Повний текст

Замах. Розвернутися. Проковзнути під рукою і знову розвернутися. Це був смертоносний танець. Завжди таким був, навіть якщо все робилося в насмішку. Справжня вистава, заради якої багато асів збиралися на тренувальному полі — двобій синів Всебатька.

Встигнути відсахнутися назад, але зробити самотужки замах, щоб вибити кинджал з чужих рук. Полум’я злості в очах. Полум’я бажання перемогти у кожному кроці. Полум’я, яке охопило їх живим колом.

— Це не за правилами.

— Щоб виграти — потрібно грати проти правил.

Його голос тягнувся, як нагріта карамель: солодко, спокусливо… небезпечно. Він ледь не пропустив удар, відволікшись на чужий азарт. Стрибок, наче хтось підштовхнув, і з повітря майже впали на нього. Вістря другого кинджала направили прямо в голову, який ледь не позбавив його ока. Крок убік, спроба вдарити у спину, але полум’я змією майже торкнулося його зап’ястка, аби тільки не було перемоги.

— Б’єш в спину? Бачать прабатьки, як це низько для принца Асґарда, — у чужому голосі чулася насмішка.

— Щоб виграти — потрібно грати проти правил.

Відповідь чужими ж словами. Коли потрібно — він був розумним, проте навчився ховатися за масками. Було у кого вчитися. І цей «кого» засміявся. Голосно. Весело. Закинувши голову назад, дозволивши побачити білу шию, до якої хотілося притиснутися губами. Провести язиком доріжку слідом за краплиною поту. Впитися зубами в цю м’яку плоть, щоб відчути на язиці жар. Це було б так само чутливо, як і бій.

Сміх обірвався надто швидко, лишившись дзвінким відлунням у вухах. Його противник увійшов в полум’я, що, як найзавзятіший коханець, обійняло тіло, та вихопив у найближчого роззяви з натовпу меч. У них були правила. Але правила завжди порушувалися, адже з ними не так цікаво. Криво посміхнувшись, він повів головою та відкинув у бік той нещасний маленький кинджал. У нього була зброя. У нього було те, що даровано йому майже з народження.

Локі, як той змій, повільно рушив з місця, аби обійти його по колу. Рука з мечем була зігнута так, щоб лезо лежало на плечі. Все тіло було надто розслаблене. Губи кривилися в гострій посмішці, яку хотілося стерти вимогливим поцілунком. Локі зірвався з місця, побіг на нього, з чим власне серце пропустило удар. І варто було тільки відстрибнути на крок, як він розчинився в повітрі, перемістившись знов ближче до полум’яної стіни, аби продовжити свій розслаблений крок.

Хведрунґ. Він був справжнім Хведрунґом: мстивим, жорстоким, хитрим, небезпечним і тим, хто ніс смерть. Хоч Локі не любив те, яким іменем нарекли його норни, проте воно відображало його суть. Одну з багатьох. Найбільш обожнювану, бо була надто знайома, бо була непередбачуваною.

Він знову зірвався на біг і варто було зробити крок назустріч — знову зник. Розчинився, аби продовжити виводити кола навколо Тора. Їхні бої завжди були непередбачуваними. Їхні удари завжди були смертоносними. Вони завжди ходили по надто тонкому лезу: якщо один падав — другий хапав його та не давав провалитися у безодню, у саму пащу Ґіннунґаґап. Хоча Тору завжди здавалося, що Локі — породження самого Первинного Хаосу.

Тор відчув, як повітря завібрувало, як наповнилося грозовою свіжістю, яке полум’я не було в силі пожерти. Локі знову зірвався з місця, ледь помітно стиснувши сильніше руків’я меча. Він не зник. Він заніс зброю для удару. Смарагдові очі наповнилися тріумфом перемоги, вони були рішучі до вбивства, як пальці Тора стиснули руків’я Мйольніра, на який прийшлася вся сила. Локі не був слабким, а хто так думав — надто швидко опинявся з перерізаною горлянкою.

— Нікуди без свого молотка?

— Більше поваги, Локі.

Злість псувала обличчя Хведрунґа, проте манило Тора сильніше. Як хотілося притягнути його до себе, обійняти та заритися носом у темне волосся, щоб вдихнути холодний запах зими, що завжди слідував за Локі. Тор схопився за чужу руку, вивернув її до ледь чутного болісного гарчання, і меч випав до їхніх ніг. Новий удар, спроба пронизати Громовержця кинджалом, але це було передбачувано. Надто. Через що остання зброя противника залишилася у його руці.

Тор насувався на Локі з рішучістю закінчити цей двобій. Він був грозовою хмарою і вже не звертав уваги на те, як невеликі блискавки пробігали по Мйольніру, як язики полум’я підбиралися по втоптаній землі ближче до їхніх ніг. Локі відступав, дозволяв відчувати перевагу, аж поки не зупинився. Тор не був особливо вищим, проте під важким поглядом відчув себе гідним лише бути мурахою. Крок, з яким би усе вирішилося, але Локі, як той змій, встиг висковзнути з рук і притиснувся грудьми до його спини.

