Розділ 1. День, коли все почалось

Сон мій різко перервався від власного крику. В голові була повна мішанина, уривки сну іноді пропливали перед очами, розсіюючись, як туман. На мить я заспокоївся та на мене навіть налетіла миттєва радість, що цей жах нарешті скінчився. Але промайнули декілька коротких секунд, а потім раптом моя свідомість заповнилася спогадами, вкрай нечіткими, наче розмитими… та жахливими.

Разом з цими спогадами я відчув незначну нудоту, моя голова просто гуділа, що мене навіть здивувало, так як не схоже було що вчора я випив настільки багато алкоголю. Після того як я встав, я оглянув своє оточення. кімната була в безладі, навіть більшому ніж зазвичай, а мілкі деталі, як закриті наглухо жалюзі та рваний одяг на підлозі були доказом того, що вчорашні події ніяк не могли бути сном.

— Ну ж бо, Нік, зберись вже! - промовив я до себе, стараючись привести до ладу ту волокіту думок, що панувала в моїй голові.

Спроба розкласти всі події по полицям додало до мого похмілля ще й підсилений головний біль, а загалом відчуття були дещо незвичними. Мені здавалося що все навколо мене відбувається дещо повільніше ніж зазвичай, а також у мене нило все тіло, враховуючи навіть волосся та нігті, але це зовсім нелогічно, як може нити те, в чому немає нервових закінчень, адже так? І все ж, вони ниють… Яке неприємне відчуття.

Мені довелося докласти певних зусиль щоб згадати події минулого дня та ночі, так як спочатку в голові пролітали лише уривки та окремі сцени, а коли мені таки вдалося скласти всі спогади докупи, то я зрозумів що ніколи більше не зможу позбутися цих спогадів.

***

Вчорашній день почався просто. Я встав, прополоснув обличчя, одягнувся, поснідав та відправився на роботу в сервісний центр. Вища освіта програміста внутрішньої безпеки була для мене достатнім пунктом в резюме, щоб можна було знайти роботу навіть в великих компаніях, але мені все ж подобалося працювати тут. Робочий день з 9:00 до 16:00, а коли роботи не було, то ти міг робити що побажаєш, лиш би якомога швидше реагував на вхідні замовлення.

На протязі дня було декілька непримітних клієнтів, але з всіх них виділялася одна вельми симпатична дівчина. Вона прийшла близько до опівдня, з частою проблемою «я натиснула не туди». Вона була доволі приваблива, мала приємні риси обличчя з майже непомітним макіяжем, гарну фігуру, одягнена була просто: обтягуючі джинси та світла блузка. Її проблему вдалося вирішити доволі швидко, дякуючи дискам відновлення, які в мене малися на всі випадки життя, так що через годинки півтори вона вийшла зі своїм повністю справним ноутбуком з мого офісу, залишивши після себе лиш доволі приємні спогади.

— Яка гарна дівчина… Знаєш, ти міг би запросити її на побачення і нікому від цього гірше б не стало… - Басом промовив наближаючись мій найкращий друг Сава, який поглядом слідкував за віддаленням фігури дівчини. - Чому ти в неї номер телефону хоч не взяв?

Сава - це мій давній знайомий, один з небагатьох моїх вірних друзів. Завдяки своєму неймовірному хисту до механіки та електроніки він був здатний полагодити майже всі прилади що потрапляють до нього на ремонт, як нові, так і доволі старі, що дуже сильно підвищувало наш попит серед клієнтів. Доволі кремезним на вигляд, він все ж мав дуже правильні, хоч і дещо грубі риси обличчя. Також він мав чорний пояс по джиу-джитсу, і взагалі я завжди задавався питанням чим же він займався раніше, що має такий незвичний набір навичок.

— Ой, та ну тебе, ти наче не пам’ятаєш чим закінчилося моє останнє побачення, - пробурчав я доволі тихо.

— А як же, пам’ятаю, ти майже тиждень ходив підсвічуючи шлях всім навколо своїм фіолетовим оком, як таке не запам’ятати? - сказав мій друг, стримуючи сміх.

— Так, ситуація така що зараз навіть весело, а тоді було не до сміху, мене розфарбувала дівчина за те, що я покликав її іншим іменем та ще й в додачу прийшов дещо пізніше призначеного часу, - сказав я, дещо пригнічено зітхнувши.

— А хто тобі винен що ти призначив побачення на наступний день після гулянки? - Сава вже ледь помітно здригався, і його голос наскрізь був пронизаний гумором.

— Ой, хто б говорив, це ж ти тоді так радив мені з нею познайомитись? - я прищурив очі у відповідь на його слова.

