Чоловік з жуками-козлокосами

 

Андромеда брела полем, не запалюючи чарівної палички. Попереду вже сяяли вікна сунично-рожевого котеджика Скамандерів (що, звісно, у темряві був такий же сіро-чорний, як і все навкруги). Чулися легкі кроки Піксі, у траві зблискували сяйливі тільця фей, а на небі запалювалися зорі, немов відображення тих фей. Андромеда не думала, що вона скаже Скамандерам про свою пізню прогулянку, якщо натрапить на когось із них, однак коли справді наткнулася на Ньюта Скамандера, той не виявив анінайменшого здивування.

Зате Андромеді було чого дивуватися: пан Скамандер стовбичив у полі у колі світла від ліхтаря. За спиною він мав клітку, вчеплену на плечі, немов рюкзак, а в ній вовтузилися посіпачки. На голові у магізоолога був капелюх, тільки на перший погляд звичайний: коли Андромеда підійшла ближче, то побачила, що до капелюха ниточками прив’язана ціла зграйка синіх жучків з довжелезними жалами. Жучки з шаленою швидкістю рипалися туди-сюди, однак нитки надійно тримали їх на прив’язі.

— О, вітаю, панно Блек! — відгукнувся пан Скамандер так, немов її візити були звичною справою.

— Добрий вечір, — кивнула Андромеда.

Тут Піксі радісно гавкнув і припустив вперед. Вона помітила, як у високій траві віддалік раз по раз вигулькує чотирилапа постать, чиї вуха змахують, як крила — це спаніель стрибав високими травами. В грудях в Андромеди щось радісно стиснулося — то був пес її нового знайомця. Отже, він ще тут.

Дуже скоро з темряви показався й сам Тед Тонкс. Ішов, тримаючи руки в кишенях маґлівських штанів, поли піджака були відкинуті назад. Він, здавалося, замислився про своє, аж враз помітив Андромеду і його лице осяяла білозуба усмішка.

— Наша сусідка! Несподівана зустріч!

Андромеда зраділа, що її пам’ятають, більше, ніж готова була визнати.

— Що ви тут робите о такій порі? — запитала вона, привітавшись з Тонксом максимально байдужим голосом.

— О, —  пан Скамандер скинув свій рюкзак-клітку, і звідти на Андромеду витріщились безліч оченят. — Я планую допомогти спуститися лошаті тестрала, який застряг високо на небі і тепер не може дати собі раду. Він отам, ви його бачите?

І він вказав кудись на небо. З-за дерев саме виборсався місяць і щедро залив поля блідим сяйвом. Андромеда заперечно похитала головою.

— О, це добре, що не бачите, гадаю, — пан Скамандер прочесав пальцями бороду.

Андромеда роззирнулася.

— А на чому плануєте летіти?

— На оцих жуках, — спокійнісінько відповів магізоолог.

Андромеда з подивом зрозуміла, що прив’язані до його капелюха жуки мають бути козлокосами — африканський вид, від укусу якого чарівники тимчасово починають літати.

— Хіба вони не вважаються токсичними? — спитала Андромеда й зиркнула на Тонкса.

Той лише знизав плечима, мовляв, пан Скамандер трохи дивак.

—  Так, але я почуваюсь трохи некомфортно на мітлі, — відказав той, а тоді підсунув пальця жукові й отримав укус.

Майже миттєво ноги Скамандера почали відриватися від долівки. Андромеда мимоволі відступила, Піксі зі своїм новим другом несамовито загавкали на таку чудасію. Ще пара укусів — Скамандер злітав усе вище й вище, а тоді почав робити руками й ногами такі рухи, немов пливе. Виходило дещо незграбно, але доволі ефективно — він явно контролював напрямок свого польоту.

Андромеда мимоволі почала підсміюватися з видовища (у пана Скамандера смішно відстовбурчився зад), а коли знову перезирнулася з Тонксом (той посміхався на всі тридцять два), то й взагалі зареготала вголос. Тонкс миттєво до неї приєднався, наче з пляшки веселощів вилетів корок. Лишалося сподіватися, що вітер гучно дме у вуха магізоологу і він не чує їхньої реготні.

