Повний текст

Ділан стояв навпроти дзеркала та дивився на те, як перший синець налився фіолетовим на шиї. Другий же осів під ключицею. Десятий виявився досить великим та покрив кривою смугою стегно. Одинадцятий розквітнув на лобку та розтягнувся до середини члена. Це завжди було нестерпно боляче.

Їхній світ був химерним, зіпсованим, бо ніхто при здоровому глузді не міг би придумати таке — синці на тілі, коли твій соулмейт цілує когось іншого. Ділан зненавидів того, хто був «призначений» йому долею. Це почалося не з підліткового періоду. Навіть не з того, коли йому виповнилося двадцять. Пізніше. Набагато. Складалося відчуття, що його партнер не думав про те, що може заподіяти шкоди. Подарувати біль, хоч і міг знаходитися за десятки тисяч кілометрів.

Ділан завжди думав про те, що кожна дія мала наслідки. Дія у їхній реальності була майже смертельною забавкою. Коли Шрайк, вже Родс, вирішував з кимось переспати або розвивати стосунки, то поцілунки були під табу. Інколи від необачності вони траплялися, але один-два. Не сотня. Не зривався з ланцюга. Тоді як невідомий соулмейт Ділана не зупиняв себе. Ніколи.

Одного разу він не міг лежати. Одного разу він не міг сидіти. Підняти руку. Тримати пістолет. Помочитися… Хоч це лише синці, всього лише шкіра, проте від цього болю було не менше. З роками Ділан навчився так жити, бо зміг повністю віддати себе Оку. В організації був ще один чоловік, схожий на нього: постійно з синцями, але без партнера. Двоє нещасних, хоча більш ніж половина планети така сама, як вони.

А потім розкрутилася вся ця афера з Вершниками — вливанням молодої крові до Ока. Ділан намагався ігнорувати незвичний свербіж всередині тіла, десь під лопаткою, проте з кожним днем він ставав все сильнішим. Повинен був зрозуміти все набагато раніше, а не бути сліпим дурнем.

Це трапилося у той день, коли Ділан розкрив всі карти Вершникам. Це здивування, майже шок, недовіра та радість — Шрайк сам відчував якусь піднесеність. Деніел був тим хлопцем, з якого завжди лилася океаном енергія. Деніел завжди був сонцем Вершників. Деніел не особливо розумів, що варто спочатку думати головою, а потім робити. Він від радості поліз до Генлі, обійняв її, покрутився з нею та поцілував в щоку. Нічого незвичного, поки Мерріт не подивився надто виразно на Шрайка.

— Ділане?

Власне ім’я викликало цікавість у всіх і Родс нахмурився, варто було побачити, як Мерріт торкнувся своєї щоки пальцями. І навіщо? Що він хотів тим сказати? Проте Ділан чомусь сам потягнувся рукою до власної щоки, відчувши легке поколювання болю. Безжальний цілунок, який лишився у нього від байдужості Деніела.

— Я… Я піду. Найближчим часом з вами зв’яжуться.

Ділан втік.

Він тоді банально втік, як боягуз, прикривавши щоку з синцем долонею. Деніел Атлас. Грьобаний Деніел Атлас. Самозакоханий Деніел Атлас. Йому начхати на усіх. Він жив одним днем. І він був його соулмейтом. Чому? За що?! Що Шрайк зробив такого у своєму житті, що доля вирішила так поглузувати?

Ділан ненавидів Атласа.

Він з ненавистю вбивався в тіло під собою, яке все сильніше стискало в пальцях простирадло. Кісточки пальців побіліли, проте це були не синці. Це геть ніщо, порівняно з тим, що Деніел робив з ним стільки років.

Атлас прийшов до Шрайка лише через місяць. Однак цей місяць був без єдиної мітки на тілі Ділана. Незвично. Якось навіть порожньо було. Деніел звідкись дізнався про те, де він живе. Прийшов, щоб поговорити. Вибачень не було, та й звідки їм взятись.

Ділан ненавидів Атласа.

Він схилився, щоб притиснутися губами до зведених лопаток і спуститися дрібними поцілунками нижче. Поштовхи стали повільніше, глибше — Ділан бажав, щоб це тіло пізнало біль, як він, що стільки років терпів, але… але не міг. Просто не міг. Руками він погладив напружені стегна, потягнув їх на себе, а потім ліг грудьми на спину Деніела, щоб не просто чути стогони, але і відчувати. Кожен. Відчувати, як у нього в руках тремтіли.

Ділан ненавидів Атласа.

— Я ненавиджу тебе, — повторив Шрайк за голосом думок та вкусив Деніела за плече.

— Пробач… Пробач, — зі схлипом збито повторював Атлас і голос його ставав все голосніше з кожним поштовхом.

— Ненавиджу, — він зарився носом у чуже волосся, востаннє увійшовши на всю довжину. — Як же я тебе кохаю.

— Ділане!

Ділан ненавидів Атласа. За всі синці, які колись квітли на власному тілі від безжальних цілунків. І завжди буде ненавидіти. Так само сильно, як і буде кохати.