Дисклеймер:
Перед тим як читати дану роботу, будь ласка, ще раз уважно перегляньте мітки та теґи! Я розумію всю проблематику теми і відповідальність у її висвітленні. Моїм бажанням є розкрити життя світу педофілів, а не перенести це поняття в романтичний напрямок! Деякі фрагменти навіть мені було огидно писати. (Спойлер: щасливий кінець).
27 червня, 00:04. Квартира Хьонджіна.
Чоловік не впізнавав себе. Все життя його перекреслилось однією чорною лінією коли він зрозумів хто він насправді. Здавалось, його душа впала зі хмар та розбилась на малі шматки. Чоловік скинув із себе піджак та краватку, яка так стискала йому горлянку. В судомах, Хван умився холодною водою з крану і тепер глядів на своє відображення в дзеркалі. Думка про те що він педофіл боляче насідала на його голову. Як так вийшло? Просто, як? Чому тепер він той самий вовк, що полює на зайчика? До дідька все, він не може думати про Йонбока. Байдуже, що лише цей хлопчина зміг викликати у нього такі метелики в животі. Байдуже, що тільки він його ідеал. Хвану абсолютно все одно на русявого хлопчика, у якого посмішка така ж сліпуча, як сонце. Хван поїде звідси далеко. Подалі від об’єкта його бажань. І забуде про його існування. Хьонджін робить крок назад від майбутнього.
— Блять, — чоловік зривається і все гігієнічне приладдя летить на підлогу.
Для нього педофілія — не норма. Він хворий, і це потрібно лікувати. Хьонджін на піку надмірної агресії йде до кімнати, дістає свою дорожню сумку й швиргає туди всі власні речі, що трапляються йому під руку. Хван тікає, і так буде правильно. Йому двадцять один. Здається, такий молодий. Але тому, який приглянувся чоловікові, лише тринадцять.
Хьонджін одягає шкіряну куртку та йде з дому, навіть забувши закрити на ключ свою квартиру. Кидає сумку в багажник свого автомобілю і просто їде з міста. Байдуже куди, аби втекти від огидного самого себе. Хван тисне на газ сильніше, в бажанні врізатися у фуру і розбитися. Такі люди, як він, повинні сидіти в психлікарні все своє життя.
26 червня, 13:38. Школа в м. Сеул.
Мінхо випускався зі школи. Для нього це було велике свято, адже випуск — ще одна сходинка до його мрії. А його мрія відкрити власний бізнес. Без грошей свого бойфренда Джісона. Стоячи на врученні свідоцтва, хлопець очима зустрівся з поглядом свого брата Джинні. Старший посміхнувся випуснику, таким способом підтримуючи його. Все наче було добре, поки з кишені піджака не завірбрував смартфон. Чоловік крадькома глянув на екран, та краще б він цього не робив. Телефонував шеф, а отже, треба відповісти. Хван тихенько вийшов із зали та взяв слухавку. Ну, звичайно, солодкою розмовою це не назвати. Його бос нагримав на чоловіка, за те, що в будній день Джинні написав заяву-дозвіл вихідного в зв’язку з випуском свого брата. Та зараз начхати, випуск брата — головніше.
Хьонджін кладе слухавку, розвертається до дверей, та тут на нього хтось налітає, що ледь не збиває обох з ніг. Чоловік вчасно зреагував та схопив невідомого за талію та спину, міцно тримаючи.
— Вибачте. — Тихий голосочок лунає з маленького тіла. Це був русявий хлопчик в синій сорочці.
— Ти як? Ти не забився? — Звільняючи зі свого захисту незнайомця, Джинні ласкаво погладив чужу ручку, яка була ніжною та приємною на дотик.
— Ні-ні, все добре. Я Йонбок. Ще раз пробачте. — Хлопчик не висмикував свою руку з чужої долоні. Йому було дуже ніяково, що так сталось, тому ніяк не піднімав свої очі.
