Я зняв весь маскарад, вдів худі, капюшон накинув на голову та побрів до дому. Пообідав переодягнувся, змив рештки макіяжу і поїхав до Йонбі в лікарню.
Бачивши її щиру посмішку під час перегляду відео нашої вистави зрозумів що всі мої муки не були даремними. Я зробив її щасливу це найголовніше.
-Ти ідеальний брат! Дякую!
-Ми однакові не забувай.
Дарую їй посмішку і забираю телефон з її рук.
-Лікар сказав що мені вже можна ходити, допоможеш? Хочу вийти на вулицю хоча б на трошки.
-Тобі точно можна?
-Так, я вже ходила по коридорі коли тато приїздив, але він поспішав тому на вулицю ми не пішли, а витратили час на обід.
-Гаразд ходімо.
Я допомагаю сестрі дійти до ліфта та вийти на вулицю, ми йдемо до лавки на котрій я й зустрів вчора того хлопця. Спогади кадрами майорять перед очима від чого серцебиття знову пришвидшується, якби не Йонбі я б точно не одразу прийшов до тями.
-Вибач що тобі довелось прикидатись мною… я знаю як тобі важко коли тебе називають дівчиною, а через мене тобі довелось самому всіх переконувати в тому, що ти дівчина.
-Ти не винна. Все нормально. Я вперше почув похвалу та визнання від однокласників, це було приємно…
-Ти вартий кращого ставлення.
Я посміхнувся їй, але відчував при цьому легкий смуток.
Я бачу як погляд сестри з мене перейшов кудись мені за спину, я хотів повернутись глянути хто або що там, але не довелось, той на кого дивилась сестра вже стояв перед нами і як тільки я побачив хто це до горла одразу підійшов комок.
-Привіт, вибачте що перебиваю вашу розмову, ви Лі Йонбі?
Він звертається до сестри я ж шокований не зводжу з нього погляду, він на секунду дивиться на мене та знову ухмиляєтья. Сестра ж трохи спантеличена, та чому він так ніжно та ввічливо говорив з нею, а так грубо зі мною?
-Ем, так, ми з вами знайомі?
-Я знайомий з Лі Йонбі, але не з вами, з вашою копією точніше.
Його погляд стає ще хитрішим, а кутики губ повзуть в гору.
-Йонбок, ти знайомий з цим хлопцем?
Я не в змозі говорити, хоча сестра так пильно дивиться на мене я не можу відвести погляд від його очей що буквально з’їдали мене.
-Отже, Йонбок, нарешті я дізнався, вже встиг змінити образ?
-Йонбі ходімо, тобі потрібно назад в палату.
-Що це значить? Ми тільки прийшли!
Я не чекаю беру сестру за руку та встаю на ноги.
-Хочеш поговорити чекай тут, 10-15 хвилин я прийду.
Я промовив тихо, майже йому на вухо, щоб сестра не чула. Поки не хочу втягувати її в ці інтриги, не при ньому.
-Нарешті ти йдеш на контакт, я чекатиму.
Він підморгує мені після чого я веду сестру назад до лікарні.
-Ти поясниш мені хто це і що тут в дідька відбувалось?
-Ти не та кому я стану брехати чи вигадувати, але поки я не готовий розповісти, розповідь не коротка, якщо вона матиме продовження я розкажу якщо ні, то і ти і я забудемо це, гаразд?
-Звісно. Я не наполягатиму. Ти зараз підеш до нього?
-Звідки…
-Я знаю тебе краще ніж ти сам, і навіть без твоєї розповіді розумію що тут коїться.
-Вибач…
-Нічого, бажаю тобі удачі.
Я залишаю сестру в палаті та поспішаю на вулицю. Потрібно розставити всі крапки над «і». Вчора я був спантеличений через операцію Йонбі, сьогодні в школі через виступ та брехню перед такою кількістю глядачів, зараз же мій розум світлий та чистий тому я нарешті можу нормально з ним поговорити без зайвих емоцій. Я постараюсь…
Він справді чекає, сидіть на тій самій лавці. Нема куди тікати я повинен це зробити. Я підходжу ближче та сідаю поруч. Він не встигає й слово насмішки сказати як я вириваюсь першим.
