- Не пригостиш цигаркою? – чужа присутність видирає з виру думок Чонгука і він, не бажаючи того, простягає сьогодні куплену пачку.
- Боже, Гукі, ти досі куриш цю марку? – це звернення дратує, особливо, вилітаючи з цих губ, але Чон лише видихає дим і не дивиться в бік співрозмовника, бажаючи стати не цікавим, а бажано, ще й невидимим.
- Гукі, поговори зі мною, ми і без того дві години, що я був тут не перекинулися нічим більшим, ніж своїми іменами.
Це правда і молодший хотів би, щоб це залишалося константою в їхніх «нових» стосунках. Але видно, Кіму таке рішення або не до душі, або йому весело знущатися.
- Техьон, я не певний, що між нами лишилося хоча б щось, що ми не обговорили і, якщо мені не зраджує пам’ять, ми досить вчасно і назавжди поставили крапку.
- Ти правий, любий Гукі, я просто хотів запитати, як твої справи, але подумав, що при «свідках» ти явно не захочеш казати, та і Чімін буде задавати зайві питання, по типу «ви знайомі?»
- А Юнгі не буде? – Чонгук усміхається, знає, що Мін ревнивий, ще давно знає, але все одно питає, бо у цю гру можуть грати двоє.
- Буде і відповідь йому навряд сподобається, - Кім видихає дим і Чон вперше дивиться на нього за цей вечір. Витончені риси обличчя, темні кучері, що падають на обличчя, роблять погляд, якимось чином, більш серйозним і зосередженим. Привабливий.
У Чонгука немає питань, чому саме цей чоловік став його першим коханням. Кім виглядає, як цілковитий фетиш. В нього гарні довгі пальці і дуже привабливі нігтьові пластини (Чонгук задається питанням, чому в книжках, де описували руки, ніколи не казали, що людські нігті можуть бути настільки неймовірними), статура вдягнена в довгі пальта і це чорне, як смол, волосся. Так, питань не має. Техьон був ідеалом в усьому, він знав, що привабливий, мав гарно підвішений язик і до біса багато любив фліртувати. Він знав, як заворожити рухами, голосом (своїм медовим голосом з нотками коньяку), що сказати і як змусити чуже тіло жадати, а серце – мліти. Він не просто знав, він користувався цим. Навіть зараз, Чон знає, що Техьон не просто так опустив голос на пів тони, а ще, він не дарма стогне ім’я молодшого так ніжно, розтягуючи голосні.
- Тоді я не думаю, що варіант затримуватися на балконі - те що потрібно в цій ситуації.
Хочеться піти і бажано після влити в себе все соджу, що так звабливо стоїть на столі, але Чонгук обіцяв собі, що його не буде це тривожити більше ніколи. «Слабкий», - відгукується в голові і чесно, вся сутність молодшого погоджується. Найгірше – не бажання, а ноги, що не йдуть, руки, які не відкривають двері, голос, який тремтить, а ще очі, які благають.
- Ти так і не відповів на питання, як твої справи? – Техьон навпроти спокійний, настільки спокійний, що хочеться кричати, щоб тільки зруйнувати цю впевненість у собі, зруйнувати його віру в те, що тут щось досі належить йому.
- Прекрасно, - підмиває запитати навзаєм, але гордість не дає, і Чон вперше їй вдячний.
- Ти щасливий? – Кім вперше дивиться Гуку в очі, шукає в них відповіді на питання, які обидва не готові почути, бо відповіді на них не ті, які хочеться знати.
- До смерті. – Чонгук в останнє видихає дим. «Так буде краще», думається. Він чесний. Може лише трохи згустив фарби, але не більше. «Незамінних не буває».
- Я сумую, Гукі, - ця фраза була звичною, коли вони сварилися раніше, коли не бачилися більше трьох днів, вона занадто легка для Техьона і така непідйомна для Чонгука, що він видихає ще раз, але тепер без диму.
- Так буває.
- Чому ти пішов, мій Гукі? – кажуть, що струни рвуться із різким мерзотним звуком, для Чонгука вони завжди розрізали повітря голосом, що був створений для джазу.