— Я Хьонджін. Не вибачайся, все добре. — Охопивши чуже підборіддя, Хван зустрівся із темними очима, в яких же через мить потонув. Усередині щось приємно залоскотало. Такого не було раніше. Йому стало настільки добре, що хотілось поділитися своїми почуттями смачним поцілунком.
— Добре. Вибачте… Ой, тобто. Не вибачте. — Хлопчик червонів просто на очах. Хьонджін помітив прекрасне ластовиння, що робило цього хлопця незвичайним.
— Вау, ніколи не бачив у азіатів таке густе ластовиння. Я вражений.
— Я огидний, так? — Йонбока наче вдарило струмом, і він відійшов від чоловіка, ховаючи свої жахливі плямки в долонях.
— Ні-ні-ні, дуже гарно. Пробач. — у цей час Хвану стало соромно, що він зачепив хлопчика.
26 червня, 18:12. Ресторан «Пляж мрій»
Джинні не ліз і шматок у горло. Він крадькома зиркав на протилежний бік столу, де Йонбок наминав токпоккі. Він так кумедно їв, що чоловік не міг не розтанути. Від брата він дізнався, що хлопчик — молодший брат однокласниці Мінхо, тому й присутній на застіллі випускників.
— Хьонджін, ким ти працюєш? Ліно дуже мало говорить про свого брата-красунчика. — Невідома Джинні дівчина запила питання бокалом вина, грайливо стріляючи очима.
— Ей, на кадри мого брата. — Втрутився в розмову Мінхо жартома. — Всі його гроші будуть моїми.
— Я на стажуванні в поліції. Якщо пощастить, то через пару місяців буду повноцінно працювати.
— О-о-о, я злодійка. Арештуєте мене?
Хьонджін відразу зрозумів на що натякає дівчина, і вже хотів їй відповісти, що арештовувати він нікого не буде, як тут якийсь хлопчик втрутився у розмову.
— Ох, пане Хьонджін, ви справді поліцейський? А у вас є пістолет? — І цим хлопчиком виявився саме Йонбок. Чоловік помітив палаючі очі, тому перемкнув усю увагу на Йонбока, розповідаючи, про зброю яку він колись тримав та кримінальний світ. Звичайно він пропустив нудну теорію, щоб хлопчику було цікаво слухати.
26 червня, 22:50. Балкон в ресторані.
Усі голосно сміялися із якогось жарту однокласника Мінхо. Хтось попивав алкогось зі стаканчика, хтось курив, а Джинні знімав на камеру, як його брат кумедно флексить. Що казати, випуск вдався на всі сто. Хван майже не звертав уваги на липучу випускницю, яка так і хотіла затягнути чоловіка в ліжко весь вечір. Та ігнорування не допомогло.
Хьонджін вирішив залізти в соцмережу, тому відокремився від мінікомпанії в кутку. Та недовго щастя тривало, як шановна пані-приставака підійшла до нього та буквально повісилась на чоловічому тілі. Від неї пахло спиртним та солодкими парфумами.
— Хва-а-ан, вгостиш даму келихом вина? — Вона розстягнула губи в посмішці.
— Я за кермом, тому й не п’ю. — Чоловік м’яко відсторонився від набридлової випускниці й зробив вигляд, наче її тут і немає.
— Хе-е-ей, ти навмино мене ігноруєш? — Вона підійшла до нього в притик та торкнулася інтимного місця Джинні, який через секунду відлетів від неї, як ошпарений.
— Ти взагалі здуріла? Досить до мене залицятися.
— Але що тут такого? Ти більше часу приділяв тому хлопчику, ніж мені. Можливо, хай тобі він відсмокче?
— Та що ти верзеш?
