Заговори, щоб я тебе побачив.
Сократ
Перше, що він відчуває — біль. По тілу, в думках.
Шотер приходить до тями повільно і боляче. Туман перед очима довго не хоче розсіюватися, але навіть через нього Шотер відчуває надто яскраве світло, що окутало його і боляче ріже очі.
Проходить хвилина, а може, десять, і Шотеру вдається сфокусувати погляд і нормально розплющити очі. Він розуміє, що сидить зв’язаний по руках і ногах, і одразу смикається, намагаючись звільнитися. Та тіло не слухається, і замість сильного ривка виходить щось подібне до звичайної спроби вийти з сидячого положення. Шотер глибоко вдихає і піднімає голову, щоб озирнутися.
Лабораторія. Сяє холодними прожекторами, білими столами й відполірованою тишею. Крісло, до якого прив’язаний Шотер міцними ременями, що вже боляче натерли йому зап’ястя і щиколотки. Комп’ютери, лабораторні установки. А ще стерильний стіл навпроти нього, негусто заставлений лабораторним начинням. Шотер чітко розгледів флакончики з якимись рідкими ліками, шприци і якісь папери.
Здогадка одразу колюче проникає в голову, і очі Шотера мимоволі округлюються від страху. По тілу біжить мороз, і від цього натерта шкіра під ременями знову неприємно ниє. Шотер глибоко вдихає крізь зціплені зуби й на секунду заплющує очі. Заспокоїтися і думати раціонально. Подумати, як можна звільнитися.
Ще секунда, і Шотер опановує себе. Він уважно сканує поглядом усю лабораторію, оглядає крісло, до якого прив’язаний, на око пробує розібратися у вузлах. Справи кепські і заспокоїти себе нічим.
Шотер робить зі своїх долонь лодочки, намагаючись надати їм найменшої форми, і тягне з ременів. Якщо груба сила не допомагає, можливо, допоможе щось інше. Обережне прокручування, ривок, ще ривок — зап’ястя горять вогнем і починають кровити, а ремені все так само не піддаються. Шотер пробує провернути це з ногами, але спроба провалюється майже одразу, його стопу навіть схоплює судома на кілька секунд.
Надія стає прозорішою, тане, замість неї підла уява підкидає в голову не найприємніші картинки. Що з усіма ними стане, якщо вони зроблять з ним те, що задумали? Ейджі зараз десь там, невідомо у якому стані й положенні, і йому потрібна допомога. Так, він хоробрий і сильний, та все ж слабший за них усіх.
Чомусь саме зараз Шотеру пригадується маленька кухня в їхній з Надією квартирі й сонце, що вдень ніколи її не покидає. Старі книги, якими завалена ціла шафа у вузькому коридорі. Його кімната, де він може не бувати тижнями. Вулиці Чайна-тауну, такі брудні й такі рідні. Дешева локшина, яку він так любить смажити. Його байк і ключі від нього з замурзаною підвіскою. Річний запас флакончиків з фарбою для волосся у шафці в ванній. Зосереджений погляд сестри, коли вона читає. Сонячна усмішка Еша, коли він жартує.
Невже все закінчиться так? Невже він більше не побачить і не відчує все це? Що буде з ним, що буде з іншими?
Та найбільше лякає не це, а те, що його змусять зробити перед смертю. Сумніватися ні в чому, це буде щось настільки ж жахливе, як і сам факт існування цього диявольського наркотику.
Що буде з Надією? З Ешем? З Ейджі?
Шотер просто не може кинути їх.
Він робить ще кілька спроб, але звільнитися не виходить. Ремені надто міцні, а він надто стомлений. Треба вигадати щось інше. Другий, третій, четвертий варіант, але вибратися звідси.
Думки щезають, коли він чує глухі удари за одними з дверей лабораторії. Схоже, у нього було надто мало часу і вони починають свій експеримент зараз. Нервова посмішка торкається куточків губ Шотера. Очевидно, в нього немає навіть другого варіанту. Очевидно, його думки про втечу — лише думки, і йому цього не дозволять.