-Хто ти такий? Що тобі потрібно від мене? Чому переслідуєш та знущаєшся? Подобається гратись з тими хто не може чинити опір? Так знай, я не той. Ті рази я був не в собі, в стресі не міг думати свідомо, зараз же інша ситуація. То ж прошу залиш мене і сестру в спокої, сподіваюсь на порозуміння.
Я був цілком серйозним, та як тільки закінчив говорити хлопець вибухнув гучним сміхом що трохи підкосило мою впевненість.
-Ой вибач, ха-ха, я не очікував цього, це було круто, браво.
-Чому тобі так смішно?
-Так багато слів сказано так швидко і ні разу не запнувся, ще й так серйозно і впевнено, реально круто.
-Не розумію твоїх веселощів. Я попросив відповісти на мої питання та дати мені спокій.
-Ну що ж… я вже казав хто я такий, мене звати Хван Хьонджин, я не знущався з тебе ні разу, до речі ти щойно сам признався що сьогодні в школі це був ти, чому удавав що ти дівчина якщо я й так знав правду?
-Я не хотів, щоб у сестри потім були проблеми.
-Тобто якби був в такому вигляді як зараз ти б не ламався, так?
- Я цього не говорив.
- Я стояв до тебе в притик і я відчував як ти заводишся, хоч під платтям цього не було помітно та на дотик було ще і як відчутно.
І тут я геть розгубив впевненість і залився фарбою як рак.
-Ні! Тобі здалось!
-Чому червонієш? Знову такий милий.
Він простягає руку і щипає мене за щоку. Що за… чорт невже знову? Я знову застиг не в силі поворухнутись, чому він торкається мене? Навіщо зводить з розуму?
Я підриваюсь на ноги, щоб зробити між нами дистанцію.
-Навіщо ти це робиш? Чому я?
-Ти перший витріщався на мене, я подумав це знак, на залицяння.
-Я дивився, тому що мені стало заздрісно що я не можу відростити таке волосся, бо виглядатиму як дівча, а не тому, що ти сподобався мені!
-Ха, ось як… - Він підводиться й крокує мені на зустріч.- Тоді чому раз за разом шарієшся? Чому лице заливає фарбою? Чому серце билось так швидко коли я притискав тебе до стіни в школі? Чому прикривав повіки коли мої губи торкались твоїх? Так само як і зараз.
Він стояв в притик до мене, чолом притулився до мого чола, я не відходив, він не тримав мене тому я міг це зробити, але я не хотів. Я прикрив повіки й слухав як його дихання поєднується із шумом вітру.
- Люди часто дивляться одне на одного навіть не свідомо так чому саме за мною ти продовжив ходити?
- Бо з першого погляду захотілось дізнатись про тебе більше і поки не вважатиму що достатньо не зупинюсь тому не надійся на те що я відстану від тебе.
- Тоді не потрібно зупинятись.
Я піддаюсь вперед і він цілує мене, нарешті нормально, не звичайний дотик що був в школі, а нормальний поцілунок. Проте не довгий, я згадую що ми зараз посеред вулиці, біля лікарні, на дворі ще світло, а ми все-таки два хлопці.
Я віддаляюсь та бачу якусь незрозумілу легкість на його обличчі.
- Ми на людях, не варто цього тут робити.
- То може все-таки почнемо все з початку?
- Лі Йонбок.
Я простягаю руку чекаючи на відповідь.
- Хван Хьонджин.
Він тисне мою руку. Ми повертаємось на лавку та починаємо наше знайомство так, як належить, з самого нуля.
Мій телефон дзвонить і я звертаю увагу що минуло вже 2 години відколи я пішов від Йонбі та почав говорити з Хьоном. Пройшло 2 години та здавалось що не більше двадцяти хвилин.
Мені телефонує мама тому довго не чекаю і беру слухавку.
- Ти ще досі у Йонбі?
- Так, а що?
- Нічого ми теж скоро будемо, чекай на нас там.
- А добре…
Я ховаю телефон і переводжу трохи сумний погляд на хлопця.
- Нам потрібно прощатись, мої батьки скоро будуть тут, а вони думають що я весь час був поруч з сестрою.
