«Зізнаюся, я обіцяв собі не згадувати про тебе ні у розмовах, ні в думках, ні добрим, ні злим словом, але сьогодні згадав і вся рішучість, вся та самовпевненість, що вирувала у мені, керувала мною ці шістсот п’ятдесят шість днів без тебе, змінилася на дурне тремтіння кінцівок і п’яту за рахунком цигарку за останні пів години. Ні, я не сумую, не відчуваю туги і того, що новий день без тебе я не зможу прожити, я не відчуваю і половину того, що було раніше при згадці твого імені моїми губами. Я щасливий без тебе, але все ж, як довго це буде продовжуватися?»
Чорні мартінси, зшиті жовтою ниткою, впевнено тримаються в точці перетину із Землею. Так само впевнено, як і тонкі пальці рук їхнього господаря тримають опалок цигарки. Дорогі парфуми і жалюгідні найдешевші цигарки з вишневою капсулою, от який Він. Він вдягнений в дуту куртку чорного кольору, панаму під фасон і вузькі темні джинси, що зараз в моді у айдолів. Він – Чон Чонгук. Студент третього курсу факультету філософії, який на кордоні між «я знаю все» і на волосинці до «я відрахуюся зараз же». Але він далекий від слів «не знаю» чи «не можу», далекий від внутрішнього діалогу про нелюбов до себе і про жалюгідність свого існування. Чонгук далекий від всього цього на відстані майже двох років.
- Чонгук-а, давно чекаєш? Вибач, я затримався, на роботі був повний завал. –м’який високий голос і такі ж ледве відчутні дотики до плеч, а потім до шиї і Чон відчуває, як тепло розливається тілом. «Дім» - так це відчуття називають?
- Чімін-хьон, не бери до голови, холодні дні ще не настали, тож не страшно. – молодший цілує пухлі губи, обводить по ледь помітному контуру, це звичний жест, він завжди так робить, смакує бальзам, а після, немов запиваючи занадто солодкий присмак – цілує. Впевнено, беручи все, тому що йому можна, давно можна.
Чонгук не знає, як у нього почалися стосунки з Пак Чіміном. Пам’ятає лише, що вони познайомилися в інтернеті, тому що в ті часи молодший не часто з кимось знайомився в реальному житті. Пам’ятає те, як на першій їхній зустрічі Пак потягнув його за руку їсти цукрову вату, на яку Чон кинув всього один погляд. І пофіг, що насправді він в той момент подумав не «я хочу її», а «як це багно їсти можна?». До речі, відповідь на останнє питання він так і не знайшов, тому і попросив Чіміна доїсти і вибачився.
Взагалі, хьон був золотим. Так, Чонгук так вважав. Той був новим подихом для молодшого, тим, хто рятував в страшні дні, коли Чон, маючи свій набір ментальних захворювань, прокидався зовсім не собою. Кимось іншим. Кимось, хто не мав би вижити, не міг би, але виживав, тому що Пак був поруч. «Зі мною важко» – він попередив ще в той день, коли сором’язливо, ледве дихаючи, або дихаючи, але через раз Чімін зізнався йому у симпатії. Вони тоді не говорили про стосунки, але все ж, Чонгук мав зауважити, але що зробив хьон? Правильно, в традиціях Бели з Сутінок, клав великий і міцний на попередження. Чи казати вже, що на ділі все сталося навіть гірше, ніж міг собі уявити сам Чон, не говорячи вже про Пака.
Бувають дні, коли Чонгук ненавидить себе. В нормальному побутовому житті цього не було вже роки два, але бувають періоди. Коли жахливі речі захоплюють свідомість, не відпускаючи ні на хвилину. Гуку жахливо. Хочеться зняти з себе шкіру, або порізати все своє тіло, яке чомусь саме сьогодні не задовольняє зовсім. Хочеться відчути, як воно німіє від невеликого порізу, з якого витече небагато крові.
