і піднімає погляд на вчителя в очікуванні його вказівок.

 

Каору шаріється і ховає це за довгими пасмами свого волосся, трохи опустивши голову.

 

Він старанно пише конспект хвилин десять, а потім забиває на нього, помітивши, що Коджіро теж пише. Не тільки ж йому байдикувати, а потім випрошувати конспекти. Каору теж іноді можна.

 

Хлопець кладе голову й руки на парту, ховається від погляду вчителя за спиною однокласника, що сидить попереду. Розтікається на стільці й розслабляється. Сонце, що щедро ллється через незашторене вікно, приємно гріє шкіру. Каору абстрагується від своїх думок і заплющує очі. Голос вчителя на фоні здається співом цикад, і Каору не помічає, як його долає дрімота.

 

Крізь сон він відчуває, що Коджіро знову ближче, ніж повинен, поставив стілець впритул до його парти, тримає його руку і малює щось на тильній стороні долоні своєю чорною кульковою ручкою. Напевно, вчитель знову кудись відійшов, або закінчив урок раніше, і Коджіро вирішив знову подитиніти. Якби не був таким сонним, Каору точно б стукнув його чимось по голові, але хоче подрімати ще трохи до кінця уроку. Таке відчуття, що не спить ночами зовсім не Коджіро.

 

— Відчепися, — ледве чутно шепоче Каору і знову засинає.

 

Йому здається, що проходить максимум хвилина, а потім хтось легенько тицяє його пальцем в плече.

 

— Каору.

 

— М?

— Прокидайся, сплячий красунчику.  Урок закінчився.

 

Каору розплющує очі й мружиться від сонця, а ще відмічає, що навколо панує суцільна тиша. Урок дійсно закінчився? Тоді не дивно, що Коджіро знову не стежить за своїм язиком.

 

— Ти серйозно назвав мене красунчиком? — зітхає Каору, випрямляючись і нормально сідаючи на стільці. Тіло трішки ліниве після короткого сну.

 

— Я не збрехав і не сказав нічого поганого, — знизує плечима Коджіро. — А ти серйозно хочеш запізнитися на наступний урок? У нас математика.

 

— Хочеш сказати, що підеш на неї? — запитує Каору з надією, що цей йолоп все ж візьметься за розум і хоча б удасть, що готується до майбутнього контрольного тесту.

 

— Ні.

 

— От і я не піду, — вирішує Каору. Одна пропущена математика нічого не змінить в його оцінках. — Вона мене дістала.

 

— Супер. Тоді не підемо разом. Не пам’ятаю, коли ти останній раз так легко погоджувався пропустити уроки.

 

— Я прогулюю, бо ти прогулюєш.

 

— Хочеш сказати, це я винен у твоїх прогулах? — хмуриться Коджіро.

 

— Хочу сказати, що іноді я можу прогуляти, коли ти прогулюєш.

 

— Якщо подумати, все одно виходить, що ти б ходив на ці уроки, якби я на них ходив, — Коджіро невдоволено бурмоче і схрещує руки на грудях.

 

— Думати — не твоя сильна сторона, Нанджо, — Каору тихо зітхає.

 

— Ми знову починаємо.

 

— Ага.

 

Каору раптом згадує, що Коджіро писав щось на ньому, і кидає погляд на свою долоню, щоб перевірити, чи не наснилося йому це. Повернути руку потрібною стороною не вдається — дехто накриває її своєю і не дає глянути. Отже, не наснилося.

 

— Ти написав щось на моїй руці й не даєш мені подивитися? — Каору втелющує вимогливий погляд в обличчя навпроти. — Там щось погане?

 

— Ні. Якраз навпаки, — Коджіро червоніє ледь помітно, але Каору знаходиться достатньо близько до нього, щоб це побачити. Його зацікавленість вмить росте, як і настрій. Як і бажання повеселитися. — Але це було тоді, коли ти спав. Зараз ти почав говорити, і це не вписується.

