Хлопці сиділи на підвіконні старезного занедбаного будинку. Колись там був місцевий РАЦС, а потім його перенесли до іншої будівлі. Гарний та ошатний ще років з десять тому, він перетворився на смітник, місце для пияцтва, для безхатніх тварин та для підлітків, які не боялись знайти цеглину на своїй маківці. Загалом, як не рахувати стійких ароматів цвілі та сечі й пляшок, все було ще більш-менш. Середовище якраз для тих, хто відчував себе всередині десь так як і ця будівля. Забутим й нещасним, не спустошеним, а ще гірше: сповненим темряви та непотребу.
— То як думаєш, нас почнуть шукати? — запитав Евксин, плюнувши з вікна на те, що залишилось від пишної клумби.
— Чесно? Мені б не хотілось, аби нас знайшли, — зізнався Меотій, зітхнувши. — Дивина, але тут мені набагато спокійніше, ніж вдома. Може, тому що… зараз особливої різниці немає. Але ми ж… все одно тут ненадовго.
— Еге ж. Вдома надто страшно. Небезпечно. Шумно. Так хріново, що ми аж тут опинились. Є запальничка, до речі?
— Лови!
Евксин впіймав запальничку, але замість того, аби палити, просто кресонув колесо. Стояв та дивився на вогонь, протилежну собі стихію. Потім забрав пальця й хекнув. Ні, все-таки вода у будь-якому випадку краще. Навіть зараз, коли її перетворили на поле бою.
— Я чую голоси бідних потерчат, русалок та морських мавок. Вони благають нас повернутися…
— І я чую. Й не хочу бути боягузом-втікачем. Але ще кілька годин ось тут, будь ласка. Трохи тиші, трохи відпочинку.
— Так. Мені також це потрібно…
Меотій зірвав трохи трави, що нею поросла підлога. Пирій, якого він не торкався років з… триста? А може й більше. Бо на морських глибинах росли зовсім інші рослини. Покрутив поміж пальців колосок, усміхнувшись сам собі. Там, під товщею злегка каламутної води, на нього чекали чіпкі водорості. Він плавав поміж них, як люди ходили між деревами у лісі, й відчував себе таким безмежно щасливим… Але тепер на місці тих водоростей — міни, ворожі підводні човни. Там, де було життя тепер смерть і занепад. І все це торкнулось навіть давно мертвих, невидимих істот… Синів водяників, синів русалок, братів потерчат, хазяїнів морських потвор.
— Поки вони говорять, мені легко, — раптом мовив Меотій, наступивши на цеглину, і та з хрускотом тріснула, — а от коли вони замовкнуть, стане лячно. Вони знають, що ми тут ненадовго, але… Я не можу сидіти в морі зараз. Здається, що воно більше не належить мені.
Поглянувши на нього, Евксин кивнув. Він давно відчував себе не у своїй тарілці у власному домі. І колись йому здавалось, що забруднення — то найгірше, що може бути. Він забув про війну. Пам’ять потроху стерла жахи Другої світової та інших давніших війн, конфліктів. Лише кров, що розчинилась у воді, нагадувала про ціну свободи. Скільки загарбників свого часу захоплювали моря, скільки їх потім полягло на морському дні! Скільки кісток там насправді: і свіжих, і вже спотворених часом та водою!
Евксин клацнув зубами. Матеріальна ненависть, густа, хоч ножем ріж, зависла в повітрі. У нього не було зброї, окрім вміння наказувати морським водам чи істотам. І цього насправді здавалось кричуще мало… Бо навіть він, незвичайна істота, яка лише виглядом нагадувала людину, не міг дати раду клятим ворогам.
— Ще одна буря. Потужна, жорстока, яка не знає жалю. Щоб втопити їх, щоб знищити, прогнати звідси. Буря за бурею, поки вони не здохнуть чи не втечуть, — прогримів Евксин.
Кілька крапель води розбилось об підлогу. Назрівав дощ. Пахнуло свіжістю та грозою. Десь далеко вже торохкотів буркотливий дядько грім.
— Буря за бурею… А як щодо підводних човнів?
— Можна спробувати пробити їх. У нас же є зубасте морське чудовисько, є морський змій з кігтистими лапами.
— Можна спробувати знову, — зітхнув Меотій, хоч насправді в успіх вірив мало.
Він давно втратив надію. Його володіння, його дім, загнали у клітку та й заштовхнули на ґрати всіх рідних та близьких. Вони звикли до тихого, але сильного Азовського моря, а опинились в сполоханій жахами суші, такій крихітній у своєму страху, водоймі.
— Не хвилюйся, я все зроблю, — пообіцяв Евксин. — Я все зроблю заради тебе.
Меотій в’яло посміхнувся. Та, зіштовхнувшись поглядами з Евксином, натягнув посмішку ширше. Простягнув руку, аби перехопити руку коханого та міцно-міцно стиснути. Примруживши очі, повільно видихнув. Евксин мовчки очікував, й вечірня прохолода, така як буває лише на суші, повільно огортала його. Іншу руку він сунув в кишеню, де стиснув запальничку. Пластмаса швидко стала холодною через льодові пальці, що тримали її.
— Вже легше, — Меотій поглянув на Евксина через тонку щілину напіврозплющених очей. — Ми можемо повертатися додому.
— Чудово, — він випустив запальничку і ласкаво торкнувся довгого волосся кольору твані, — я обіцяю, що ми будемо приходити аж сюди кожного разу, коли забажаєш. І обіцяю також, що ми звільнимо твій дім.
— Я знаю. Дякую тобі, — тепер Меотій усміхнувся не блідо, а лагідно, осяяно.
Перехопив руку Евксина й коротко поцілував його долоню. Шкіра пахнула морем та вітрами. Меотій вдихнув цей рідний запах і, завмер ось так на хвильку. Поблизу з будівлею, у старе сухе дерево, влучила блискавка. Евксин затягнувся тим запахом, закарбував момент у пам’яті, сунув у кишеню крихти спокою та щастя.
Через хвильку Меотій, схопивши коханого за руку, чкурнув уперед. Під рясний дощ, під блискавки й грім, у величезні баюри та калюжі-люстерка. До рідних русалок, до потерчат, до водяників, мавок та чудовиськ. Туди, де був його дім, їхній дім. Боротися.