- Мені просто вперше стало сил обрати себе, а не тебе, - «треба бути мужнім», - б’є тривогу голос в голові, - і твого «Гукі» ніколи не існувало, Кім.
В ритмі вальсу спогади уносить вітер, він приносить зміни, сум і біль зникають в тумані, хай би воно дійсно було так.
***
Юність – час дурних рішень, помилок, досвіду, вируючих почуттів і ще чогось під назвою «сп’яніння». Якщо розговорити старших, то ті подарують мільйон ідей, як набрати десять балів за безбашеність, п’ятдесят балів за тупість і тисячу – за імпульсивність. І все це «на реальних подіях».
Але були люди, що в свої шістнадцять дихали книжками, існували формулами, рахували хімічними елементами. Чонгук був саме з таких. Може то дійсно жага до знань, а може вплив матері і батька, що весь час насідали з приводу навчання, повторюючи, що це майбутнє і бла-бла-бла. Так, це майбутнє, наповнене тривожністю, покусаними губами і брехнею. Гук брехав, як дихав. Він – гордість татка, і золотце для матері, але для себе він – жалюгідність. Людина, що не спроможна сказати «ні», що не відає мрій, той, хто просто існує, щоб бути «хорошим»-«чудовим»-«найкращім».
Мати каже, що він сяє, коли посміхається з трофеєм у руках, а Чонгуку здається, що він тускніє, провалюється в сіру безодню, грузне в усьому цьому, як у болотах. Але він тягне губи, розтягує їх на манер Джокера. Йому б костюмчик.
Так проходить холодна сіра осінь і сіра зима. Чонгук не помічає, як змінюються листки календаря і як спливає час, як змінюються сезони і як стрілки пробігають коло. А біля нього нікого, хто підказав би дату і тому він автоматично ставить нагадування на гаджетах. Паскудно.
В свої шістнадцять він знає слово «дружба» з підручника і десь на тому ж рівні слово «любов». Чон знає все про нагрівання планети, про те, з чого складається наша галактика і всіх учнів Ісуса, що старанно виводили літери Біблії. Але що він відчуває залишається для нього вічною загадкою. Він не розуміє своїх емоцій, іноді здається, що вони зовсім відсутні. Єдине, що наповнює його тіло – темрява і порожнеча.
В який момент все стало гірше – не відомо достовірно, але Чонгук пише листи. Листи, в яких благає всіх Богів, які існують, забрати в нього все, відібрати відповідальність, таланти, вміння і його життя. «В тебе все є» - повторюють батьки, нагадують про те, що жалітися, в його становищі, не можна. Тому листи всі перекладені на інші мови, щоб ніхто не зрозумів на скільки він не може впоратися з цим, на скільки сильно він горить в цьому всьому, головне, щоб скринька і оформлення були яскравими, головне, щоб все мигтіло вогнями, які не дозволять побачити правди.
Листи змінюються насильством над собою, удари по руках, коли неправильна зіграна нота на фортепіано, удари по ногах, коли вони не хочуть рухатися в такт музики, удари по голові за сльози, крики, біль, що він починає відчувати. Він механізм, який не дозволяє собі права на помилку, на слабкість, на все те, що притаманно простим смертним, він не має бути таким. Чонгук не знає, що з ним відбувається, коли зранку він не може встати і сісти за підготовку до тесту в неділю о шостій, не знає, що з ним коється, коли на психи матері він не може навить відповісти. Хлопець завісив дзеркала, щоб не бачити себе огидного, а ще, Господи прости, він відмовився від їжі. Колись здорове спортивне тіло перетворюється на шкіру, що міцно обліпила кістки, без натяку на м’язи чи жировий шар. Його ламає, але він не відчуває ні голоду, ні страху, тільки втому, що зжерає його безвольне тіло.
Саме таким його зустрічає Кім Техьон. Той, хто підфарбовує очі перед виходом в світ, носить фіолетову леопардову шубу і берет, а ще експериментує з кольором волосся. Він впевнено йде і впевнено говорить, на противагу Чонгуку, який двох слів без заїкань вимовити не може, він наспівує джаз, поки у Гука в голові грає Лана Дель Рей, а ще він до біса гарний.
- Що тут робить, така мила дитина? – перше питання, яке змінило все.