— Добре, добре, і я не без гріха, так що ми квити, - сказав він піднявши в знак примирення руки. - Доречі, ми збираємося сьогодні щоб розслабитись, не хочеш з нами?

Я загалом рідко п’ю алкоголь, проте я завжди був тільки радий весело провести час з друзями, і цей випадок винятком не став.

— Хм… Завтра вихідний, планів на вечір я не маю, так що я тільки за.

— От і чудово, тоді зустрінемося о восьмій вечора на тому ж місці де й зазвичай, - кивнув мені Сава наостанок та пішов до свого робочого місця.

***

Робочий день завершився без несподіванок, а по приходу додому я трохи перекусив, переодягнувся, трохи відпочив та пішов до бару-ресторану «Веселун», який давненько вже став улюбленим місцем для мене та моїх друзів, так що мене одразу впізнали.

— Які люди! Вітаю, Нік, давно ж я тебе не бачив, - привітав мене сивий бармен як тільки я підійшов до стійки.

— І тобі привіт, Ерік. А ти, як я бачу, повен енергії прямо як зазвичай, так? - кивнув я у відповідь старому. Хоча, його важко було назвати старим, так як його обличчя не мало ні єдиної зморшки, а в поєднанні з його міцними м’язами, залишалося лише поважати його. Він являвся напрочуд хорошим співрозмовником, а його коктейлі - напевно найкращі з тих що я куштував. 

На перший погляд, він здавався просто працівником, але по факту він був власником закладу, хоча й не любив цього афішувати. Сам він казав що робота барменом допомагає йому відвести душу та поспілкуватися з людьми. Я не раз помічав, як до нього приходили найрізноманітніші люди, різного тону шкіри, деякі навіть зовсім не знали нашої мови. Єдине що об’єднувало всіх цих людей - неймовірна повага до цього добродушного на вигляд чоловіка. Сам він не розповідав про минуле, але щось завжди підказувало мені, що в його колекції був не один десяток захоплюючих історій.

— Сава та інші вже тут? - запитав я Еріка.

— Так, вони зараз на другому поверсі, кімната номер 3, - відповів він, продовжуючи протирати стійку все з тою ж приємною посмішкою.

— Та невже? Вони що, все таки вирішили взяти «Таро»? Добре, дякую тобі, старий, гарного вечора! - я помахав Еріку наостанок та пішов до вказаної ним кімнати.

Цей заклад мав доволі непогану репутацію, а також була деяка особливість, яка притягувала до себе азартних людей, і тих хто любив знаходити щось нове. Цією особливістю і було «Таро», їх окреме меню з 22 наборів страв та напоїв, кожен з яких ти міг замовити лише тоді, коли витягнув з колоди карт Таро відповідну до набору карту. Платили саме за кожну спробу витягнути карту, так що іноді люди могли заплатити ще раз, щоб спробувати витягнути саме ту карту що відповідала бажаному набору, а тягнути карту можна було до трьох разів.

 І незважаючи на те що меню були доволі різні, від простих страв до страв високої кухні, які були на порядок дорожче ціни спроби витягнути карту, ресторан отримував достатньо високий прибуток, а клієнти були майже завжди задоволені, тому що завдяки якості та чудовому смаку всіх страв та напоїв в цих меню багато хто був ладен ризикувати, лишень би спробувати те що там подають.

Хоча й були деякі набори в цьому меню, які обирали лише екстрімали або ті хто шукав нових яскравих вражень. Це були набори, що відповідали картам «Смерть», «Вежа» та «Диявол». «Смерть» була набором пов’язаним з бродінням та ферментацією, і там використовувалися такі продукти як натто (ферментовані соєві боби), дуріан та сюрстрьомінг. А от «Вежа» та «Диявол» були меню гострої їжі, і якщо «Вежу» могли ще спробувати ті хто полюбляють гостре, то от «Диявола» обирали лише екстрімали.

Враховуючи це все, якщо ви хотіли взяти той набір, що випав вашому більш везучому супутнику для компанії людей, ви повинні будете заплатити за кожного з людей ту ж суму, що й за спробу витягнути карту з колоди. Всім хто хотів потягнути карти з меню «Таро» давали окрему кімнату з доволі гарним інтер’єром. Саме для цих цілей і був виділений другий поверх данного закладу, куди я й підіймався зараз.

Коли я відкрив двері вказаної мені кімнати, я побачив вже звичну картину - Сава зі своїм напарником, Льохою, боролися на руках, а дівчина Льохи, Віка, тихенько сиділа та попивала сік через соломинку, спостерігаючи за ними з невеликою докорою. 