Чоловік розізлився, та просто пішов геть від неї. Навіщо гаяти час на тупий скандал з незнайомкою? Він знайшов Мінхо та повідомив, що їде до себе додому. Він впевнений, що батьки заберуть молодшого брата, тому може не перейматися. Та й завтра все одно на роботу рано прокидатися. Все б нічого, та останні сказані слова тієї дівчини не йшли з його голови. Фантазія зрадила Хьонджіна й вимальовувала різні еротичні картинки у його голові. «Стоп» тут зайвий. Чоловік уявляє кожну деталь, кожне своє почуття, кожну хвилину. Шкіра Йонбока дуже ніжна, а очі бездонні. І Хван тоне в них. Він припарковує машину в темному місці, куди не потрапляє світло ліхтарів. Несила терпіти те, що відчувається. Приходить полегшення, коли він нарешті приділив увагу своєму збудженню, і чорт, це найприємніша мастурбація в його житті. Жоден язик не приносив стільки задоволення, як одна фантазія про хлопчика. І це до біса лякає.
Оргазм ще не встиг минути, як шок накрив Хьонджіна з головою. Що він щойно, трясця, зробив? Натискаючи на педаль газу, чоловік рушає додому.
15 вересня, 13:00. Школа в м. Сеул.
— Ох, Хьонджіне, погуляй поки по школі, а я знайду твою характеристику. — Каже пані директор, а чоловік її слухається.
Хван пройшов стажування в поліції, і тепер, якщо йому не знайдуть ту кляту характеристику, то він не стане полісменом.
У школі було тихо, адже на даний час проводяться уроки. Це й на краще. Це місце навіює йому солодкі спогади, які не найприємніші. Чоловік ходив знайомими коридорами і згадував свої шкільні роки. Та це місце було для нього лише одним кроком вперед в майбутнє.
Проходячи повз вбиральні, Хьонджін почув дитячі крики. Спочатку йому здалось, що діти бешкетують на уроці, та прислухавшись, зрозумів, що тут зовсім не до жартів. Зайшовши до чоловічої вбиральні, звідки лунав звук, він помітив трьох високих хлопчиків, які стояли над кимось в кутку.
— Що тут коїться? — Голос чоловіка був серйозним та гучним. Трійка, побачивши дорослого, миттю чкурнула подалі і перед Хьонджіном постала неприємна картина: у самісінький куточок забився русявий хлопчик, що заховав своє обличчя в зігнутих колінах. Він гірко плакав. Його ручки були вимащені кремом для випічки, що бруднив його чистенький одяг. Серце старшого пропустило один болючий удар.
— Гей, що сталось? — Хван ніжним голосом звертався до хлопчика, присівши до нього. Він поклав свою долоню на м’яке волоссячко та обережно погладив.
Хлопчик підняв свої очі на чоловіка. Це був Йонбок. З його темних оченят скочувались слізки, а по щоках був розмазаний той самий вершковий крем, що і на ручках.
— Вони сміялись… — Йонбок намагався щось сказати, та через плач не було нічого зрозуміло.
Хьонджін простягнув свої руки і школяр миттю опинився в чужих обіймах. У чоловіка розривалось серце. Він якомога сильніше притискав до себе молодшого та шепотів йому слова підтримки. Хван підняв його та на руках виніс на коридор, саджаючи того на підвіконня. Як добре, що зараз урок, і він може заспокоїти хлопчика.
Виявилось, що у Йонбока сьогодні день народження, і він в школу приніс тортик, який йому приготувала матуся. Та не всі однокласники позитивно прийняли дружній жест. Той тортик вони кинули в Йонбока та сміялись з його «кумедного» вигляду. Тоді хлопчик побіг до вбиральні, та трійка жорстоких хуліганів кинулася за ним. Почали лупцювати та обзивати усіма непристойними словами. Від страху молодший забився в куток, та рефлекторно прикривав обличчя та голову. Побої закінчились, та хлопці продовжували сміятися та цькувати іменинника. На питання, де ж був у той час вчитель, Йонбок не відповів. Це викликало у Хвана страшні підозри.
15 вересня, 19:00. Дім місіс Лі.
