Пані Тривоженко верещала так, що в вухах, здавалось, поселився цілий рій скажених ос. Гуділа, дзвеніла, бренькала, волала. Незвичайне прізвище ідеально описувало всю її суть, бо ніхто і ніколи не бачив пані Тривоженко спокійною. І це, звісно, зрозуміло, але ж… якби не той пронизливий голос, то все було б ще більш-менш.
— Швидко! Швидко! Всі до мене!
Від цього голосу, що тональністю сягав вершини Говерли, дрижаки брали аж до спазмів. Вилітаючи з квартири разом з кошеням у кошику, Катря Темна, сусідка Тривоженко, ледь не зашпортнулась за поріг.
— Щоб ти скисла, дідько, — пробубоніла вона, виходячи в темний-темний коридор.
Кошеня запитально нявкнуло. Катя заспокійливо погладила чорну шерсть і усміхнулась.
— Все добре. Зараз ми підемо в сховище.
Під гучний вереск пані Тривоженко, який, мабуть, воскресив не тільки мертвих, а й усі пам’ятники у місті, Катя вирушила сходинками донизу. Десь позаду шкутильгала галаслива сусідка. Вона перша відчувала небезпеку, тому, коли місту загрожувала ракета, літак чи будь-яка інша ворожа зброя, пані Тривоженко волала з потрійною силою.
Катря ж чимдуж мчала сходами. Кошенятку довелось всіма лапами вчепитися в улюблену подушечку. Пані Тривоженко й не думала мовчати, випробовуючи нервову систему всього міста. А бігти, коли позаду тебе хтось несамовито верещить, причому у повній темряві… Навіть телефон не дістала, аби ліхтарик увімкнути, бо боялась, що не встигне.
Раптом Катря зіштовхнулась з іншою сусідкою. Такою ж розхристаною та розпашілою з наплічником, мало не вдвічі більшим за нею ж саму — Богданою Сховищенко.
— Воу! — весело вигукнула Богдана, попри свій переляканий вигляд. — Обережніше!
Притримавши Катрю за лікоть, Богдана швидко перехопила кошик з кошенятком. Вона завжди так робила, коли вони зустрічались дорогою до сховища. І скільки б Катря не доводила, що може понести свої речі сама, Богдана ввічливо плювала на всі ці прохання.
Разом вони домчали до сховища. На щастя, пані Тривоженко стихла. Вона сіла в кутку, на запиленому ящику з-під бананів та задрімала. Час від часу на неї поглядали сусіди, очікуючи радісного крику про відбій загрози. Та поки вона мовчала. Всі інші напружено думали про те, чи прилетить сьогодні в їхнє місто, чи в сусіднє, чи вдасться ППО збити ракети, чи безпілотники, чи ні.
— Чай будеш? — торснула Катрю Богдана.
— Га? — не зрозуміла Катря, яка в цей час щось набирала у твіттері.
— Чай?
Вона показала яскравий термос від «Кіндер» і пакетик з домашнім печивом. Катря кивнула, повільно повернувшись до телефона. Втім, тепер вона думала про те, як Богдані вдавалось завжди прихопити з дому щось смачненьке? Яким чином вона перетворювала затхле старе сховище на затишне та тепле місце?
— Так, дякую. А то я лише консерви схопила та корм котику… — винувато зітхнула Катря, наче таке трапилось вперше.
— Та нічого, — підморгнула їй Богдана, простягнувши стаканчик ароматного зеленого чаю.
Кошеня вийшло понюхати, що там таке п’ють дівчата й поморщилось. Чай йому не сподобався, зате жменька корму — дуже. І поки мале хрумкотіло корм прямо з долоні хазяйки, вона широко посміхалась Богдані.
— Наступного разу я тебе чимось пригощу!
— В мене є краща ідея… — Богдана грайливо примружила очі, змусивши бліду Катрю пекти раків.
Та договорити їй не дала пані Тривоженко. Вона якраз прокинулась, солодко потягнулась, на хвильку завмерла, а потім… Знову сповістила всіх про те, що все нормально. Щоправда, таким голосом, від якого спиною холод йшов.
— Ходімо! Можна йти додому. Дівчата, гайда!
Богдана з Катрею наввипередки відповіли:
— Та йдемо, пані, йдемо!
Але коли Тривоженко покинула сховище, підганяючи інших сусідів, дівчата залишились на місці. Неспішно зібрались, жартуючи про те, що роблять це настільки повільно, що от-от дочекаються пані Тривоженко знову. Кошенятко заснуло в кошику, не звертаючи уваги на шум. Воно вже звикало до постійної біганини у сховище та моторошного голосу пані Тривоженко. А от Катря досі не звикла. Та й Богдана також. Хіба що вгамували трохи страх та паніку. Серця клекотіли майже так само, як і в день першого крику пані Тривоженко.
— Слухай, ти не закінчила те своє речення, — нагадала Катря, коли вони крокували темною й безлюдною вулицею міста. — Ех, зараз би прогулятися! Така чарівна погода! Я так люблю ніч.
— Та я хотіла запропонувати тобі приготувати печиво разом. Але! — Богдана зупинилась та роззирнулась. — Також я запрошую тебе на нічну прогулянку.
— Ми ж порушуємо комендантську годину, — нагадала Катря, хоча насправді їй було все одно. От би лишень побути в компанії Богдани ще довше!
— А ми у своєму дворі. Он лавка, потім посидимо на ній. Та й чай ще залишився, не пропадати ж йому!
— Няв! — нагадало про себе кошеня, яке також збиралось прогулятися разом з дівчатами.
— О, і тобі, любий, є чим поласувати! Ходімо!
Богдана простягнула вільну руку вперед, і Катря сором’язливо повагавшись всього з мить, взяла її під лікоть.
Запах п’янкого жасмину, свіжості ночі. Далеке валування безхатніх собак. Одинока автівка, яка проїхала дорогою під домом. Дівчата на лавочці тримаються за руки. Маленьке кошеня завзято хрумкотить кормом. Це майже літо з тих часів, коли не було війни.
Відгуки