.

Царко ненавидить лякатися. Хіба мало він терпить насмішок за зріст свій та тілобудову недолугі, щоб ще й слабодухом прославитися? Та Красуля не може встояти від спокуси наскочити на друга зненацька. Царко кимарить на сонечку, чи сидить собі й задумливо чоботи натирає олією, чи під вербою топчеться, ховаючи від відру трут та люльку, тільки за курево своє й переймаючись. Як він тоді кумедно підскакує, очі вилуплює, варто різко гукнути його зі спини або зі всієї сили вхопити за плече. А коли Красуля починає хохотати, як же він обурюється, лається брудно та потрясає своїми маленькими кулачками у гучних погрозах. Бʼють вони, правда, дай боже, цілеспрямовано мітять у вразливі місця. Тільки вдарити себе Красуля не дає, вчасно перехоплює цей вихор концентрованого обурення і, як немає сторонніх очей, на них спрямованих, грайливо одвертає від себе, хапає поперек живота, до грудей притискає, а тоді ще вільною рукою поверх передпліч опоясує, міцно тримає, не панькається. Можна подумати, з того як Царко силиться виборсатися, що вони борються. Але це не так. Якби Царко не хотів опинитися в захваті ведмежому, ніколи б не дав себе скрутити. Спротив же чинить лише для того, щоб своє невдоволення продемонструвати з ранішньої халамидної витівки.

 Красуля грудьми відчуває як слабшає з кожним ривком войовничий настрій, і замість як рватися на волю, тіло в його обіймах лине назустріч.

— Царко, а пішли зі мною?

— Чого б мені з тобою йти, ряха ти свиняча?

 Красуля пропускає образу повз себе і безтурботно муркотить у відтопирене вушко:

— Тому що я буду тебе любити.

 У відповідь з-під вскуйоченого чуба лунає фиркання. Красуля піддається пориву та щокою колючою йорзає по маківці, наводячи ще більший безлад. Царко ворувато оглядається. Гострий лікоть між ребрами вибиває з рівноваги, а вже у наступну мить Красулю рвучко тягнуть за комір вниз, опаляють губи роздратованим видихом і, через один удар серця, підминають їх вибагливим поцілунком.

— Якщо ти, бовдур, вважаєш себе таким принадливим, — вередливо вставляє між поцілунками Царко, — що всяка дурість пробачиться за наївні твої очі та пару звабливих слів…

— То що? — сміється Красуля.

 Під його широкими лапищами, звиклими до важкої зброї, груба тканина царкової чумарки мнеться легко наче шовк. Долоні Красулі легко ковзають в западинки під лопатками, і Царко відчуває себе маленьким, від чого злиться з новою силою: на себе, бо не повинно бути так приємно з думки про власну слабість, не може козак хотіти піддаватись, програвати, а йому хочеться, і він піддається, і чорт би забрав того Красулю з його прямотою.

— То тобі дуже пощастило, що мені зовсім немає чим зайнятися.

 І під нову хвилю сміху, що бʼється в губи Царку, що не гірше від дощу просякає тіло, та на відміну від нього не холодить, а зігріває до самої душі, вони зникають, тобто Красуля мов той змій з казок, утягує його в сховку, і як у словах він щирий до непристойності, то про тіло його годі й говорити, в десятки разів воно щиріше, відвертіше, ледь не до варварської примітивності. Царку бува навіть страх находить, що як його нездатність бути таким же відвертим здасться Красулі ознакою недостатнього почуття? Та щасливі очі козака змивають ці страхи тим самим теплим дощем, і серце Царка лоскоче відгук сміху, що завжди живий у його спогадах, завжди свіжий і радісний. І посміхаючись сито й ніжно — принаймні він сподівається що вкладена ніжність читається у вигині його губ, — він знає точно, що це назавжди, що це і є кохання, навіть якщо жодної пісні не складено для них і про них, і якщо їх ніколи й не складуть, бо всі пісні вже віддано синьооким Марусям. Може Марусі без пісень і клепок не зберуть як те кохання виглядає і що з ним робити. У Царка ніколи таких проблем не буде, якщо поруч з ним Красуля.