Хвилі, вітер, море… Якщо ви ніколи його не бачили і не слухали, тоді важко вам уявити, яка сила ховається за тими тихими хвилями. За тим нудним прибоєм. Море тулиться до берега, мов злидар, коли насправді, воно тут є володарем.
Біда зустрітися з ним у шторм, коли воно показує усім необережним та безтурботним свою силу. Коли перевертає і топить, і коли нещадно милує, залишаючи самотніми у своїм вирії.
- Ми втратили його з поля зору, Капітане! Ми втратили той клятий дредноут, - валає під руку Пацюк.
Кепські справи, думає Ізабела, але не показує на своєму обличчі стурбованості. З усією силою вчепившись у руля, гучно віддає накази, аби нарешті здихатися Пацюка.
Ізабела розуміє, те що можливо знищило дредноут, може знищити і її корабель. Бо кунарійські дредноути ніколи не тонуть. Вони беруть на абордаж, стріляють своєю клятою вибухівкою і, якщо вже на те пішло, вибухають самі.
Навряд чи доля планує для неї інший сценарій.
***
- Капітан? А де ж твій корабель?
Це одне з найдурніших питань, які вона чула нарівні з «Скільки за ніч?» та «Чи не можна пригостити?» (звісно можна, дурнику)).
Проте, перебуваючи тут стільки часу, вона вже зі стійкістю переносить його. У більшості випадків. І зараз видно, якраз один із них.
- О, чи ти була Капітаном корабля-привида? Хоча, певно, якщо у привидів є свій корабель, то і Капітан свій теж є…»
«Яке миле кошеня», - думає колишня гроза морів. «Так би і з’їла. А очі, які великі.» Але вголос каже, видихаючи на повні груди:
- Еге, не знаю як там у привидів, але якщо б зараз мій корабель був цілим, мене б тут не було.
- Це сумно, - каже недалекоглядна ельфійка. - Я маю на увазі, що тебе б тут не було, а не те, що я не хочу аби в тебе був свій корабель…Я маю на увазі… Трясця, я лише хотіла сказати, що тоді б ми з тобою не зустрілися.»
Раптом у контрабандистки і піратки починає крутити шлунок. Чи то від елю, чи то від втраченої можливості втрутитися у розмову, поки це не зайшло дуже далеко. Бісів шторм. Але, як і раніше, замість піддатися ностальгії, Ізабела видає невпевнений смішок. Робить навмисно, аби показати всю неловкість ситуації, чи просто, щоб заспокоїти себе, не зрозуміло.
- Не хвилюйся так, Мерріль. Зараз я тут. І я маю відчуття, що пробуду тут я і ще довго.
Пропускаючи мимо вух в’їдливий коментар Рудої сили природи, а також іще один келих елю, незважаючи на мерзенний біль в животі, Ізабела дивом не пропускає відривок з промови долійки.
«…Бо ти мій друг…»
Якби Ізабела ще знала, що це таке. І тим не менш, така стурбованість не на жарт лякає її.
***
Щось відтоді починає крутити в ній старі захисні механізми у зворотній бік. Проте, це не означає, що вона взяла і почала раптом опускати свою оборону.
Вона хоча й капітан авантюризму, але ж не дурна.
- Ти ніколи не розповідала єдиної версії того, як опинилася у місті.
- Угу, - тільки і відповідає піратка, по дитячому вип’ячавши губи, хмурячи густі чорні брови.
- Люди цікавляться такими історіями. - все ж таки наполягає дворф. - Самотня піратка серцеїдка зі своїм кораблем та командою раптом опиняється на березі одна, мов серена, викинута на берег. Але що саме стало причиною такого вдалого збігу обставин? Корабель сів на міль? Ти не подумай, Рівейні, я так, для друга цікавлюся.
- Оу, знаеш. Я була тоді п’яною. А керувати морськими засобами напідпитку, то таке собі заняття. Бо раптом найгостріші скелі Кіркволлу здалися мені блискучими льодяниками. А ти ж знаєш, як ми, пірати, обожнюємо блискучі речі, - відповідає піратка, закочуючи очі до неба, ніби пригадуючи щось.