Хьонджіну було легко дізнатися де живе Йонбок-кі. Із папок поліції, він вичитав, що батьки хлопчика розлучилися два роки тому. Мати виховувала трьох дітей. Старшій доньці дев’ятнадцять, Йонбоку вже сьогодні чотирнадцять, а молодшій сестрі тільки три рочки. Чоловік навіть уявити не може, який хаос твориться в будинку.
Район, де знаходився будинок сімейства Лі, був не із хороших, але й не із поганих. Щось середнє. У подвір’ї було чистенько, лише де-не-де лежали дитячі іграшки. Чоловік тримав великі сині кульки у формі машинок та пакетик із подарунком. Взявши всю волю в кулак, він постукав у дім.
— Доброго вечора, місіс Лі! Я Хван Хьонджін.
Виявляється, що Йонбок із старшою сестрою тимчасово у батька святкують День Народження, і ось-ось мають приїхати. Хван розповів усе, що побачив сьогодні в школі. Він навіть пошкудував, що так різко все випалив, бо мамі стало зле. Виходить хлопчик навіть не розповідав про булінг.
— Хьонджін? Що Ви тут робите? — Йонбок з’явився неочікувано. В руках він тримав велику машинку, подаровану татом. Хлопчик був здивований, побачивши свого рятівника.
— Прийшов тебе привітати з днем народження, і приніс подарунок.
Чоловікові було дуже приємно бачити, як очі Йонбока горять від такого подарунка: нової сучасної приставки. Він на радощах обіймав усіх, та разом і Хьонджіна, який в середині відчував таке тепло, що приніс радість саме цьому хлопчику. Йому захотілось дарувати йому щастя.
16 вересня, 01:23. Квартира Хьонджіна.
Це була перша ніч, коли Хвану приснився Йонбок. Хлопчик запросив до себе чоловіка пограти в приставку. Спершу все йшло чудово. Вони гралися, сміялися та розмовляли про пусті дрібнички. Та Йонбок за мить потемнів і почав бугикати. Кашель його був таким сильним, що весь барвовий сон перетворився на чорну діру. Хван сказав, що знає, як допомогти хлопчику, та простягнув йому руку. Йонбок довіряв чоловікові і без всяких вагань пішов за ним. Хьонджін увів його в якусь крихітну спальню. Дістав шовкову стрічку та зав’язав йому оченята.
— Йонбок-кі, я тобі дам солону паличку, а тобі потрібно буде посмоктати її, але не кусати. Він як льодяник, тільки це ліки. І не знімай пов’язку.
Поки хлопчик покірно мовчав, Хван тихенько розстібнув свою ширінку та приставив до дитячих губ ту саму “соломинку”.
І тут він прокинувся. Серце калатало з такою швидкістю, що здавалось, зараз вистрибне та втече. І знову цей липкий страх скував усе тіло Хвана. Та він просто хворий. Чоловік бере свій телефона та гуглить: хто ж такі педофіли.
“Нам легше повірити, що педофілом є «брудний дідок у парку», а не охайний водій автобуса”. — Теммі Л. Рагглз.
А Хван все ж таки коп, чорт забирай. З’явилось бажання сісти за ґрати. Він судомно гортав далі сайт, коли наткнувся на характеристики педофілів: здається надійним і респектабельним, має добру репутацію в суспільстві; виділяє дітей, які здаються проблемними та потребують уваги чи ласки; може бути гетеросексуалом, гомосексуалом або бісексуалом; в основному приваблюють хлопчики та дівчатка препубертатного віку; комусь достатньо подивитися, для інших достатньо сфотографуватися або подивитися, як діти роздягаються, треті потребують більшого контакту тощо.
Чоловік цілу ніч читав страшні оповідання про педофілів: що говорили жертви після багатьох років мовчання, як педофіли себе поводять. Паніка накрила чоловіка з головою. І що буде далі?
7 січня, 15:00. США, орендована квартира.