Веселощі тривали доволі довго, Андромеда все ніяк не могла заспокоїтися — варто було знову перезирнутися з Тонксом, і надходив новий спалах сміху.

Дивовижно, як сміх зближує людей. Можливо, через цю уявну спільність Тонкс спокійно, наче так і треба, сказав:

— У вас гарні очі.

Андромеда за інерцією ще трохи похихикала, що дало їй змогу приховати сум’яття. Вона не звикла до компліментів. Куди б вона не подалася, всюди чарівники знали трьох сестер Блек: Беллу з її гострою обпікаючою красою, білокосе янголятко Цису, схожу на порцелянову ляльку, та її, Андромеду, звичайну сестру. Часто вона здавалася собі невдалим портретом Белли, автору якого не вдалося вловити секрет краси тієї і фарби він змішав занадто блідими, тож вийшла дівчина з темним, але незрозумілого кольору волоссям, з затонкими губами і завеликим носом. Але очі справді були гарні, чого вже там.

— Дякую, — спокійно відповіла Андромеда (мама вчила не віднікуватися від компліментів, бо це зайве кокетство, що ставить усіх причетних у прикре становище).

І Андромеда зосередила увагу на панові Скамандері. Той, вочевидь,  вже дістався свого підопічного, бо тепер намагався рухатися у зворотному напрямку, обіймаючи рукою щось невидиме. Та сталося непередбачуване: жуки-козлокоси надавали здатності літати, а не опускатися.

— Що ж робити? — спитала Андромеда, коли стало цілком очевидно, що пан Скамандер опинився в тій самій пастці, що й малий тестрал. — Треба зняти його звідти, — вирішила вона, не чекаючи відповіді, і вдалася до магнітних чарів.

Коли пан Скамандер і невидимий тестрал успішно приземлилися, всі почали розхвалювати Андромеду за поміч так, немов вона зробила щось виняткове. Вона не знайшла нічого кращого, ніж посміюватися і кивати (мама б розкритикувала її за недостатньо величний вигляд при вислуховуванні компліментів). 

— Приходьте до нас у пʼятницю на вечерю, панно Блек, — зрештою запропонував магізоолог. — Сьогодні вже запізно їсти, але мусимо якось додатково відзначити вашу вправність у магнітних чарах!

Жуки замріяно гули в нього над головою і більше не намагалися вирватися з пут ниточок.

Андромеда сама не помітила, як погодилася. Вона гадки не мала, як втече від своїх родичів, але тепер мусила щось придумати.

Тонкс взявся провести її до хвіртки. Піксі чеберяв попереду у товаристві спаніеля Роджера. Між Андромедою та Тонксом теж встановилася неочікувана легкість спілкування. Андромеда сама собі дивувалася, адже зазвичай їй було важко з новими людьми, вона не вміла вести світських бесід, за що мама неодноразово сварила її. Певно, темрява, що ховала лице супутника, допомагала, і от вона вже жалілася на робочі відмови.

— Знайома ситуація, — Тонкс засміявся. — Я отримав 15 відмов після школи, 

— Скільки?! — вжахнулася Андромеда.

— Нікому не треба люди без досвіду роботи, — сказав Тонкс.

— Але це якесь замкнуте коло! — не стримала обурення Андромеда. — Щоб влаштуватися на роботу мені потрібен досвід роботи, а щоб отримати досвід, я маю працювати!

Тонкс погодився, що так воно і є.

— То як зрештою… ви влаштувалися? — хлопець не здавався набагато старшим за неї, тож вона не була певна, чи він не сидить без роботи й далі.

— На старших курсах у мене викладав пан Скамандер. Ми трохи листувалися і він запропонував мені допомогти йому впорядкувати бібліотеку. А тоді він дав мені рекомендацію, так я потрапив до часопису «Писк мандрагори».

Андромеда була дещо розчарована. Це ж видання про садівництво.