Шотер повільно хитає головою, заперечуючи самому собі. Ні. Він здасться тільки тоді, коли виходу дійсно не буде.
Шотер знову рветься з ременів, ричить від болю і рветься лише сильніше, залишаючи на зап’ястях і ногах глибокі рани від пут. А потім різко завмирає, коли світло в лабораторії тухне, залишившись горіти лише в слабких лампах над деякими столами. Шотер прислуховується і розуміє, що шум назовні стих.
Двері відчиняються з тихим коротким скрипом, у лабораторію прослизає чиясь тінь. Шотер не може розгледіти людину, що зайшла всередину, а тому просто чекає, поки вона вийде на світло. Щось не так.
Плавний силует нечутно підходить до столів і проходить вздовж них, наближаючись до Шотера. Приглушене світло ламп вихоплює з темряви жовту тканину і вишукані узори на ній, довге чорне волосся. Шотер впізнає в людині Юе Луна, і всередині нього починає закипати гнів.
— Що відбувається? — голосно питає Шотер. — Що ти тут робиш?
— Ш-ш-ш.
Юе повертається і робить йому знак мовчати. Безшумно крокує до лабораторного столу навпроти нього.
Він трохи нахиляється над столом і недовго розглядає його, і Шотеру здається, що в якийсь момент він завмирає там, прочитавши щось у паперах.
— Господи, — чується тихий видих Юе через кілька секунд. — Тут і мої дослідження. Вони збираються випробувати наркотик на тобі.
— Так, я помітив, — грубо нагадує про себе Шотер.
Юе забирає щось зі столу і ховає кудись за пазуху, а потім розвертається до Шотера. Підходить швидко і дістає звідкись ніж. У його очах на секунду проскакує заперечення.
Шотер знову рветься з пут, та це лише знову приносить біль, тож він просто совається максимально далі від Луна.
— Де Ейджі? Що ти збираєшся робити?
— Помовч, нас можуть почути, — шипить Юе і нахиляється з ножем до ніг Шотера. — Я збираюся звільнити тебе.
— Що?
Шотеру не вдається сховати здивування від такої заяви, як не вдається помітити те, як Юе встигає схопити його за ногу, і відтягнувши ножем один з вузлів, з невеликим зусиллям його розрізати. Ногу Шотера обдає болем і одразу за ним полегшенням від звільнення. До стопи знову нормально приливає кров, і Шотер відчуває, що тепер зможе хоч щось.
Коли Юе піднімається, Шотер миттю вибиває ногою кинджал з його рук і відштовхує від себе якнайдалі. Та він досі прив’язаний, а Юе міцно стоїть на ногах, тож виходить лише вдарити п’яткою йому кудись у груди й завмерти так, не даючи підійти. Юе шипить від несподіванки чи болю і гнівно дивиться на нього.
— Чому я маю тобі вірити? — ричить Шотер. — Для чого ти тут насправді?
— Ти зараз тицяєш в мене ногою, яку звільнив я, — роздратовано промовляє Юе, але поки не робить спроби знову підступитися. — Біля лабораторії немає охорони, її ліквідував я. Камери вимкнуті, вимкнув їх я. Не хочеш мені вірити — не вір, просто дай звільнити тебе, і я піду собі зі спокійною душею.
— У тебе немає душі! — зі злістю випльовує Шотер, роблячи ще одну спробу звільнитися.
Він і не чекав, що вийде, але й не очікував, що зап’ястя заболять аж так сильно. Він зціплює зуби й щулиться, ноги теж неприємно ниють, тож його «бар’єр» стає слабшим, а голос тихішим.
— Для чого ти це робиш? Щось іде не по плану, і ви імпровізуєте? Де зараз Еш?
Юе перериває цей потік запитань сильним ударом в ногу Шотера, що змушує того заціпеніти від неочікуваності й болю на кілька секунд. Юе піднімає кинджал з підлоги, звільняє другу ногу Шотера й одну руку.