Минуло 2 роки після того, як Хван переїхав до Америки для здобуття досвіду. Він є представником корейської поліції в США, розкрив багацько невеличких справ, які стосувалися корупції, крадіжок в супермаркетах та сім’ях, зґвалтувань жінок, булінгу. Він є простим копом, якого автор у цьому фанфіку не буде возвеличувати. Хьонджін просто ріс у своїй сфері діяльності, і лише в майбутньому у нього будуть дійсно високі здобутки. У нього є напарник, без якого Джинні як без рук, — Бан Чан. Австралієць старше за нього на кілька років. Чан теж кореєць, який разом із Хьонджіном тимчасово живе в Америці.
Сьогодні у полісмена вихідний, тому він зробив те, що роблять нормальні у цей день — виспався. Але нарешті він дочекався того дзвінка в двері. Це був Марк — хлопець Хьонджіна. З ним вони разом уже 5 місяців. Йому двадцять один, а Джинні двадцять три. Ідеально.
— Любий, привіт. — Американець подарував йому свою чарівну посмішку. — Ця робота забирає у нас так багато часу.
Чи кохав Хьонджін Марка? Ну, звичайно. Напевно. Американець майже не був у думках Джинні. Так, він піклувався про нього, переймався. Мабуть, це і є кохання.
Сидячи на кухні, Хван тримав на своїх колінах свого бойфренда. Вони цілувались, адже скучили: Марк за Хьонджіном, Хьонджін за сексом.
Тому пристрасть швидко розгорілася в двох тілах. Одяг летів у різні сторони, розриваючи ґудзики. Можливо б щось і було, якби не дзвінок Мінхо. А якщо дзвонить брат — треба відповісти. Чоловік підняв слухавку, поки Марк цілував чуже тіло.
— Хьонджіне, пам’ятаєш Йонбока? — Хван зупинив дії молодшого та почав уважно слухати, що каже брат. — Його старша сестра, а також моя колишня однокласниця, потрапила в аварію та, на жаль, загинула. — Голос Мінхо тремтів. Молодшому і не вірилось, що таке могло статися.
— Як так вийшло? — Чоловік насупився та спихнув зі своїх колін американця.
— Фургон врізався в легковик. Машина зробила сальто, і ось.
— Добре, я вилечу наступним рейсом.
Брат ще намагався відмовити Хьонджіна кидати справи та летіти в іншу країну. Він лише подзвонив, щоб поділитися із ним таким страшним випадком. Та чоловік їде до Йонбока.
За весь час, Хьонджін просто жив своїм життям без жодних педофільних думок. За Йонбока він не думав взагалі. Хван розумів, що лише з Йонбоком стає таким хворобливим, тому як тільки випала змога втекти — він це зробив. Це було найправильнішим рішенням в його житті. Та така подія змушує кидати всі справи та летіти до нього. Він уявив, як боляче зараз хлопчині, тому й хоче бути поряд. Не більше.
10 січня, 14:45. Будинок місіс Лі в Сеулі.
Ця втрата перевернула життя родини з ніг до голови. Ніхто тепер не буде таким, як раніше. Особливо Йонбок. Його сестра тепер навічно буде в землі, та ніколи не скаже йому, як сильно його любить. Матуся постаріла на всі десять років лише за одну ніч. Молодша сестра багато плакала, а її сльози іноді переростали у істерики. Тепер сонце над їхнім домом з’явиться не скоро.
— Містере Хван. — Хлопчина вклонився полісмену. — Дякуємо, що навідалися. Мені шкода, що Ви з іншої кра… — Та той його перебив, кладучи свою руку тому на плече.
— Ні, хлопче, це мені шкода.
Лі не втримався та сам впав в обійми старшому. Він плакав йому в плече, як два роки тому. Йонбок і сам не розуміє, чому Хван викликає до себе стільки довіри. А полісмену хочеться забрати весь біль Фелікса собі.
15 січня, 20:07. США, орендована квартира.
