Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Сабріна із зусиллям розплющила очі, мружачись від яскравого світла. Дідько! Увечері, закидаючи порцію снодійного, вона абсолютно забула закрити штори. Знову. Ні, не так. ЗНОВУ! Все через ненависного Пака! Горіти йому в його феєчному пеклі!
Годинник показував ранню рань, але вже не заснути.
Який сенс, що попередила всіх, як і кожні п’ять попередніх років, не турбувати її в день народження мінімум до обіду.
Старанно закипаючи свою злість, опустила ноги з ліжка.
Їй до нього немає діла. ЖОДНОГО діла. ЗОВСІМ НІЯКОГО ДІЛА! Бо якщо допустити іншу думку, покотяться сльози. Чорта з два, не дочекається.
Як вона не дочекалася.
=======
Після відходу з дядьком Пак справно несподівано з’являвся декілька разів на рік, але завжди на її, Сабріни, день народження.
Щоразу їй доводилося терпіти чергову дурну витівку, черговий ідіотський розіграш, як би не готувалася і не остерігалася (а вона готувалася і остерігалася ще як!!!) І так, приклеєного до м’яча волосся уникнути не вдалося.
Але потім… Потім її несли на верхівку старого дерева посеред заповідного лісу, або до дикого, неймовірної краси водоспаду, або на терасу найвищої будівлі, або в грот печери, що світиться, або… Це завжди були незвичайні, особливі місця. І незвичайний, особливий час. Коли вона забувала про те, як хочеться його прибити, і думала про те, як же хочеться його обійняти.
Того року, коли їй виповнилося сімнадцять, вони сиділи, звісивши ноги з містка, спостерігаючи за віддзеркаленням зірок у воді спокійного озера, чекаючи на зорепад.
Було тихо. Чарівно. Тепло. М’які крила Пака обволікали, наче літнім вітерцем. Його долоня ковзнула до її, переплітаючи пальці повільно, але впевнено. Він ніколи нічого не говорив, але завжди примудрявся дати відчути себе особливою для нього. А може, їй здавалося? Так і сиділа в роздумах, адже незабаром це вчергове закінчиться. І залишиться дивитись услід, гадаючи, коли побачить його знову.
Раптова думка вразила різко і боляче – вона більше так не може.
Просто не може. Їй потрібне інше. Абсолютно інше. Знати, що попереду буде щось постійне, справжнє. Знати, що можна робити плани. Що є майбутнє.
З ним майбутнього немає…
Бо вона ніколи не попросить його залишитися.
Це не в його природі. Йому потрібна воля, простір, рух. Їй потрібно прямо протилежне.
Від того, що збиралася зробити, все всередині стиснулося.
– Пак?
Краєчок крила залоскотав вухо.
– Ммм?
Він повернув обличчя до неї, з усмішкою примруживши очі.
Був так близько. Занадто близько. І вона знала, що за цим послідує. Його поцілунки завжди викликали неймовірні відчуття. Були одночасно несподіваними, вимогливими, легкими та запаморочливими. І її невблаганно тягнуло піддатися миті, адже вона може більше ніколи не повторитись… Ніколи… Не повторитись… Довелося різко відвернутися до озера, скидаючи ману. Так погано їй давно не було. Вгамовуючи тремтіння, глибоко вдихнула, відновлюючи збите дихання, збираючи всю свою мужність. Зараз або ніколи…
– Не повертайся більше.
Крило трохи помітно здригнулося.
– Боїшся, що наступного разу доведеться постригтися налисо? Ну я ж не…
– Я серйозно. Не повертайся. Я більше так не можу. Я хочу рухатися далі. Тобі також це потрібно. Мені мало того, що є, а ти більше дати не можеш. Так буде краще і для тебе.
Пауза тривала лише кілька секунд, які вона не наважувалася відірвати погляд від темної води.
Несподівано той, відпустивши її долоню, схопився і… відлетів.
ВІДЛЕТІВ.
Залишивши одну.
Дафна знайшла її через деякий час (Сабріна ревіла, тому гадки не мала, скільки пройшло) і забрала додому.
=======
З того часу минуло п’ять років. П’ять довгих років стирання його зі свого життя. Голови. Серця. Здається, вона ненавиділа його. Але щоразу, щодня, щохвилини там, глибоко, ховаючись сама від себе, чекала. Особливо на день народження. Чекала. Готова відштовхнути, викинути. Саме для цього чекала, щоби зробити боляче. Так само боляче, як було їй.