Чона зжирають ці шалені бажання і він знову скручується калачиком, аж дотягуючись колінами до вух, щоб перестати чути нав’язливі думки. Але боротися з цим немає сил. Все це абсолютно марно.
Гостре лезо і перший поріз. Потім другий, третій, четвертий. Він не плаче і не кричить. Його вимучений вигляд говорить сам за себе. На руці немає місця і Гук вимушено зупиняється, щоб перевести подих. Лягає на ліжко від тяжкості тіла і розслабляється вперше за ці дні.
***
Коли Чімін це бачить, його охоплює паніка і поспішними кроками він направляється до коханого, перш за все перевіряючи пульс. Це не вперше. Частково Пак звик, бо стабільно раз на три місяці, Чонгук ставав таким, хлопець попереджав. Але сьогодні це виглядає гірше, ніж зазвичай. Можливо через те, що рецидив затримався (Чон веде календар). Серце б’ється із шаленою швидкістю і Чімін видихає.
- Знову? - шепоче, щоб не переривати Чонгука.
- Схоже, що так, - голос хрипить, бо останні години Чон ні звуку не видав з себе.
- Посунься, сонце, я маю тебе обійняти, - Чімін цілує порізи, лиже їх, залишає тепло на них, намагаючись стерти весь біль, що зосереджений саме там.
Він обіймає міцно, намагаючись врости в Чонгука, дати раду його думкам, почуттям. Весь той безлад, що всередині Чона, перетворити на рожевий світ веселкових поні, тільки но б стало легше. Молодший дихає через раз. Його легені швидко наповнюються і швидко віддають повітря.
- Дихай глибше, - шепоче Чімін і кладе руку на грудну клітину свого хлопця.
Здається, що він заспокоюється і Пак навіть має надію, що на сьогодні все, але чує як під боком Чонгук ворушиться, лунає спочатку скуління, потім хриплий стогін, а за ними тиша, гробова, ніби навіть дихати людина перестала. Це лякає, Пак трусить тіло, перевертає на спину і бачить лезо, яке за необачливості не забрав, яке на дурну голову залишив в рідних руках і бачить дещо глибший поріз. Сказати, що Чіміну погано, це все одно, що гучно промовчати, але йому не до того. Швидка. Лікарня. Палата.
Чонгук пам’ятає лише холодну долонь на його. Пам’ятає болючу посмішку і таке звичне - «вже краще, сонечко».
- Хьон, - на голос молодого парубка це не схоже, але він намагається, - ти плакав?
- Ні, Гукі, ти ж просив.
Через це болить більше, ніж від швів, що стягують шкіру. Від цього болить.
***
Чонгук не раз думав про те, що було б, якщо б Чіміна не було. Чи був би він впевнений в собі настільки, щоб дозволити твердій тканині обтягувати його стегна? Чи був би він впевненим настільки, щоб сперечатися з професорами з приводу суджень «великих знавців»? Думка Чіміна важлива, але, як каже Пак, «не цінніша, ніж твоя особиста» і ця фраза передає суть їхніх стосунків. Їхнє кредо. Вони самі. І це робить Чона сильним, якщо не всесильним, змушує боротися не із собою, а з тим, що переходить його кордони, тим, що ламає. Раніше він би не звернув би уваги, але зараз. Зараз - новий він. Переродження після того, як був спалений до сірого залишку.
Чонгук ставав іншим не очах. Спочатку завжди сутула спина і потуплений погляд в підлогу змінилися розправленими плечима і впевненістю в очах. Потім стиль.
Старі рубашки і шкільні брюкі, які йому не пасували від слова зовсім, змінилися спортивним луком, в якому оверсайз форма підкреслювалася, де ін де, обтягуючими речима. Спортивне тіло тепер виглядало ще більш привабливим, а сам стиль був символом свободи духовної і фізичної.
