— Вільям… — намагалася я розібрати абсолютно незнайомий мені почерк на папері.
Я зняла окуляри, протерла їх та одягнула назад. Прибрала з очей чорні локони волосся, на кінцях фарбовані у різні кольори.
Так, читаю ще раз:
— Вільям Аллен, — по буквам прочитала я, нарешті розібравши цей каліграфічний почерк. — Хто це в біса такий?
Важко зітхнувши, я сіла за свій робочий стіл та почала далі розшифровувати замовлення.
Аж раптом чую цокання маленьких підборів по коридорах палацу. Хтось біжить і прямо до мого кабінету. Двері різко відчинилися та в кабінет залітає білява дівчина в платті служниці - Кеті.
— Енжа! Ти щас впадеш! — підбігла вона до мене, сплеснувши руками.
— Боги милостиві, що ти вже таке побачила? — посміялася я.
Кеті завжди найперша дізнається за всі плітки палацу та приносе їх мені, але сьогодні вона занадто емоційна.
— До нас у палац приїхав такий гарний пан, здається, його Вільям звати.
— О, це не оцей випадково? — сунула я їй під носа записку з замовленням на зілля мани.
Кеті нахмурилася, теж намагаючись розібрати почерк. Аж тут її обличчя знову осяяла посмішка:
— Так, це він! Він якраз маг, тож логічно, що він замовив саме зілля мани, — широко всміхаючись, вона сперлася однією рукою на стіл.
— То ти пропонуєш мені піти подивитися на нього? — хитро всміхнулася я, трохи опустивши вниз окуляри.
— Звісно! Він такий гарнюня, ти точно його ні з ким не сплутаєш, — Кеті дістала з кишені плаття невеличкий годинник та глянула на час. — Так, усьо, я побігла, а то вже скоро на мене сваритися будуть, удачі тобі!
— Тобі теж щасти! — крикнула я вслід дівчині, що швидко зникла за дверима.
Я видихнула та знову оглянула записку. Окрім цього замовлення ще треба буде гвардійцям припарки зробити. Взагалі мій розклад не постраждає, якщо замовлення пана я зроблю першим та віднесу куди треба. Хах, повірити не можу, що я дійсно ведуся на цю дурнувату ідею Кеті. Але мені дійсно цікаво тепер який він, вона вміє заінтригувати.
Відклавши папірець із замовленням, я почала варити зілля. Дрібка цього, дві штуки оцього, склянка води.. Дідько, знову влізла волоссям в реагент. Тепер один локон і так пофарбований до цього у жовтий став наполовину синім. Зроблю вигляд ніби цей локон таким і був. Треба закрити цю баночку вже.
Після півгодини зілляваріння замовлення було виконано. Звісно, не без нових плям на робочому халаті, але то не так важливо. Куди там треба віднести? Ага, західна частина палацу. Трошки прогуляюся.
Я склала пляшки з зіллям у невелику корзинку та пішла по мармуровим коридорам палацу. Мда, не люблю я оце от вичурне людське барокко, чи як воно там. Дуже багато декоративних деталей. Набагато звичніший моєму окові ельфійський витончений мінімалізм тут зустріти можна хіба що у храмі Сепантіеля. Оце я прям вредна, мене прийняли, дали житло та роботу люди, а я ще до їхнього смаку докалупуюся.
Наче як я прийшла куди треба. Постукала у дерев’яні великі двері, після чого вони самі відчинилися. На кріслі сиділа та читала книгу панянка. Трохи гострі риси обличчя та не менш гострий погляд синіх очей, довге світле волосся спускалося нижче плечей. Чорні високі чоботи та плащ прикрашений золотими ланцюжками спереду, шию прикриває невелике біле жабо.
Я заклякла від неочікуваності. Не туди зайшла чи що?
— Ем, вибачте, панянко, не підкажете де пан Аллен?
Панянка легко всміхнулася:
— Це я, — рознісся відлунням його голос.
Від здивування у мене округлилися очі та я прикрила рот долонею. Я обережно підійшла, поставила поряд корзинку з пляшками та хутко побігла до кабінету, впала на своє крісло та заридала від сорому та переляку.
