Царко робить це не спеціально. Просто він занизький для козацьких конів. Просто цей хлопець, Красуля, гарцує поруч, як навмисне, і, коли треба спішуватися, вже опиняється прямо під боком його коня. Тому Царко, якому і без того непросто не заплутатися в завеликих стременах, губиться під його поглядом. Нащо цей телепень з очима телячими на нього дивиться? Посміятися хоче? Хай би вже посміявся, хоч раз, тоді у Царка був би привід показати свою вправність, добряче його відгамселивши. Право, йому не звикати доводити власну спроможність.
Та не читається в очах Красулі насмішки, а втім дивляться вони так уважно, що відчуваєш себе наскрізь пронизаним поглядом. І це збиває з пантелику. А у випадку Царка — ще й з рівноваги. Щось з ним роблять ті очі, що від них і сам відірватися не може. В свою чергу, від сідла його відриває тільки так. Варто лише втратити пильність, і він, замість як граційно зістрибнути, летить на землю мішком з гречкою. І падає — на Красулю.
Царко прийшов в джури не від хорошого життя. Він знає що в нього не унікальна історія, та по розмовам, які вели інші новобранці, розуміє, багато тут і просто романтиків, шукачів слави, а ще ідейних хлопців, хто проміняв непогане життя на боротьбу за рідний край. Попри різнобарвність компанії, друзів на іспитах йому завести не вийшло. Джури не сприймають його всерйоз, вважають слабким, а ті кому вже не пощастило на своїй шкурі переконатися у зворотньому, поводяться так, ніби він їх принизив, зброю з рук вибивши. Старші ж козаки до усіх джур ставляться однаково зверхньо, мовляв, для початку покажіть що достойні землю нашу святу топтати. Царко і збирається показати, він в собі впевнений, з усім побутом козацьким та науками добре вправляється, навіть грамоті вчиться потроху. Якби ж тільки не цей Красуля, дивний, мовчазний хлоп, що останніми днями біля нього треться і в чиїй присутності у Царка з рук все валиться.
А тепер звалився і сам Царко. Красулі треба віддати належне, він його одразу навколо ребер обхоплює, приземляє в обійми, легко, мов підхоплює пташеня, що з гнізда вивалилося. Царко повисає безвольною ганчіркою і палає від сорому. Встигає здивуватися яка у Красулі щільна та мʼяка сорочка, з доброго сукна, і крізь неї відчуваються мʼязи на дебелих руках, рух грудини, тепло розжареного від тренування тіла. Приємного тіла, до якого хочеться торкнутися, притиснутися, чи навіть з вологої шиї…
— То ти мене відпустиш вже, чи ти заснув? — Царко відганяє від себе дурне марення і сіпається, нажаханий власними думками.
— Так. Так, вибач.
Руки поспішно опускають його на землю. Царко різко відступає, поправляє ремінь, на якому біля серця тримає ножі, боязко оглядається. На щастя, вони стоять між двох коней і майже повністю скриті від сторонніх поглядів. Але йому не набагато легше і сором палає на щоках так, що геть намагатися його сховати. Здається, якщо Красуля хоч слово промовить, він і зовсім згорить. Тому, схопивши вузду коня, він не підіймаючи голову буркає слова подяки і спішить до денників. Годі з нього на сьогодні верхових вправ.
Наступного дня джур знову збирають відпрацьовувати їзду верхи. Царко сідлає свою кобилу під стіною стайні, коли чує за спиною обережне покашлювання.
— Я, ем…
Він обертається і бачить Красулю, який нервово топчеться в парі метрів.
— Чого тобі? — у Царка серце пришвидшує хід коли дивиться на цього хлопця, але признатися в дивних почуттях страшніше за смерть, і він ховає їх за грубістю.
— Дозволь підправити тобі стремена. Думаю, це хлопці їх відпустили навмисне, щоб, — Красуля на мить відводить погляд, і Царко розуміє.
— От сучі породілля, так і знав! Прр, тихо-тихо. Дурна коняка, я не на тебе кричу.
На шию сполоханого звіра поряд з його долонею лягає широка долоня Красулі. Її власник тихо посміюється, спостерігаючи за намаганнями Царка вгамувати кобилу. Зрештою, тварина розслабляється і повертається до лінивого скубання стіни стайні.
— Ти раніше не мав справи з кіньми? — і, не чекаючи відповіді, починає щось робити з ременями під сідлом.
— Очевидно, що ні.
— У тебе добре виходить, ти швидко навчишся, — впевнено каже Красуля, ніби забув як ще вчора отримав демонстрацію зворотнього.
Царко тільки фиркає на це. Він хоче сказати, щоб Красуля краще за собою слідкував, але їх перериває оклик явитися на тренувальний майданчик.
— Ось і все, — каже хлопець, посміхаючись безглуздо-радісно і хлопаючи кобилу по нозі. — Так буде краще. Гарного тренування.
На диво, заняття проходить не просто гарно, шикарно проходить. Царку не хочеться визнавати, але проста похвала додає йому впевненості, і він навіть ловить себе на тому, що посміхається, зустрічаючись з Красулею поглядами. А потім відбувається дещо грандіозно приємне: майже одночасно трійця найбільш язикастих джур, які з першого дня потроху псують Царкові нерви, падають з коней разом з сідлами і на них через весь майданчик починає гримати козак, що виступає за вчителя.
Царкові заледве дається втримати злорадний сміх. Він крутить головою, поки нарешті не знаходить Красулю — поруч з собою, але зараз його це навіть радує, — і по хитрому блиску в очах хлопця розуміє хто у відповіді за це шоу.
— Твоя робота? — питає, коли кінь Красулі рівняється з його.
— Ти мене розкрив.
— Непогано.
Красуля розпливається в щасливій посмішці як мале дитя, і Царку здається, що від чужого задоволення сам пʼяніє, бо в грудях стає легко-легко і світ наливається фарбами.
— Дякую.
— Мене, до речі, Царко звуть, — наважується він зробити крок назустріч — чомусь, можливо дружбі, можливо іншому, чого він поки не може назвати, але головне назустріч цьому хлопцю.
— Знаю. А мене Красуля.
— Знаю, — Царко посміхається, і вони тиснуть руки. І довго, довго не знаходять сил відпустити долоню іншого.