Чонгук почав частіше висловлювати особисту думку, без остраху засуджень і гноблення. Але це було дійсно тяжко. Він був закритим. Комплекс відмінника плюс ще й інтровертність давали про себе знати. Страх сказати щось неправильно. Страх бути незрозумілим, здатися дитиною, здатися дурним. Все це було привито з дитинства. Школа, батьки і людина, яка зовсім не намагалася цього зробити. Людина, яку Чонгук воліє не згадувати.
З Паком було просто. Просто говорити, просто сміятися і не боятися було просто. Здавалося, що він вічність буде тримати за руку і дійсно, ніколи не відпустить. Чон довіряв. Вперше не намагаючись втекти від чужого тепла і любові, які змусили повірити в себе, які змусили жити. Навіть коли Гук був перед великою авдиторією, він тримався впевнено, ніби відчуваючи на собі чужі руки і вічні фрази про те, який він старанний і взагалі молодець.
***
- Сонце, - Чімін намагається на себе зняти увагу вже хвилини дві, але Чонгук занурився в свої роздуми занадто глибоко.
- Вибач, милий, ти щось казав? - питає безсоромно, але це лише видимість.
- Про що думав? - Пак просто цікавиться, бо йому дійсно важлива кожна думка, що пролітає в цій голові.
- Про те, що я не достатньо віддаю тобі, знав би ти, наскільки, я вдячний.
- Гук, мені достатньо просто того, що ти поруч. Я хочу робити тебе щасливим і поки мені це вдається - я буду щасливим.
- Чіміні-хьон, ти золотий, знаєш?
- Ну що поробиш, тобі пощастило, - Пак сміється і соромиться своєї ж фрази. А Гук вважає це привабливим. До відчуття мурашок по тілу. - Що ж, повторюючи запитання, що я поставив хвилин 5 назад, ти не проти, якщо до нас прийде мій колега і непоганий друг зі своїм партнером, ми хотіли потусити разом, але ти якщо хочеш, то ми перенесемо кудись зустріч?
- Хьоннім, я хочу бути знайомим з твоїми друзями, тим паче, ти маєш похизуватися своїм крутим хлопцем. - Чонгук усміхається, ніби вже знає, що всі будуть заздрити.
- Ах, мій хлопець і правда, такий класний. - Чімін драматично закочує очі, а потім обіймає міцно і в Чона знову мурашки. - Крутий, як варені яйця.
- Чімін-а!
***
Чонгук трохи хвилюється, він жодного разу не бачив друзів Чіміна в живу. Деяких бачив на фото, але все ж таки, це не знайомство. Плюсом до усіх сюрпризів є те, що ці люди старші за Гука, тому що і сам Чімін старший. І хоча Чона з дитинства оточували люди старші за нього самого, але все ж таки, легкий тремор рук і тахікардія забезпечені. Пак підтримує. Ходить навколо, то мне плечі, то цілує, то обіймає. Це дійсно заспокоює, але стало б взагалі легко на душі, якщо б Чонгук знав би цих людей заздалегідь.
Якийсь момент хлопець не витримує. Виходить на балкон і бере цигарку. Не добрий сьогодні день для його легень. Він чесно вибачається перед ними, але зі звичкою нічого не зробиш, вона залишок минулого життя.
В той час, як Чонгук вдихає тютюн, в світлій квартирі лунає дзвін. Чімін знає, що Гуку потрібен час, щоб прийти в себе, тому не тривожить, не кричить, просто йде до дверей.
- Ах, Чіміні, який я радий бачити тебе за межами того жахливого приміщення під назвою офіс, де відчувається лише запах депресії і відчуття «мені мало за це багно платять», тобі так пасує не бути там, як і мені.
Пак сміється. І чому його оточують такі драматичні люди?
За спиною чуються рідні кроки і Чімін посміхається.
- Техьон, Юнгі, знайомтеся, це мій хлопець – Чон Чонгук, - старший відходить в бік, даючи роздивитися гостям свою гордість. А Гук не дихає і сподівається, що це лише галюцинації тютюнового диму.
- Дуже приємно, - простягає долонь Кім.