Коли ти вперше його зустрів — почався зорепад. Найяскравіший з тих, що ти колись бачив. І хай вчені кажуть скільки влізе, що це неможливо, що зорі не падають, що це уламки астероїдів, котрі згорають у земній атмосфері — ти знаєш це, ти все це знаєш. І тобі байдуже. Був зорепад.
Зорі сипали як сніг, впадали що десять секунд — одна за одною — тобі до кишень, просте частіше просто шургали під ноги. Тоді ти нагинався, збирав їх і ховав куди тільки міг — мабуть, скоро почнуть висипатися, подумалося тобі. Та ти все збирав і збирав, аж поки забракло дихалки весь час згинатися і розгинатися. Збирав, бо забракло духу підвести сміло погляд та подивитися на нього.
Він приходив щоразу, як починався зорепад. Ти глипав на нього потайки, крадькома, коли нібито збирався позирнути на небо, перевірити, чи не падає десь бува іще одна зоря. Затримував на мить очі на його профілі, на носі з горбинкою. Затримував на віях, таких рудих, що здавалося, наче ті зорі зістрибували просто з них і злітали вгору, щоби потім ти міг їх упіймати. Погляд його стримів у небо — просто та відкрито, щиро і широко. Ти не бачив його схованих за тінявою очей, але гадав, що вони, певно, теж як зорі — теплі й блискучі. І байдуже, сині чи карі. Байдуже.
Байдуже, бо він приходив щоразу, як починався зорепад. І зорепад починався щоразу, як він приходив. І ти теж приходив щоразу, коли був зорепад, збирав зорі, котрі падали, то зовсім крихітні, але тверді, мов злато, а то більші й важчі, крихкіші, і при падіння починали ламатися. Малі й тверді з часом перестали, і ти збирав уламки, все дрібніші. Він дивився у небо. Ти дивився на нього, наче злодій. Наче нишпорка. Наче крадій, що намагається вкрасти одну маленьку річ за раз.
Зорі падали і ламалися, хрустіли під ногами, як сніг, як паморозь, як сміх після довгого мовчання. Ти не сміявся дуже давно. Він сміявся весь час. З себе, з тебе, з зірок — яке тобі до того діло? Він сміявся, і ти хотів той сміх, як зорі, сховати собі до кишень, в рукави, у каптур, забрати додому і слухати слухати слухати завше, коли стає самотньо, і згадувати, що ти теж колись так умів.
Він стояв з кожною ніччю усе далі. І на скільки кроків ти б до нього не підступався, не міг ніяк наблизитися. Сміх лунав усе тихіше, зірок падало усе менше, ти ледве визбирував ті крихти, котрі лежали цілими, не встигнувши ще вибухнути золотавим піском. Він більше не дивився в небо. Оглядався собі за плече, іноді на тебе, іноді в нікуди. Наче когось чекав, проте ви все ще стояли самі, і ти запам’ятовував, поки мав час, як виглядають його плечі, його руки й долоні, коли він розтирав їх від нічного холоду, як його стопи губилися, потопали у свіжій траві, як на його волоссі осідала роса.
Зрештою одного вечора ти прийшов, а його не було. З твоїх кишень висипався вчорашній зоряний пил. Ти чекав, що впаде бодай іде одна нова зоря, та зорі більше не падали.
А він більше не приходив.