Я прийшов до школи. Йонбі почувалась краще що не могло не радувати, проте від думки що мені доведеться сьогодні прикинутись сестрою, прикинутись дівчиною зводила з розуму підходячи нудотою до горла що здавалось от-от і я вирву.
Я переживав. І це м’яко сказано.
Зранку перед школою я розповів Йонбі що збираюсь прикинутись нею.
«Ти не повинен цього робити якщо не хочеш, але дякую тобі…».
Вона хвилюється за мене, але вона також почувається винною що підставила клас та вчительку, хоча це не її провина.
Коли я почав одягати плаття сестри відчував що інші хотіли сміятись, але не посміли, бо теж хвилювались за Йонбі та її самопочуття, але декотрі все-таки закривали лице рукою, щоб стримати сміх.
Все що було за кулісами там і має лишитись, ніхто інший в школі не має знати про те що акторка котра грає головну роль насправді хлопець, від цього постраждала б не тільки моя і Йонбі репутація, а й цілого класу та вчительки разом з нами, це єдине що хоча б трохи радувало в цій ситуації.
Мені одягли перуку та зробили макіяж, навіть мені самому здавалось що у дзеркалі я бачу не себе, а сестру, зараз тільки найближчі люди б сказали що я підробна Йонбі, а не справжня, а таких дуже мало, що було тільки на руку всім.
Добре що в мене нема звички кусати нігті під час хвилювання, бо зараз на них не лишилось б і живого місця, та губи я встиг добряче скусати, але тільки до моменту поки мені не нанесли помаду, після цього моя однокласниця що відповідала за макіяж ходила за мною наче тінь, щоб я не знищив її працю. Ще я встиг зламати застібку на рюкзаку яку весь мотлошив, також за годину часу десь разів 5 ходив в туалет, я просто ховався там, всі ці погляди вбивали мене, та й нудота нікуди не зникла, хоча вирвати мені так і не вдалось.
Учні інших шкіл почали приїздити, ще трохи й почнуться вистави. Я сидів в роздягальні, безупинну дивлячись в одну точку та шепочучи репліки які й так бездоганно знав, вони самі закарбувались в пам’яті за час репетицій тому й вчити не потрібно було. Інші з класу теж хвилювались та не так, як я, вони дивились вистави інших класів, спілкувались одне з одними та з чужинцями що приїхали в ролі гостей коли я вже молився, щоб швидше цей день закінчився.
Ведуча оголошує наш клас, та я не одразу чую, мене штовхають в плече і я тільки тепер усвідомлюю що вже час. Час мого серцевого нападу та смерті. Вистава почалась, мій вихід перший.
Глибокий вдих та видих, вдих та видих. Спокійно, потрібно це пережити. Я виходжу на сцену не дивлюсь на глядачів та починаю майстерно виконувати роль забувши про хвилювання та страх. Мої перші репліки закінчуються і я дивлюсь на глядацький зал. Дідько. Чому так багато народу? Чому я до цього моменту не знав що глядачів буде аж стільки? Правильно, бо мені було геть не до цього. Інші починають виходити одне за одним я не забуваю говорити свої репліки між словами інших та стараюсь не виказувати хвилювання та того що здається як тільки зійду зі сцени точно побіжу до туалету та вирву все що з’їв на сніданок.
15 хвилин сорому та цілий вечір спокою, сподіваюсь на це. Зал вибухає гучними оваціями, я зустрічаюсь поглядами з однокласниками вони мені посміхаються та самими губами без звуку промовляють «молодець», я посміхнувся у відповідь, так щиро та широко наче це була найщасливіша мить мого життя. Я вперше почув хороші слова від однокласників, я справді був щасливий що зміг це зробити. Я перевів погляд на залу, пробігшись очима по глядачах я застиг. Цей погляд, через який я майже не спав минулої ночі. Хван Хьонджин. Незнайомець з лікарні, з яким я вчора зіткнувся. Зустрівшись з ним поглядом його очі блиснули хитрістю, а губи витягнулись в ухмилці, він помітив мій спантеличений вигляд і це схоже його веселило, він підняв руки демонстративно почавши аплодувати, без слів говорячи що ці аплодисменти спеціально для мене. Мої однокласники вклоняються і я машинально за ними, після чого ми сходимо зі сцени. Та я чую як серце знову б’ється наче навіжене.
В роздягальні всі починають сміятись, хвалити одне одного що всі чудово впорались та найбільше уваги було для мене.
-Йонбок ти просто чудо! Ти нас всіх врятував! Твоя гра майстерна, можливо навіть трохи краща аніж у Йонбі. Коли вона побачить запис вистави точно зрадіє.