— Трясця, просто роби як я кажу! — шипить він і наставляє кинджал на Шотера, щоб той сфокусував на ньому погляд. Він закривавлений, і чия це кров, Шотер думати не хоче. Можливо, його власна. — Зараз ми вийдемо через чорний вихід і ти тихо покинеш будівлю. Підеш у сторону лісу, там зараз твої хлопці, готують напад. Я звільнив Еша, думаю, він вже знайшов Ейджі. На цьому все — робіть, що хочете.
Юе різким рухом розрізає останній ремінь, і Шотер підстрибує з місця, проігнорувавши слабкість в ногах.
— Я знаю, де зараз найбезпечніше пройти до виходу, — говорить Юе.
Шотер кидає на нього важкий, похмурий погляд і киває. Якщо вже Юе Лун вбив собі щось в голову і для цього йому потрібен порятунок Шотера, можна дозволити йому бути ведучим. З тим, для чого він це робить, можна розібратися пізніше. Так Шотер хоча б матиме шанс.
— Веди, — киває він. — Але якщо це чергова твоя гра…
— А ти розумний, — самовдоволено підтверджує Юе. — Але зараз мені вигідно підіграти вам. Ходімо.
Вони тихо виходять з лабораторії, і Шотер одразу чіпляє поглядом тіло охоронця на підлозі. Але його увагу привертає лише пістолет в його руках. Він нахиляється і забирає його, перевіривши наявність набоїв.
— Вистрілиш у когось, і нас почують, — говорить Юе, не дивлячись на нього. Він відійшов далі й оцінює обстановку за рогом, притулившись спиною до стіни.
— Знаю, — роздратовано киває Шотер. — Але так спокійніше.
Юе прямує далі, і Шотер слідує за ним. Він вперше думає про те, якими наслідками ця його втеча відгукнеться саме для Юе.
— А ти, виходить, зраджуєш Діно?
— Цей покидьок мені ніколи не подобався, — відповідає Юе.
— Ну тут я з тобою згоден, — киває Шотер. — Але у такому випадку виникає логічне питання…
Дійшовши до повороту, Юе притуляється до стіни й обережно виглядає в наступний коридор, тож Шотер замовкає. Але не побачивши там загрози, Юе крокує вперед і відповідає на обірване питання:
— Я б взагалі не зв’язувався з ним, як би не Ван Лун. Ти думаєш, мій голос у цій «сім’ї» чогось вартий?
Шотер хоче щось сказати, але ковтає всі думки на слові «сім’я», яке прозвучало з неприхованою злістю і насмішкою. Натомість Шотер задумується про інше. Чи можливо, що ідея шантажувати його належала не самому Юе Луну?
Він не питає. Ситуація зараз не та, ще й за новим поворотом, схоже, не чисто. Юе зупиняється і подає Шотеру знак рукою, мовляв, попереду двоє ворогів. Шотер пришвидшує крок, але при цьому крокує майже безшумно. Та не встигає він порівнятися з Юе, як той блискавкою рушає вперед. Шотер чує глухий удар чогось важкого об стіну і вистрибує за ріг. Ледве не спотикається об першого, вже знешкодженого чоловіка і бачить, як Юе спритно пірнає під руку іншого, котрий направив на нього пістолет. Він легким, на перший погляд, ударом вибиває зброю у того з руки, а потім наносить швидкий укол голкою в шию. Якби на секундний відблиск світла, Шотер голки й не помітив би.
Юе притримує другого знешкодженого біля самої підлоги, щоб той не наробив гуркоту, і ховає голку кудись у широкий рукав свого як завжди яскравого вбрання.
— У тебе завжди все так?.. — Шотер не знає, як описати те, що він бачив, і не знає, як це назвати, але самому собі він чесно признається, що навіть наодинці й у фізичному бою Юе небезпечний супротивник.
