.

- Танцюй, Зубрику! – до кухні заходить двійко козаків із куреня, що раніше Назаровим був, і розмахують скиртою папірців якихось. – Пан характерник тобі з нової здобичі передав якихось креслень.
Вони над Зубриком, звісно, жартують, але мало не бʼються за те, хто саме буде йому нові матеріали для досліджень приносити – бо ж яка дитяча радість в його очах тоді спалахує, словами не передати. Навіть попри жарти та незлі насмішки, люблять його на Січі, хоч би він і готував не так майстерно, а винаходи його скоріше місце займали та дратували іноді. Хто до нього ставиться як до сина рідного, хто як до брата молодшого, та не дозволяють джурам його чіпати, бо най би того Зубрика чорти взяли, він як та дитина наївний. І образливий так само – як дитина мала.
- О-о, хлопці! – він одразу від якихось химерних креслень відривається і до них вихором підлітає, і папірці вихоплює з рук та розглядає спішно. – Ви взагалі уявляєте, що бачите перед собою? – Зубрик до них свій погляд палаючий від ентузіазму піднімає, і проголошує, папірці догори піднявши. – Це ж справжній скарб!
Хлопці сміються та його метушню спостерігають, поки він зі столу все прибирає. Його бажання нові креслення почитати вистачило би, щоб все скиртою на підлогу скинути, але ж то його робота, хай вона могла бути і невдалою, і він її береже як зіницю ока. Розкладає склянки на полички, папери обережно впорядковує, але в різких рухах між цими монотонними ввижається нетерплячість.
- Я вам таке змайструю, ви просто… - Зубрик руками розмахує, ніби не здатний сформулювати всі свої почуття в єдине цільне речення. – В захваті ви будете, от! Але в такому, що й не уявляли. Може ще й медовуху зварити тепер зможу, бо ж мед дорогий що дай боже.
Від слів про медовуху вже у козаків очі загоряються, тим більше – кошовий зараз не на Січі, і хто ж такий дурний щоб йому докладатися про те? Від медовухи дармової ніхто не відмовиться, а тому вони вже готові Зубрикові в усім допомогти, що йому тільки в голову прийде.
- Тобі як треба буде допомога, кажи, хлопці тільки раді будуть!
- Так-так, особливо якщо з медовухою щось придумаєш, ми кошовому того не розкажемо.
- Звісно не скажемо, а як хто спробує проговоритись, ми його…
- Так, ми йому одразу пояснимо як важливо підтримувати жагу до знань.
Говорять вони то наввипередки, перебивають один одного, а самі вже слину ковтають, смак медовухи уявляючи. Ще й задарма! То вона навіть якщо Зубрик гірш як в шинку зробить, буде на смак ніби нектар.
Зубрик причин того захвату не помічає, бо мало не вперше йому так активно згоджуються козаки помагати, тож кидається їх обіймати, мало не скаче від радості, а потім випроводжує швиденько:
- Все, хлопці, давайте, йдіть у справах, бо мені треба читати і перекладати усе, щоб зробити правильно.
І вже за годину вся Січ знає, що як Зубрик помочі попросить – треба обовʼязково її дати, бо ж то й для них буде вигода нарешті, і не колись там у бою (хоча це безперечно важливіше, та зараз вони на Січі знаходяться, а не бʼються з кимсь), а прямо тут і поруч. Ще й ті хто до села за медом їздили, розуміючи як багато із них іноді коштів брали та ціни могли завищити, говорять, що власний мед мати то було б добре. 
Навіть характерник його ідею підтримує – йому для власних настоянок треба бджолину отруту та їхні жала, але заради того щоб отримати можливість пасіку свою зробити, Зубрик готовий навіть на такі жертви. Та й власне саме Івась йому дозвіл на це дав, бо ж за відсутності кошового він рішення всередині Січі приймає, якщо тільки вони не надто складні й важливі. Шмат землі під пасіку здається Івану не такою проблемою, до того ж усім від того краще, бо селяни своїх бджіл на смерть йому навіть за гроші не віддавали. І як він їх не вмовляв та які б кошти не пропонував – мов ті барани впиралися і не згоджувались. Бо козаки – ті правду одразу сказали, нащо бджоли треба, а характернику як силі нечистій не довіряли, бо думали що він через тих бджіл на всю пасіку яку біду накличе. 
Та коли він Зубрика самого послав, в того так язик розвʼязався розказувати про свої винаходи та про те як він буде тих бджіл доглядать, що йому аби тільки балакати припинив, готові були і вулик цілий віддати. От що захват робить із людьми, сміється про себе Івась, коли Зубрик перших бджілок у свіженький вулик запускає. 