Хьонджін п’є четверту каву за день. Він робить все, аби не заснути, а не спав він вже третій день. Йому снились огидні сни з участю Йонбока. То він його ґвалтував, то бив, то іноді голос Йонбока благав про допомогу, а Хьонджін навіть не намагався його знайти. Підсвідомість говорила чоловікові — не можна тобі думати про хлопчика. Але серце говорило інше, бо Хьонджін, хоч і не зізнавався сам собі, та відчував не лише сексуальний потяг, а й ромачний. До сраки всю любов, педофіли — маніяки, яким потрібно робити хімічну кастрацію та саджати за ґрати.
Чашка летить в бік дверей та розбивається на маленькі осколки. Хьонджін зривається. Він не хоче бути таким, він не хоче відчувати зв’язок з малолітнім хлопчиком. Хван перекидає стіл, кидає стільці, ламає прилади. Полісмен йде в свою кімнату та починає трощити все там. Він кричав, рвав шпалери, бив усі статуетки та зривав картини. В істериці він не тямив, що робить.
4 лютого, 13:00. США, Анонімний клуб педофілів. (Увага! У цьому розділі присутні реальні історичні особи, які будуть присутніми у цьому часі. Усі історії справжні, знайдені у просторах інтернету)
Бан Чан дізнався про становище Хьонджіна й вирішив хоч якось йому допомогти. Чоловік не вважає його справжнім педофілом, тому найкраща ідея — це познайомити Джинні зі справді хворими людьми. Майже місяць він вишукував, і ось знайшов. Зараз Хван сидить серед людей, які такі, як він, та чекає черги на розповідь власної історії.
Першим почав чоловік похилого віку. Одягнений він був у явно брендовий одяг із золотим годинником на руці. Хьонджін впізнав його — це мільярдер Джеффрі Епштейн.
— Всім привіт, панове. Мене звуть Джефф, мені шістдесять років, і я педофіл. Кожного разу, коли до мене приводять дівчинку набагато молодшу за мене, то я знову відчуваю себе молодим. У мене є так званий “Острів педофілів” з підземними тунелями. Бути педофілом — це нормально. Просто природа робить за нас, чоловіків, свою роботу. Навіщо кожної ночі кохати свою дружину, в якої тіло вже звисає та покривається плямами, коли можна кохати молоденьких, цнотливих дівчаток?
— Вітаю, панове! Я Алладін. Мені сорок років. Із 2007 року, я почав перегляди медіа з жорстоким поводженням з дітьми. Це було цікаво, і так захоплююче. Мені теж хотілось показати всьому світові, що я теж так можу. Та світ би мене не зрозумів. Тому я дізнався про існування даркнету. Вже протягом десяти років, якщо не більше, я займаюсь зніманням матеріалу із неповнолітніми. Особливо мені подобається дитячі обличчя. Такі невинні, яких так і хочеться примусти кричати. Я знаю, в середині їм подобається те, що я з ними роблю.
— Я Ендрю. Сімдесят шість років. Якось ми з дружиною взяли з дитячого будинку синочка. Все б нічого, та, щоб мене муха вбрикнула, цей засранець виглядав так апетитно. Я й показав йому, як потрібно себе поводити зі мною. І мені сподобалось. Зараз я від’їжджаю до Іспанії. Людям навіть не буде цікавий якийсь британський вчитель із десятирічним досвідом у педофілії. Ох, і зараз мене звуть Марк.
— Я Юрген. І мені дев’ятнадцять. Живу з батьками і кожного вечора, о сьомій годині, ми разом переглядаємо ток-шоу. У мене навіть є дружина, хоч я і гомосексуал. Ви хоч бачили цих діток? Вони настільки милі, що хочеться зіпсувати всю їхню красу. Я заманюю їх у тунель, мастурбую їм там. Та справжній оргазм я відчуваю, коли він поділений на частини тіла та видно всі його внутрішні органи.
Хвана вирвало. Знаходячись серед цих хворих ненормальних людей, він навіть подумав, що він і нормальний. Він кричав, що всіх заарештує, істерив, кидався з кулаками на чоловіків, яких навіть і не встиг послухати.