- Потім був ще той демон бажання. Вона пообіцяла мені гору монет та, прокладений на мапі світу маршрут до Ельдорадо, якщо я пришвартуюся поряд з одним із тих льодяників і я не втрималась…. Чого смієшся? А ти гадав, що ти один такий, хто може заливати комусь за очі?
***
Маленька пляшка-сувенір, проте велика кістка в горлянці. Чудовий подарунок.
І кожного разу, дивлячись на маленьку модельку корабля в бляшанці, Ізабела напивається іще більше.
«А ти зазирни під капот. Зазвичай, щось цікавеньке завжди ховається там.»
Авжеж, нічого під тим деком немає. Розчаровано, піратка поглинає у свої думки. Якби ж існувало зілля, за допомогою якого б можна було б перетворити модель в реальність, то замість аби гонятися за книжками рогатих велетнів, вона б з задоволенням вкрала щось подібне. Але не на часі. Поки що, не на часі.
***
- Тобі подати драбину, аби тобі було легше встромити ножа мені у спину?
«Ти такий милий пиріжечок, Гоук. Не знаю, як я раніше без тебе жила. Але тут ти правий. Я не можу брехати про такі речі. Я дійсно люблю великі кораблі.»
І сонце, і море…
Ізабела не проходить випробування тінню. Не те, щоб вона взагалі намагалась, а всеодно сумно. Демон міг розбазікати чогось зайвого і тоді її план накрився б мідним тазом. Не те, щоб був якийсь чіткий план, але ж кмітлива думка теж за щось рахується, так? Як то кажуть, крок перший це…
***
Погана була думка. Планування на майбутнє - не її форте. Але що зроблено, то зроблено. Головне - завдання виконано. Тепер її ніщо не зупинить. Ніщо.
Совість? Пфф. Звідкіля?
***
- … прокинулася? - питає вогняне чудо з мечем та щитом за плечима.
І нічого такого вона не зробила. Подумаєш, різко обернулася напівшляху аби віддати реліквію рогатим бовдурам з вилами. Самі ж наполягали, аби ті нарешті забралися геть разом зі всіма своїми списами, своїми рогами та своїм Кун.
Ну і що, що в першу чергу вони тут через те, що вона вкрала їх реліквію. Он, в Андрастіан, скільки вже святих реліквій по руках перейшло і нічого. Святі війни не ведуть. Поки що. І взагалі, як не вона, то хтось би інший поцупив. Дурних повно.
Зате Гоук ось тепер впливова людина. А то все бідкався, як біла ворона серед Хайтауну.
«Це все твій дурний вплив, Гоук. Так-так. Саме так. Хто тут тепер дурніший? Застрягла по вуха в лайні. Майже шість років без корабля. Здуріти можна. Якщо так піде і далі, то її здоровий глузд не врятує навіть Квітуча Роза.»
- Знаєш, що кунарі роблять зі своїми полоненими?
«Що це за звук і чому він десь поряд? Та на вертелі, мабуть, смажать, якщо ти вже про це заговорив. Клятий ельф. Ніяк голос прорізався після того, як хазяїна замочили. Хоча це й добре. Може тепер нарешті вгадаю колір твого спіднього, якщо ти його взагалі носиш… Треба буде якось ввечері завітати та перевірити.»
***
А ось і мій улюблений ельф-асасин.
- Ну, я як справи, Зевране?
- Ізабела! І чому я не здивований, що ти співпрацюєш у такій славній компанії?
- А ти досі слугуєш тим Сірим?
- Не уявляю, про кого ти.
- Авжеж, а я королева ночі.
- Але ж ти королева, Бела!
- Тепер ми говоримо на одній хвилі!
- Я би був радий базікати з тобою на хвилях хоч усю ніч, але не маю часу. Вдома мене чекає малесенька війна. Проте я радий був зустрітися з тобою.
- Стій-но ! Ти куди зібрався? І це все?
- Вибач, Бела. Але після її смерті… Для мене не має вже іншої.
- Та що ж це таке!
- Бувай!