- Забув? Я сказав що не зупинюсь і ти дав добро, тому ми ще не прощаємось. В мене є твій номер тож готуйся до спаму повідомлень.
- Я тільки за.
Я не ховаю посмішки, хоча ще декілька годин тому мене трясло від страху від однієї думки про нього, а зараз мені з ним настільки комфортно, до сьогодні тільки сестра могла створити таку приємну атмосферу, тепер в неї з’явився серйозний конкурент.
- Ходімо в середину я ще зайду до тітки.
- Хіба ти не сказав їй що вже їдеш до дому ще дві години назад?
- Сказав, та нічого, я просто хочу провести тебе.
- Пішли.
Ми знову тільки вдвох у ліфті.
- Ми знову тут одні.
- Ніхто нічого не побачить.
- Скоро ліфт зупиниться.
- Байдуже.
Хьонджин притискає мене до стінки ліфта та жадібно цілує мої губи. Якщо наш перший поцілунок в школі я б оцінив на трійку це тому що була гарна атмосфера і дуже ніжний дотик, наш поцілунок на вулиці на п’ятірку через те що почувався незручно, бо хтось міг побачити то цей поцілунок отримує солідну десятку. Без перебільшення.
Ліфт зупиняється і ми відриваємось одне від одного. Я витираю рот, щоб він не був таким мокрим, оглянувши що нікого нема цілую Хьона в щоку і вибігаю махаючи йому рукою та яскраво посміхаюсь, він теж посміхається та не довго двері ліфта зачиняються і я щасливий йду до сестри. Знаю що зараз мені не минеться і я мушу розповісти їй все у деталях.
- Невже прийшов, я думала більше тебе сьогодні не побачу. До речі, підійди до балкона та подивись куди відкривається вигляд.
Я слухаюсь та йду до дверей балкона.
- Це передній вхід до лікарні.
- А тепер глянь сюди.
Я повертаюся і бачу як Йонбі простягнула телефон, беру його і роздивляюсь що вона показує коли роздивився мої очі вже були на лобі.
- Швидко повернув, не думай видаляти я вже зберегла копії.
Вона відібрала телефон поки я думав як оправдуватись. Сестра показала фото, де я з Хьонджином поцілувався на вулиці. Чорт, чому я не подумав що якщо лишу тут її без відповідей, то вона стане підглядати.
Я сідаю на ліжко поруч неї та думаю з чого почати.
- Як це не дивно, ми зустрілись з ним вчора вперше. Поки ти не почала сваритись що мене можуть обманювати я скажу що ще ніколи не відчував настільки приємних відчуттів як поруч з ним. Не минуло й доби як ми зустрілись та схоже він приворожив мене інакше я не можу пояснити того потягу який відчуваю до нього.
- Очманіти просто… Не минуло й доби як ви знайомі, а вже цілувались. Браво брате.
- Тричі…
- Що?
- Вже тричі цілувались…
Йонбі тягне руки, хапає мене за щоки та тягне їх в різні сторони.
- Ай боляче, пусти!
- Ти точно мій брат? Чи тебе підмінили? Наче на вигляд ти, але з твоїх слів я не вірю що ти справжній.
- Перестань, це я. Батьки скоро приїдуть, не говори їм нічого, прошу тебе.
- Ну я й не збиралась посвячувати їх у твоє особисте життя, якщо захочеш сам розповіси, навіщо мені брати цю ношу на себе?
- Дякую, коли тебе випишуть я все розповім тобі до самих деталей, не хочу цього робити тут, де стільки чужих вух та очей.
- Цілуватись посеред вулиці з хлопцем якого знаєш один день нормально, а розповісти сестрі в палаті деталі не нормально.
- Якщо ти не втекла одразу після того, як зробила фото то бачила що ми довго не цілувались, ти розумієш що я мав на увазі.
- Звісно, я просто підколюю тебе.
На мій телефон приходить сповіщення, за ним ще одне і ще одне. Я витягаю телефон і на лиці одразу витягається посмішка, поки Йонбі важко здихнула.
- Так і хочеться закричати, «лікарю ми втрачаємо його!»
Вона починає сміятись, а я кошу на неї погляд.
- Не смішно.