— Чи зможеш ти відшукати мене, спадкоємцю Дев’яти Світів?

Поштовх, з чим Тор ледь не впав, проте йому вдалося зберегти рівновагу та розвернутися. Розвернутися, щоб побачити, як Локі заплющив очі, аби від власного тіла відділити самого себе. Ще одного. Ще. Багато двійників, на що натовп асів незадоволено заголосив. Але не довго. Ніхто не ризикував прямо при Торі казати щось проти Локі.

Чи дійсно Локі вийшов за межі гальдору? Чи дійсно пізнав сейд? Ні. Це вже далеко за розумінням усіх живих істот. Тор чув розмову батька з Локі, чув, що той забороняв йому йти темними шляхами. Однак зараз це не було важливим. Тор зробив декілька кроків вперед, на що тепер не тільки полум’я стискало його своїм кільцем, але і двійники Локі. Надто багато, серед яких потрібно було відшукати лише одного.

Локі обожнював загадки, обожнював брати участь тільки в тих іграх, де він сам міг стати лялькарем. Всі аси були амбітними, всі прагнули чогось, проте вони… вони лише могли голослівно про це говорити. А Локі ніс в собі темну рішучість, небезпечну геть для всіх, і це притягувало. Це й погубить колись самого Тора, що як той метелик тягнувся вночі до охопленого поминальним вогнем дракара.

Відшукати того, з ким з самого дитинства, не важко. Тор не вдивлявся в обличчя, не розглядав постаті. Ні. Він йшов за серцем, яке тягнуло у потрібному напрямку. Десь зовсім близько, майже й шукати не потрібно. І Тор зробив швидкий випад, виставивши руку з кинджалом вперед. Надто швидко. Надто ризиковано з обох сторін. Надто смертельно, наче його руку направляла сама Гель.

— Годі! — голос Всебатька рознісся голосним відлунням, що змусило всіх у натовпі тут же перелякано подивитися у його напрямку.

Пальці оніміли майже одразу, через що кинджал впав на землю, як і Мйольнір. Тор зі страхом дивився на те, як на шиї Локі розійшлася шкіра тонким порізом, подарувавши червоному намисту волю. Чималі краплини майже одразу ж зафарбували комір лляної туніки у карміновий. Як і пальці, які Локі притиснув до власної шиї. Здивування на його обличчі не було, не було і страху. Тільки незрозумілі веселі вогники в очах.

— Локі? — Тор зробив ще крок до нього.

— О, не хвилюйся, — Хведрунґ повів пальцями по шиї, розтираючи власну кров, яка тепер слугувала йому новим коміром. — Норни передрекли мою погибель не від твоєї руки. Доля незмінна, спадкоємцю Дев’яти Світів. Доля жорстока, мій любий брате, — Тор прослідкував поглядом за чужим та помітив, як розлючений Одін йшов до них. — Зараз почнеться.

І дійсно почалося. Тор не хотів згадувати той день, коли батько лютував. Проте лютував закономірно, адже сам Тор зненавидів себе за те, що ледь не вбив Локі. Того, хто був дорогим йому. Того, кого хотілося придушити, і того, кого хотілося зробити своїм. Нездорові бажання. Та чи був хоч хтось «здоровим» у всіх світах?

Аси. Боги. Єдині сильні. І доля вирішила покепкувати над ними всіма — мітки для споріднених душ. Мітки болю. Коли твої рани перетворювалися на шрами, то на тілі твого партнера розквітали малюнками квіти. Можна було прожити до кінця своїх днів і не знайти душу, а можна було отримати стільки міток битв, що це спотворило б твого партнера.

У Тора було мало шрамів: один короткий білий рубець на грудях, адже, не мавши розуму, свого часу напився та напоровся на сокиру Вольстаґґа, один на нозі, рівно посередині лівої литки, бо колись йому аж настільки захотілося піти в набіг на Йотунгейм. Великий та загрозливий Громовержець, який неодноразово бився, неодноразово отримував поранення, лишив тіло свого можливого партнера чистим. Але тіло Тора охоплювали чорні лілійники з золотими серцями.

Він пам’ятав, коли з’явилася перша квітка. Лівий зап’ясток. Нерівне стебельце і квітка, яка розкрила свої важкі пелюстки за місяць. Тору тоді було п’ятнадцять. Ця рука, як і друга, за стільки років вкрилася незліченною кількістю лілейників, які посягнули й на боки. Навіть спина мала три одинокі квітки. Хто? Хто ж стільки страждав, щоб обдарувати самого Громовержцями найтендітнішими квітками? Тор часто, стоячи перед дзеркалом, дозволяв собі проводити пальцями по пелюстках, уявляючи, як відчував би опуклі рубці, які точно б прикрашали білосніжну шкіру. Ні. Це лише мрії. Скульд заради власної насмішки визначила йому геть іншу долю.

Сьогодні Тор вперше за довгий час не хотів йти на бенкет. Втомився. Ще й у дзеркалі відображалося незадоволене обличчя, яке тільки викликало б у всіх зайві питання. Несвідомо почухавши шию, шкіра якої вже біля гортанки розчервонілася, Тор все ж таки вирішив одягнутися.