— Без крові? — самовдоволено питає Юе. — Тихо? Легко? — Шотер не відповідає, тож він продовжує: — Не завжди. Але так, якби я міг обирати щоразу, я б нічого іншого до рук і не брав.
Шотер раптом згадує іншого Юе Луна. Того Юе Луна, який лежав непритомний у ліжку в домі Довсона, який дивився розгублено і скромно, який допомагав Ешу у пошуках відомостей про рибку-бананку. Це справді був Юе Сіс Довсон, просто його чергова роль, гра на публіку, чи в тій особі все ж була крапля справжнього Юе? Що він відчував тоді? Чому вибрав саме цей шлях?
Десь у будинку чути ряд пострілів і чиїсь грубі викрики; Юе і Шотер завмирають, щоб прислухатися.
— Я майже впевнений, що це Еш, — говорить Юе. — Ходімо.
— Вони в іншій стороні, — помічає Шотер.
— Там купа охорони, ти не пройдеш, — сухо відповідає Юе. — Я виведу тебе з будинку, а потім роби, що хочеш.
Шотер вагається кілька секунд, а потім все ж прямує за Юе Луном, що пішов вперед. Ще кілька поворотів вони проходять тихо, за наступним розбираються зі ще одним охоронцем, і нарешті дістаються виходу.
— Зачинено, — говорить Юе, смикнувши за ручку дверей. — Очікувано.
Шотер оцінює міцність дверей поглядом, підходить ближче, щоб краще роздивитися й оцінити на дотик. Міцна, хай їй грець. Надто міцна, щоб вибити. Таке вийде хіба ціною власного плеча, а вони Шотерові ще потрібні, обидва.
Він витягає пістолет і цілиться в замок, боковим зором помічаючи невдоволений погляд Юе.
— У тебе є кращі ідеї?
— Цілься краще і готуйся бігти, — зітхає Юе. — У тебе буде кілька хвилин після пострілу.
Шотер киває, відходить від дверей на кілька кроків і знову цілиться.
— А ти?
Юе губиться від цього питання, а тому відповідає не одразу.
— Я? Я подбаю про себе, — говорить він і хмуриться. — Стріляй вже.
Юе встигає закрити вуха руками за секунду до пострілу. Він подумки віддає Шотеру належне — замок прострілений ідеально з першої ж спроби.
Шотер відчиняє двері, трохи мружиться від яскравого світла і вилітає на маленький ґанок. Ідеально підстрижений зелений газон, клумби з квітами, вимощена білим камінням доріжка. Невисокий паркан, а за ним — недовгий крутий підйом до лісу. Кількох хвилин йому буде навіть забагато.
Юе теж виходить з будівлі, зупиняється біля дерев’яної колони, що підпирає піддашок, і окидає двір швидким поглядом. Шотер сходить з ґанку, а потім неочікувано — мабуть, для них обох — розвертається.
— Чому ти зробив це? — питає він, дивлячись Юе Лунові прямо в очі. — Я знаю, що у тебе свої плани, але я майже впевнений, що мій порятунок в них не входив.
— Не входив, — витримавши його погляд і плавно кивнувши, наче віддаючи повагу за здогадливість, відповідає Юе. — Але… Я детально вивчав склад рибки-бананки і її дію на людський організм, — він ледь помітно зітхає і відводить погляд. Його голос звучить на два, а може, на три тони тихіше. — Ти не заслуговуєш такої смерті.
Шотер дивиться на нього кілька довгих секунд, думаючи над цією відповіддю, а потім мовчки киває, розвертається і йде. Це відрізняється від його уявлення про Лі Юе Луна. З’являється таке відчуття, наче вони ніколи не були знайомі, наче все, що Шотер про нього знав — неправда. Але зараз йому, на жаль, ніколи про це думати. Треба рятуватися і рятувати інших. Але на язиці крутяться слова, які йому дуже хочеться сказати на прощання.
Шотер все ж таки вирішує це зробити й швидко розвертається на п’ятках.
— Дякую, Юе.
Але на ґанку вже нікого немає.
