Пробудження

Коли Деїда прокинулась зі свого вікового ложа, світ змінився вже тричі, чи може, навіть більше разів… Точно більше, ніж вона пам’ятає.
Що дивно - її сьогодні переслідує почуття «низості» - вона тільки прокинулася, а вже почувається так, наче хоче зсохнути і померти знову. Точно так, як коли ти прокидаєшся, але не відчуваєш припливу сил, і тобі хочеться поспати ще.
Під ногами розливалася тана*, сяючи і виблискуючи мільйонами відтінків - нею ж бо була затоплена уся гробниця.

Багатовікова споруда, що стримувала і сповільнювала «метаболізм» етен*, ззовні виглядала, як ідеально виполірований піщаний замок в формі чотирикутної піраміди зі скошеною верхівкою, що ось-ось мав розпастися від найменшого подиху вітру. Але цього не відбувалося.
Зсередини вона була укріплена давніми волями Прародителя - його величними, неосягненними навіть для Деїди думками, що в ефірному напівпрозорому світі перетворилися на численні дивакуваті візерунки на її стінах.
Затоплена однією з наймогутніших рідин у цьому світі, вона була недоступним укріпленням. Нема вікон. Немає дверей. Немає ніяких входів і виходів, навіть таємних.
В той час, як для інших етен гробниця, «сонна кімната», була місцем для тортур, де ти зустрічався з власними кошмарами - Деїс*
переживала її вплив майже безболісно; навіть не дивлячись на те, що в останній час її сон ставав усе більш тривожнішим. Вона марила, її атакував сонний параліч, її тіло роз’їдало, але її розум зоставався цілим.

Вона подивилась на своє відображення у тані, що омивала її ноги.
Протягом усього сну її тіло знову перетворилося на кошмарне уособлення слова «смерть» - шкіра зсохла і майже перетворювалася на попіл, від чого в покривах тіла сяяли западини і виїмки, схожі на жеоду - тонкий шар покривів, потім помаранчево-охряна мантія*, і нарешті - персиково-блакитні уламки ядра, що тепер плавилися і виливалися з її надколотих грудей.

Шкіра голови запала, оголюючи асиметрично побудовані кістки, ліва частина обличчя, як завжди, розтягнулася і набухла.
Давня етена була зараз схожа на гіпсову фігурку, яку зі злості розкололи і так і зоставили на поталу погоді.
Деїда засміялася від такої асоціації. Тільки недавно вона відкрила у собі дар - сміятися, іронізувати над собою. Це було дуже особливе, дуже важливе для неї вміння, тому що до цього вона вважала себе і увесь світ ідеальним і сповненим гармонії. Болюче усвідомлення фальшивості цього твердження прийшло відносно недавно.
Етена підвелася з напів-затопленого ложа. Навколо усе ще ширяла придушуюча, гнітюча атмосфера недавнього сну. Піраміда була не просто в’язницею для тіла, а ще й для розуму і волі.
«Одна сторона - то почуття сили, здатність керувати.
Друга - то знання, вона приносять як радість, так і біль.
Третя - то жаль, страх і слабкість.
Четверта - то почуття власної особливості, таємничості.
Там, де стіни перетинаються, кути формують грані інших почуттів…»

Деїс торкнулася однієї зі стін. Її візерунки спліталися у складні геометрічні паттерни, що вели кудись у підлогу і розпливалися від дії часу і тани.
Це була Стіна її Жалю. Її почуття зла, несправедливості, неоліків, що вона поглинала з навколишнього світу. Їхній каскад був зображений стиснутим у одне маревне плетінння, яке Деїс намагалася потопити в собі.
Етена ступила лівіше, провела зсохлими кістлявими пальцями по іншій поверхні.
Стіна Сили і Керування. Від неї йшло почуття могутності, міці, яке рефлексувало з сутністю самої Деїс.
Якщо вона проведе руками до стику двох стін, то знайде… обов’язок.
Кут обов’язку був особливим. Він ніколи не манив її. Етена вставала лише з бажанням знову ожити і змінити власне життя, а те, що на неї повісили керування іншими - це була вже другорядна думка.
Пальці прокреслили на стику лінію.
Зостався багровий, криваво-червоний слід.
З кожною секундою він вгризався і плавив кам’яну вікову стіну, змушуючи відступати під впливом чужорідної для неї сили.

Обов’язок.
Вона повинна прокинутися заради інших. Тільки так вона покине це місце.