- І коли це трапилося? Коли всі навколо мене ніби показилися? Стали такими доброчесними, порядними, вірними. Здуріти можна!
- Це ти ще Моріган не бачила!
- Кого?
- Та…не зважай.
***
Коли накриває буря, Ізабела твердо стоїть на ногах. Вона більше не боїться. Її впевненість відображується в очах відблиском блискавок. І тоді вона поринає у безодню.
Поринаючи у воду, вона втрачає все. Свій корабель, свою команду, себе. І всеодно, прокинаючись наступного ранку на якомусь з Рваних берегів, вона розуміє: та Ізабела загинула і серед уламків стоїть вона - нова версія себе. Вона народилася знов і плювати, що це таке, лиха вдача пірата або чорна помста долі. Вона буде грати цю версію до кінця, поки не переродиться і ще раз.
Ніхто не знає Ізабелу краще її самої.
***
І коли вона, вирвавшись з хижих лап Кастійона, розуміє, що з її роллю нарешті покінчено, вона вмирає.
Вмирає коли розуміє, що їй не дістанеться настільки жаданий корабель.
Вмирає, ставши привидом колишньої себе.
Раніше вона була Капітаном, а зараз вона лише Тінь.
***
Коли друзі виходять з доків і направляються у паб, вони ще нічого не підозрюють.
Вони веселяться, гумонять, стукають келихами по столу, святкуючи таку жадану свободу своєї подруги. Але вони не розуміють, що свобода для Ізабели, то вітер і морська сіль, то місяць і пригоди. То зорі, які зникають з появою світанку. То колискова хвиль, то небезпека, яку обіцяє неприборкане море.
Ізабела відчуває це, бо й вона така ж неприборкана і нестримна. Вона ніколи не зможе бути домашньою, прирученою. Привченою дивитися на модельку з під скла. Ні, її задовольнить тільки реальна форма.
І коли, вже під світанок, вони грають останню на цей раз партію Порочної Доброчесності, Ізабела раптом зникає знов.
Випаровується.
Разом із пришвартованим кораблем, який належав колишньому контрабандисту.
Можливо, вона й була тінню увесь цей час, але зараз ніщо не заважає їй втілити саму себе у реальність.
***
- Знаєш, якщо ти в нас тепер вільний, тоді можливо, коли це все закінчиться, підеш до мене на корабель? Мені потрібні такі сильні та спритні хлопці.
- Пропонуєш мені стати піратом?
- А чом би й ні?
- На твоєму уявленому кораблі?
- Поки що уявленому. Просто коли він в мене з’явиться, місць на ньому може залишитися, ммм, обмежена кількість.
- Не сумніваюся.
Епілог
- Кажуть, колись вона була Сереною моря, яка закохала в себе капітана цього корабля, а потім втопила, забравши його корабель собі.
- А я чув, що вона вкрала цей корабель у якогось короля.
- А я - що у сірих Вартових!
- Довбню. Звідки ж в Сірих корабель? І навіщо?
- Сам ти довбень.
- Тихіше, обидва! Вона йде сюди.
Раптом високі чоботи голосно вдаряють по палубі. І ось вона тут, власною персоною, великий капелюх затьмарює пів обличчя, шабля, гостра як паща акули, виглядає збоку. До її образу не вистачає лише папуги, але навіщо тоді їй, вже третій за рахунком, Пацюк?
- Ану до роботи, ледащо! Тільки байки травити і можете.
- Але ж все добре, Капітане. Ми тільки вирішили зробити невеличку перерву.
- Я тобі петлю зроблю на шиї і кину у море. Будеш відпочивати вічно, а зараз до роботи. Виконувати наказ!
- Є, Адмірале! Тобто, Капітане, тобто…
- Ай, яка різниця, вона вже пішла.
- Те ще стерво.
- І не кажи. Але свою справу знає. Ну що, хлопці, беремося!
Так, беріться, любі. Бо попереду на вас чекає ще купа роботи. І пригод, і небезпек. Бо Адмірал на своєму кораблі-привиді нікого не залишить без діла.
Навіть у кінці.