Боги милостиві, яке я позорисько! Який сором! Він точно скаже про це Королеві та мене виженуть з палацу! Всі будуть мене зневажати, називати дурною або грубіянкою…
Почулися знайомі кроки, двері розпахнулися:
— Енжі, що ти їсти… — не закінчила Кеті та застигла, побачивши мене у сльозах. — Енжа, що сталося? — підійшла вона до мене та почала гладити мене по спині.
— Я зробила зілля.. — казала я, шморгаючи носом, — …принесла… а там панянка сидить… питаю… де пан Аллен… а вона каже «це я»! — після цього я ще дужче заревіла.
Кеті тихо хрюкнула носом від сміху, однак одразу ж стала серйознішою.
— Мене виженуть з палацу до велліалової матері! — ревіла я.
— Ніхто тебе не вижене за таку дрібничку! Все буде добре, чуєш? — почала вона інтенсивніше гладити мене по спині.
Все не могла заспокоїтися, сльози лилися по обличчю. Вже бачила в голові картинку того, як мене видворяють з палацу.
Аж раптом пролунав стук в двері. Ми з Кеті затихли.
— За-заходьте! — розгублено крикнула я.
Двері плавно відчинилися та перед нами представ той самий пан Аллен. Горло стислося від паніки та бажання ще дужче заревіти. Він практично безшумно зайшов до кабінету під наше розгублене мовчання, тільки і було чутно лязкіт ланцюжків на його вбранні.
— Вітаю, пані, чи не могли б ви залишити нас на самоті? — звернувся він до Кеті, ми з нею переглянулися.
— Звісно, пане, — відповіла вона з якоюсь хитрою посмішкою та зникла за дверима.
Повисла ніякова тиша. Я - заплакана, зі сльозами, що повільно стікають по щоках, у брудному від різнокольорових плям халаті та з розхристаною зачіскою. І він - гарний молодик у багатому вбранні, котрий виглядає ідеально, та свердлить мене поглядом.
— Пані Сінітре, ви так швидко втекли, що я і не встиг заплатити вам та навіть подякувати, — спокійним голосом почав він з легкою усмішкою та поклав на стіл мішечок з грошима. Я розгублено дивилась на нього. — Мушу зазначити, що бігаєте ви напрочуд швидко.
— Будь ласка, звіть мене просто Енжа, — ніяково почала я, нервово перебираючи край халата. — І пробачте мене, пане Аллене, я так перед вами опозорилася, — сльози не втрималися та знову почали заливати очі.
— Тоді і ви звіть мене просто Вільям, — підійшов він та обережно поклав руку на моє плече. — Я вас благаю, пані Енжа, не бідкайтеся так сильно, ви ж не зробили нічого поганого.
— Правда? — глянула я на нього заплаканими очима.
— Правда, — затвердив пан Вільям та ніжно всміхнувся.
Зблизька він виявляється такий високий. Хоча можливо це так здається через те, що я сиджу, а він стоїть перед мною.
Хотіла була витерти мокрий ніс рукавом халата, однак він перехопив мою руку та сунув під ніс гарно складену хустку з однієї з кишень на грудях. Ще б трохи і він сам би мені витер носа. Я обережно взяла цю хустку.
— Дякую вам, пане, — ніяково сказала я.
— Нема за що, пані, — відповів він та направився до дверей. — Був радий з вами познайомитися.
Ці слова часто кажуть вельможі одне до одного як вияв ввічливості, однак до мене ніхто з них так не казав ніколи, та і від нього це звучало дивовижно щиро.
Після цих слів він відчинив двері чим мало не зніс з ніг Кеті. Можу поклястися богами, що вона стояла весь час під дверима та підслуховувала все. Він пішов далі по коридору, а Кеті вбігла в кабінет до мене.
— Ну шо? — спитала вона з широкою посмішкою.
— Шо ну шо? Ніби ти не чула, — пробубніла я, перебираючи хустку в руках.
— Чула, але ж не бачила! — весело теревеніла вона, я мовчазно глянула на неї. — Коли на весілля кликати будеш? — хитро спитала вона.
— Та яке весілля, ти що хвора?! — махнула я на неї хусткою, Кеті посміялася.
— Пішли, я тобі чаю зроблю з мелісою, як ти любиш.