-Я теж думаю що вона буде рада… Можна мені вже зняти це все?
-Вибач потрібно ще почекати в самому кінці всі класи мають стати до спільної фотографії, буде дивно що наша головна героїня зникла. Потерпи ще трохи, будь ласка.
-Гаразд.. можна мені вийти?
-Звісно тільки не зникни.
Я нічого не відповідаю, зараз в моїх думках був тільки він. Цей хлопець. Мені ж не здалось? Це точно був той самий хлопець що вчора в лікарні. Невже такий збіг реальний?
Я виходжу з роздягальні й не встигаю зробити й кроку по коридорі як мене одразу хапають за руку та тягнуть кудись. Декілька секунд я покірно тягнусь слідом, тоді приходить усвідомлення що не зрозуміло хто веде мене не зрозуміло куди, я підіймаю погляд, мені достатньо оглянути спину та потилицю, щоб зрозуміти що це той самий хлопець про якого я думав секундами раніше. Чому я так покірно йду? Чому не пручаюсь? В цьому вигляді мені геть розум відняло? Стоп, я ж зараз у вигляді дівчини, а він бачив мене вчора у звичайному вигляді та він точно вчора розумів що я хлопець, що ж він думає зараз? Він же не знає що в мене є сестра… Божечки, саме час звільнятись.
Я вириваю руку та його хватка міцніша.
-Відпустіть мене!
Запищав я дівочим голосом яким говорив всю виставу, хоч мій голос низький я можу його змінювати.
- Вчора твій голос звучав по іншому.
Ми заходимо в тихий кут школи де нікого не було, я намагався вирватись та було неможливо він сильніше. Він зупинився, тільки я подумав що це мій шанс як він притис мене до стіни, зловивши дві мої руки підняв їх над моєю головою, тілом притиснувся до мого від чого я важко видихнув. Я його не знаю, чув ім’я та звідки мені знати що це правда, хто він, звідки, чому робить це зі мною? Я нічого не знав та хотів піддатись йому, щоб він ще сильніше притискав мене, щоб мацав моє тіло своїми міцними руками, щоб цілував мої покусані губи та зараз я - не я, зараз я в ролі своєї сестри і якщо хтось побачить неприємності будуть в неї.
-Я не розумію про що ви, хто ви такий і що в мене хочете!
-Вчора так пильно дивився на мене, а сьогодні вже забув? Знаєш що брехати погано? Поганий хлопчик.
-Хлопчик? Можливо ви мене з кимось спутали? Я дівчина!
-Справді?
Він однією рукою водить по моєму обличчю, щоках, носі, губах… Чорт чому це так заводить мене!? Не можна, зараз не можна! Його рука спускається нижче роблячи доріжку вздовж шиї.
-Надто хлопчачі риси як для дівчини, брехав би тільки мені я б зрозумів, але такій кількості людей… це геть не гарно. Але тобі личить цей образ, ти ще миліший.
Він нахиляється ще ближче, між нашими лицями декілька міліметрів. Він ледь торкається своїми губами моїх, я хочу закрити очі, піддатись на поцілунок та тримаюсь з усіх сил.
-Я не розумію вас, відпустіть прошу!
Я відводжу погляд в сторону і мене осяює геніальна ідея.
-Директоре!
Хлопець відволікається чим я вдало користуюсь і встигаю вирватись та почати втікати. Я не чую його кроків, він не побіг за мною та швидкості я не збавляю. Добігши до роздягальні в якій сидів мій клас я зміг віддихатись. Що це в дідька було? Я торкаюсь своїх губ і приємні відчуття знову поглинають мене з новими почуттями в середині. Вперше за цілий день я радів що на мені зараз плаття і не видно як сильно він завів мене і мій стояк не привертає уваги інших.
Він чокнутий незнайомий збоченець, а я завівся від його насильних дій! Я точно в порядку? Можливо мені треба до психолога? Це взагалі нормально?
Нас знову кличуть на сцену для спільного фото, я не розглядаю глядачів дивлюсь тільки в об’єктив фотографа, я боюсь знову побачити його. Ще трохи і я буду дома і це все закінчиться.
***
-Слухай, ти грав у одній виставі з дівчиною зі світлим волоссям, у фіолетовому платті, як її звати?
- Еммм, ну її…- Хлопець явно мнеться, щоб не видати секрету. – Лі Йонбі.
-Чому так не впевнено?
- Ну просто вона не любить коли хтось розповідає про неї незнайомцям.
-Ясно, дякую. До речі, а в неї є брат?
- Що? - Хлопець ще більше розхвилювався. -Ну так є брат.. вони близнюки..
- А ось як, дякую за інформацію.