Холодна вода не врятує від спеки
І випити пам’ять душа не дає
І очі твої то моя небезпека
І ті ж самі очі то щастя моє
Кажан знервовано крокував пероном, постійно поглядаючи то на годинник, то на людей, які чекали на транспорт.
Сергій тільки іронічно посміхнувся, спостерігаючи за другом. І втрапив же хлопака! Вперше він бачив друга таким знервованим і задумливим.
Коли Кажан намотував черговий круг по зупинці, Сергій спіймав його за руку і всадив біля себе.
- Ну і хто вона? - весело запитав хмурого Кажана. Тож хоч і всидів на місці, але продовжував дивляться в людей.
- Ти про кого? - запитав неуважно.
- Про дівку, яка змусила тебе так нервувати. Що за краля? Міс Львів? Ні? Тоді, певно, Міс Україна. Теж мимо? Невже міс Всесвіт? - награно жахнувся Сергій, а коли Кажан окинув його сердитим поглядом, гучно засміявся. - А як же Свєтка? Погрався і викинув? Нова іграшка? Ой, тепер і я хочу побачити, що то за дівчина так тобі баки забила.
Хотів - побачив. Варто було новоприбулій зеленокосій юнці поглянути на нього, як все його тіло пройняв холод.
Він знав ці очі. О, він чудово знав ці блакитні очі. І надіявся, що більше ніколи їх не побачить. І все ж сподівався побачити?
Власне кажучи, Сергій вперше бачив що цю дівчину, що її блакитні очі. А от Той, Інший, відразу впізнав очі. Дівчисько було з роду знахарок-травниць.
Той, Інший був із Сергієм віднедавна. Після того як геть заслаб, дядько Ігор покликав Сергія до себе місяців сім тому. Якби тоді Сергій тільки міг передбачити, чим закінчиться та зустріч родичів.
Дядько Ігор зазвичай ходив з патиком. Казав, що пригоди молодості відгукуються. Сказати чесно, Сергій ніколи більше і не допитувався. Взагалі в дядька Ігоря і мами Сергія стосунки не ладналися, хоча наче і спілкувалися, приїздили в село до дядька пару разів на рік. Дядько його любив, завжди називав спадкоємцем їхнього славного роду Сікорків. Якби ж малий Сергій знав який то спадок.
Цього разу дядько попросив Сергія приїхати самому. Зустрів на порозі, сказав, що спеціально підгадав так, що його жінки поїхали в місто, і що ніхто тяжкій розмові заважати не буде. А розмова дійсно видалася нелегкою. Спочатку Сергій дещо скептично поставився до всієї тієї історії про Градобурів, традиції, обряди, прокляття душі. А от історія кохання до примхливої дівчини Ірини здавалася правдивою. Мо саме через сум за не взаємним коханням у дядька і випала кебета, що городить різну дичину. Саме на це Сергій і спробував натякнути дядькові. А як той збеленився! Ще ніколи Сергій його таким не бачив. Тоді вигукнув щось про те, що краще один раз побачити, ніж сто разів почути. А далі сталося щось неймовірне. В хаті здійнялася віхола, вітер, страшенний шум. А далі їх в кімнаті стало троє. Той третій був якийсь інший, не матеріальний, але все ж він беззаперечно був. Сергій ніколи не вживав наркотичних речовин, але підозрював, що деякі з них мали саме такий ефект.
- Ну що, тепер віриш? - втомленим голосом запитав Ігор
- Вірю, - ошелешено відповів Сергій.
То якщо згоден - він твій.
Сергій сам не пам’ятав як повернувся додому. А потім ще декілька днів не міг встати з ліжка. Мама вирішила, що то грип. Дядько Ігор заборонив їй щось розповідати. А Сергій і не прагнув. Бо замість чаю з лимоном отримав би візит психіатра. А до речі, відчуття і були схожими на грип: тіло ломило, в голову лізли різні марення - тіло звикало до нового мешканця.
Зате потім… Одного дня Сергій прокинувся сповнений невідомих досі сил. Здавалося, що переродився, став все сильним, всемогутнім. І тут же вирішив випробувати власні сили, викликавши грозу. І яке ж було його здивування, що він не один такий. А ще більшим здивуванням було те, що тим іншим виявився його одногрупник і приятель Сашко-Кажан. А ще був отой в білому, Юрко. Отак сіли втрьох (а фактично вп’ятьох) і домовилися. Сергій не втручався в погоду свого міста, а Кажан (і той інший) обіцяли не втручатися в життя Сергія. І це було доречним. Бо довге перебування в слабкому тілі Ігоря і Градобура зробило слабким. Треба був час і молода енергія для відновлення. Та і два Градобура на один Львів то забагато.
Сергію дівчина сподобалася. Тепер він розумів на кого і чому запав його друг Кажан. Що ж стосується Того, Іншого… Його опанували лють і шал.
Щоб почати життя “з чистого аркуша”, варто в кінці попередньої сторінки поставити крапку. А ти й поставив. Адже так? Тоді що ж це? Чому такий щем серця? Чому в душі щось перевертається, коли ти зустрічаєш погляд цих очей? О, як же добре ти знаєш ці очі! Очі, які можуть бути то блакитними і ясними, то сірими і похмурими. Погляд опускається нижче. Посмішка. Ти знаєш цю посмішку. Вона нікому не обіцяє нічого хорошого, особисто для тебе. А зараз вона адресована персонально тобі. Цей погляд, ця посмішка… То твій персональний вирок. Вирок тій крапці, яку ти поставив. Вирок чистому аркушу. Привиди минулого повернулися. І тепер ти вимагаєш помсти!
Ти ж пам’ятаєш тут, останню розмову? Добре, будемо точними - ту останню сварку. Але розмова все ж спіткала. Була довгою, неприємною. І прощальною. Назавжди, як тоді думалося. А тепер ти дивишся в ці очі. Знову. І здається, того часу не було. Розлуки не існувало.
Сергію ця дівчина сподобалась. Але не більш. Тим більше він розумів, що Кажан так просто не поступиться. Але Той, Інший вимагав забрати дівку собі. Ну власне дівка йому і треба не була. Йому треба була помста минулому і всьому роду травниць. Сергій, який ще не вмів дуже противитися поривам Градобура (та і не було ще таких сильних поривів), почав тинятися за Аліною як ошалілий. Бажання Градобура поступово стали його власними. Вже здавалося, і що сам закохується в цю дівчину. Кажан був невдоволений, але Сергій на нього не зважав. Кінець кінцем, Аліна не його власність. Кажан із Свєткою, Петро цей точно не хлопець Аліни. Тож шляхи відкриті, вільна конкуренція. Десь так він Кажану і заявив. За що і отримав у пику. І до речі, доволі таки справедливо