 

— Куди не вписується? — питає Каору, дивлячись прямо в його очі, і розтягує на обличчі хитру, недозволенно привабливу посмішку.

 

— Ну… У розмо… — починає пояснювати Коджіро, але під цим поглядом різко забуває, що саме хотів пояснити й про що вони взагалі говорили. — Що?

 

Каору не відповідає, лише подумки дякує йому за те, що з самого початку підсів достатньо близько і тепер нікому з них не треба робити зайвих рухів. Він чіпляє пальцями краї краватки Коджіро і притягує його ближче до себе. Той рефлекторно бере його за руку, але не відштовхує від себе, а лише зачаровано дивиться на нього. У медовому погляді витанцьовують бешкетні іскорки й, оскільки не отримують відмови, загоряються лише яскравіше, перш ніж Каору заплющує очі.

 

Він цілує обережно, наче на пробу, а потім подумки сварить себе за невпевненість — бачив же, знав, що Коджіро хоче цього не менше, ніж він. Поцілунок виходить коротким, майже обірваним, тому Каору припадає до його гарячих губ знову.

 

Кінчики пальців, що вчепилися в тканину краватки, трішки тремтять, а голова повниться приємним теплом і повітряною легкістю, такою необхідною після важкого і довгого мовчання.

 

Вони зупиняються на пів секунди, і навіть у цей проміжок часу Коджіро вирішує вставити свої п’ять копійок.

 

— Оце вже…

Каору не дає йому договорити й знову цілує. Він встиг побачити рожеві щоки Коджіро, і може лише здогадуватись, наскільки зашарілий сам. Але відступати ніхто не збирається. Вони обидва вже відійшли від першого здивування: Коджіро від того, що Каору вирішив його поцілувати, Каору ж — від власної рішучості.

 

Коджіро лагідно охоплює його шию широкими долонями і впевненіше відповідає на поцілунок. Після стількох днів, що вони не спілкувалися, він справді скучив за Каору. За його глибокими й серйозними, а часто й м’якими та проникливими інтонаціями; за його усмішками і поглядами; за тим, який вигляд він має на скейті. Скучив за їхніми прогулянками, розділеною на двох кавою і домашкою, відвертими розмовами та обіймами. Коджіро впевнений, що тепер буде сумувати ще за дечим, і винен у цьому тільки Каору, який зараз не відпускає його краватку і поглиблює поцілунок.

 

Залишки сонливості покидають Каору без сліду, шия горить під дотиками Коджіро, а ідея прогуляти вже не здається такою вдалою. Каору не зможе провести майже годину наодинці з ним після того, що вони роблять зараз. Це буде надто ніяково. Урок допоможе остигнути і подумати. Наприклад, над тим, чому він буквально тріпоче у цьому поцілунку, хоча сам все і почав.

 

Каору відсторонюється і заглядає йому в очі, не стримуючи легкої посмішки. Коджіро демонстративно облизує свою нижню губу і ліниво грає бровами, змушуючи Каору по-доброму закотити очі. У декого не з’явилося і краплі совісті.

 

— Хоча, знаєш, я передумав. Не буду прогулювати, — хрипко говорить Каору і прокашлюється.

 

Він збирає свої речі з парти під уважним поглядом Коджіро, піднімається і крокує до виходу.

 

— Пам’ятаєш, ти вчора казав, що треба чимось замінити наші сварки? — Коджіро наздоганяє його і зупиняє біля дверей. Його голос звучить, як у хитрющого лиса. — Думаю, я знаю, чим.

 

— Серйозно? — записує Каору, скептично піднявши брови вгору.

 

— Що? — Коджіро губиться і бігає поглядом по його обличчю.

 

— Ну і довго ж до тебе доходить, Нанджо, — сміється Каору і виходить у коридор, ігноруючи незгодне бурмотіння позаду.

 

Він піднімає свою руку і дивиться на тильну сторону долоні, читає вже трохи розмазані літери і всміхається. Він не буде змивати напис. Хоча б сьогодні.

 

«Ти важливий для мене»