— З цього я почав, за рік перейшов до прес-служби заповідника Каледонський ліс і наразі все ще там.

Слово за слово Андромеда дізналася, що Тед старший за неї на три роки і вихованець гуртожитку Рейвенклов.

— Капелюх пропонував його мені, — повідомила Андромеда.

— А ви вибрали? — спитав Тед.

— Слизерин.

— Ауч! — прокоментував він.

— Вся моя сімʼя завжди вчилася там, — швидко спробувала виправдатися Андромеда. Її друзі всі були з Рейвенклову, де панували ліберальні настрої, і вона завжди почувалася трохи ніяково за свій консервативний гуртожиток. Наче вона якась хутрова шуба з пропахлої нафталіном шафи.

— До речі, про вашу сімʼю. Ви могли б взяти рекомендацію у рідні, вам було б значно простіше, — сказав Тонкс.

— Авжеж, — Андромеда зраділа, що вони дійшли до хвіртки і розмова про Блеків автоматично завершиться. Вона б не хотіла пояснювати, що в її родині дівчатам дають рекомендації на шлюб, а не роботу.

— Що ж, — вона повернулася до Тонкса, щоб подивитися на нього чи не вперше після компліменту про очі.

Хлопець стояв трохи нижче схилом і дивився на неї, принаймні Андромеді так здавалося: місяць був у нього за спиною, тож обличчя губилося в темряві.

— На добраніч, Андромедо, — сказав він.

Тон був лагідний, як ця тепла ніч.

— Добраніч, Теде.

 

***

Важко сказати, хто повертався додому більшим вистрибом — Піксі чи сама Андромеда. Її вечірній сум розвіявся і на душі було легко. Вона тихенько прокралася крізь задні двері, скинувши туфлі, щоб не шуміти. Будинок уже поглинула пітьма, тільки з вікон падали квадрати світла від місяця. Андромеда рухалася вільно. Вона знала цей величезний будинок як свої п’ять пальців і могла навпомацки пройти його від горища до винних льохів (колись вони прицільно гралися в таке з Беллою, вислизаючи вночі з постелей). 

Коли вони вже дісталися сходів, Піксі різко завернув до вітальні й тицьнувся носом у привідкриті двері. Два хвости завертілися, мов крильця колібрі.

Андромеда підкралася слідом, дуже зла на сотворинку, і підхопила його на руки. Та кинувши погляд у шпарину, здивовано прочинила двері ширше.

— Чого не спиш?

Біля каміну, в якому вже ледве тліло, на підлозі лежав Реґулус. Він не здригнувся від звуку чужого голосу, лише повернув до Андромеди голову.

— Вогняні саламандри померли, — констатував кузен.

Піксі заскавулів й закрутився під пахвою, тож довелося поставити його на підлогу.

— Так, вони завжди вмирають з останніми іскрами рідного полумʼя, Реґу, — нагадала Андромеда. — Я розповідала тобі, памʼятаєш?

Малий зітхнув, ніби столітній дід.

— Від того, що смерть передбачена, вона не перестає бути смертю. Це жахливо, — мовив кузен.

Андромеда спантеличено кліпнула очима. Діти і філософія — занадто складне поєднання для відмінниці Блек. Піксі тим часом підбіг до малого і тицьнувся носом йому в долоню. Реґулус відсторонено погладив сотворинку.

— Смерть — це справді жахливо, — вирішила не вигадувати оптимістичних сентенцій Андромеда (все одно Реґулус і оптимізм були  антонімами). — Єдине, чим можна втішитися, що ти проживеш ще багато-багато років і за цей час можна встигнути багато чого зробити.

— Багато років — це скільки? — діловито поцікавився малий.

— М-м-м, — Андромеда трохи поміркувала. — Чарівники живуть довго, щонайменше років дев’яносто точно маєш у запасі.

— Ясно.

По обличчю Реґулуса було важко сказати, чи він втішився таким підходом. Втім, Андромеда не могла б сказати цього і про себе.