Квіти. Асґард жив квітами, хоч це не завжди було щастям. Через батька у Фрігг половина обличчя разом з оком перекривалася червоною трояндою, що виглядало як опік. Якби вона не була дружиною Всебатька, то давно б покинула Асґард через усі погляди та насмішки. Чи очікувало Тора те саме? Чи вкриють все його тіло чорні квіти?

Комір неприємно тиснув. Тор відтягнув його та знову почухав шию, зашипівши, варто було шкірі опалитися вогнем. Натер вже десь? Потрібно буде сходити до Ейр, хоча вона все одразу його матері розповість. А потім ще будуть ходити нові чутки, що «як це так, Громовержця прийняла цілителька жінок». Так, Локі мав рацію у тому, що деяких асів потрібно з ганьбою вигнати з Асґарду.

Зала заповнена асами й тими, кого вважають полеглими воїнами. Надто багато всіх. Проте погляд, як і завжди, дуже швидко знайшов Локі, що стояв біля однієї з колон та розмовляв з Сіґюн. Останнім часом їх можна було дуже часто побачити удвох і це… це дратувало Тора. Чи відчував щось подібне Локі, коли біля нього крутилися жінки? Хоч Громовержець і був в деяких моментах дурнем, проте він бачив, як інколи на нього дивився Хведрунґ.

Однак його увагу цілий вечір займали нервові рухи Локі, який постійно поправляв високий комір своєї накидки. Навіть коли Сіґюн потягнулася рукою, аби, мабуть, допомогти, від неї відсахнулися та майже одразу пішли до виходу. Але шия, де був недавній поріз, оголилася, дозволивши навіть здаля побачити все ще рожевий рубець. Багато часу пройшло з тої бійки і… Ні. Ні. Ні!

— Агов! Ти чого?

Тор не відреагував на оклик Сіф, коли майже зірвався з місця. Встигнути. Йому потрібно було наздогнати. Кров шуміла у вухах. Кров розпалила все тіло, від чого долоні стали огидно мокрими. Кров не давала зробити вдих.

Палац завжди здавався Тору великим, надто великим для одного аса. Зараз же його дратували всі ці коридори. Він то майже наздоганяв Локі, але варто було звернути за ним слідом, як він зникав. Опинявся за спиною. Попереду. Сміявся кожного разу, як Тор гукав його. Майже близько, майже ось-ось і він все ж таки схопив Локі за зап’ясток, аби різко сіпнути на себе.

— Що ти робиш?

Розлючене шипіння на таку дію, але Локі закам’янів, варто було Тору розірвати його сорочку, оголивши груди. Одна сором’язлива квітка з пишними п’ятьма білими пелюстками, які мали золотавий відблиск. Золото. Їх поєднувало золото. Вони були поєднаними. Погляд піднявся на шию Локі, де сяяв шрам на тому ж місці, де у Тора розквітав новий лілейник.

— Ти…

— Я, — Локі злісно примружився та вирвався з рук Тора. — Твоє виховання бажає кращого.

— Ти знав? О-о, ти знав, — він похитав головою і штовхнув Хведрунґа до стіни, на що той вдарився об неї потилицею, неголосно зашипівши. — Змій. Який же ти змій.

— Я все ще син Одіна, твій брат, якщо ти забув, щоб так поводити себе зі мною. Але так, твого розуму не вистачить, щоб все це осмислити.

— Сволота.

Тор, як і завжди, пішов слідом за своєю люттю. Як те теля на повідці. Він зробив ривок вперед та впився поцілунком в чужі губи. Холодні. Стиснуті. Німі. Не такі, як у його думках. Заборонених думках. Але ніхто і ніколи не смів обговорювати чужу пару, бо це справа норн, які завжди недоторканні. Тор не дозволив собі більше торкнутися Локі руками, який відвернув голову, на що губи завмерли на щоці, до якої Тор після притиснувся чолом.

— Чому? Чому, Локі?

— Десь глибоко в собі ти знаєш правду, — чужий голос відбився якимось сумним відлунням в серці.

— Ти знаєш більше правди, ніж кажеш. Можливо, час відкинути всі свої ігри?

— Лише тоді, коли ти не будеш робити з себе дурня, — без жодної емоції промовив Локі. — Ми народжуємося минулим, дихаємо теперішнім, гниємо майбутнім. Норни напророкували нам різні шляхи, а це… — він торкнувся пальцями своєї шиї. — Прикра помилка.

Навіть голос не затремтів. Нічого. Абсолютно. Тор відступив від Локі, який більше не дивився на нього. Який надто сильно стискав краї розірваної сорочки, аби контролювати своє тремтіння у пальцях та приховати сором’язливу морошку. Який вперше за усі свої роки дозволив своїм плечам важко опуститися, наче під тисячолітнім тягарем. І Локі пішов, залишивши Тора в порожньому коридорі з неймовірно бридким печінням розпускання чорного лілійника на шиї.