І врешті на якийсь час вся Січ з полегшенням зітхає, бо як Зубрик не зайнятий нічим – сидить коло бджіл своїх, щось розповідає, та іншим козакам не набридає питаннями чи проханнями його чомусь навчити. Окрім хіба що характерника, до якого Зубрик із всіма запитами тепер біжить: то його бджола вкусила і треба жало дістати обережно, то якась із них виглядає «хворобливо», і доводиться за ним слідом йти, бо ж «Івасику, я тебе благаю, вони ж мені як діти рідні, не можу дивиться як їй погано». А то й доводиться із ним сперечатися, яка саме бджола в якості «першого податку» піде на настоянки та зілля, бо Зубрик деяким навіть імена роздати встиг.
Словом, за ті кілька тижнів, що Назар з частиною козаків у походах та дипломатії проводить, на Січі ціла епоха встигає змінитися. 
І сказати, що Назар не радий самодіяльності Зубрика, характерника та козаків, яких він лишив під його опікою – це якби шабелюку з тим бджолиним жалом порівняти. 
- Іване, я ж тобі казав не робити дурощів, - гаркає Назар, коли характерник в його покої через вікно прослизає. – І казав тобі, що тут двері є, до речі.
- Коли я так до вас уночі приходив, пане кошовий, ви не заперечували, - Івась йому хитро всміхається, та кошовий занадто роздратований, щоб зніяковіти. – А Зубрикова пасіка мені теж треба, бо знали б ви, скільки я завдяки тому зміг зробити настоянок. Таких навіть ваша матінка нам дати не може, між іншим, а це вже немало вартує.
Назар зітхає, бо ж на все у цього пройдисвіта знайдеться відповідь. Хоча якби ідея Зубрикова була зовсім вже непотребом для Січі, він би її не ухвалив, але ж ці кляті бджоли, що раз по раз то кобилу вкусити можуть, то кого з козаків, а то й на обід злітаються як на той мед – зовсім не кращі зміни. А як Красуля одну із них прихлопнув, то Зубрик за ним із вилами ганявся, і люті в нім було стільки, що навіть такий кремезний козак на мить перелякався. 
- То все одно дурощі, треба було мене дочекатися та зі мною узгодити, - вперто каже Назар, хоча трохи й заспокоюється. В усякому разі, він вже не думає про те що варто б кинути характерника в холодну на місяць. Тепер тижня йому здається достатньо. 
- Та ви б бачили, який він щасливий ходив. І хлопці не байдикували, замість як намагатися з Січі до села втікати – зайняті ділом були. Їм же теж, поки нема з ким битися, чимсь хочеться себе зайняти, а тут ціла справа. 
- А як вони взагалі на то погодились? – Назар брову підіймає і дивиться на Івана підозріло.
- А я вітки знаю, ті козаки як щось собі вирішать – то їх і духам не зрозуміти. Може захоплення Зубрика їх так заразило, от і задумали йому помогти.
- Точно? – недовіра в голосі Назара лиш зростає, а особливо коли Іван йому відповідає:
- Пане кошовий, та хіба я вам колись брехав?
І вже доводиться знов у вікно вискакувати Івану, щоб від інших питань втікти, а Назар тільки лається йому услід та знайти обіцяє.
А як сідають ввечері коло вогнища, і Зубрик всім їжу роздає, хтось із козаків невдоволено говорить, та так голосно що всі чують:
- От тобі і маєш, зовсім їдло спаскудилось, - але все ж ложку до роту знов підносить. – Ти, Зубрику, краще б готувати навчився, ніж вулики будував.
Ложка, яку Зубрик вже збирався опустити в казан, підлітає в повітря, розбризгавши залишки каші на ній. 
- Хто це сказав? – питає він і оглядає натовп козаків, і хтось мимоволі кидає погляд на того самого, хто так невдало висловився.
- А ну підіймися.
Ложка тепер вказує чітко в сторону того самого невдоволеного козака, який навіть завмирає від несподіванки – так він не чекав подібного від Зубрика. Бо зазвичай на всі зауваження той реагував спокійніше і сам над собою сміявся, хоч навіть і ображали його такі слова.
- Ти мені тут будеш вимахуватися, курвий сину, - його голос звучить незвично твердо та впевнено, - я на тебе бджіл спущу. А вони вже тобі пояснять, як треба з кухарем поводитись. 
І ніби на підтвердження його слів, з боку пасіки доноситься загрозливе гудіння.