— Привіт, я що, щось пропустив?

— О, привіт! Та ні, ти якраз вчасно, скоро мають принести замовлення, при тому нам цього разу пощастило, дивись, - привіталася Віка та вказала на карту «Місяць», що лежала на столі. - Сідай швидше, поки ці двоє стіл не зламали…

— Так, деякі люди ніколи не змінюються, - посміхнувся я та сів за стіл.

Тут несподівано від хлопців прозвучало хором «А ми то тут до чого?!» і від такої дружньої відповіді ми всі залилися сміхом.

Льоха - це напарник Сави, але вони вічно дивляться хто сильніше, і не зважаючи на те, що Льоха дещо меньше Сави за розміром, в силі вони приблизно рівні. Вони з Савою постійно ходять разом в спортзал, а ще Льоха в минулому працював в спецназі. Віка - це наш талісман і хоча вона мила, надійна та спокійна дівчина, все ж її краще не злити. Вона наш бухгалтер, і саме їй ми завдячуємо тим що маємо більш дешеві деталі, ніж більшість міста, щоправда вона ні в які ворота не розкриває нам як вона знайшла цих поставників.

Коли хлопці закінчили боротися на руках, в чому Сава переміг з невеликим відривом, нам якраз почали приносити їжу та напої, так що вся наша увага буле зосереджена на столі. Я був повністю згоден, коли Віка казала що нам пощастило, так як «Місяць» - це меню закусок, в якому ти можеш сам обрати один з декількох видів напоїв що до них будуть йти. Були різні види закусок - м’ясна пательня з великим різноманіттям сортів ковбас та м’яса, порція сашимі з лосося та декілька видів бутербродів. Хлопці собі взяли по декілька кухлів пива, Віка обрала свій улюблений ягідний ель, а  взяв єдиний алкогольний напій що був до вподоби - сидр. 

Ми весело провели час, розслабилися та розійшлися близько одинадцятої ночі, Сава замовив їм трьом таксі, а я вирішив пройти додому пішки, так як знав одну коротку дорогу, якою постійно повертався після подібних посиденьок. На щастя, шлях додому навіть повільним кроком ніяк не міг зайняти в мене більше двадцяти хвилин, тому я був навіть радий освіжити голову.

В голові шуміло від випитого, на небі світив місяць, а світло від ліхтарів, не дуже густих в цьому районі міста, робив атмосферу навколо мого шляху доволі загадковим, в такі ночі я часто міг впасти в роздуми. Я йшов через район гаражів, де о цій годині важко зустріти кого б то не було. Дорога була викладена залізобетонними плитами, через шпарини в них проросла трава, а трохи попереду від мене були густі хащі бузку. Час від часу роздавався гавкіт собак , У віддаленні від мене кричали коти, що билися за якісь свої, кошачі цінності, аж раптом, весь цей гул життя затих, а коти, яких я вже бачив, хоч і не дуже чітко, були напружені, і раптом повтікали, як наче перелякавшись чогось. 

Серед несподіваної тиші до мене долетіли якийсь незрозумілі звуки, схожі на горлове ревіння змішане з короткочасним високим електростатичним гулом, а потім я помітив невеликі спалахи. Несподівано я побачив як в сяйві ліхтарів промайнула дивна фігура. Вона була доволі велика, навіть на всіх чотирьох лапах вона була аж ніяк не нижче двох метрів, а пересувалася стрибками, за кожен крок долаючи щонайменше по 3-4 метри.

Я схаменувся та поспішно сховався у вдало розташованих поруч зі мною зарослях бузку, а потім почав уважніше придивлятися до створіння, що рухалося в моєму напрямку. Воно мала дивний вигляд: з одного боку його тіло дещо нагадувала перевертнів, тобто масивна мускулатура та форма рук та ніг яка дуже нагадувала покруча людини та звіра, але, на відміну від них в цієї істоти були пазурі довжиною щонайменше 20 см, чорна шкіра без шерсті, яка під світлом ліхтаря відблискувала металом, а от голова… це створіння мало гладку голову, більше схожу на чорний, неначе металевий череп без жодного натяку на органи чуття, а його паща простиралася по всій довжині підборіддя, що створювало доволі гротескну картину.

Я затамував подих, спостерігаючи як це створіння зупинилося на відносно невеликій відкритій площі, що знаходилася прямо поперед мене, між нами було не більше п’ятнадцяти метрів. І раптом я помітив що в мій бік, хоча правильніше буде сказати в напрямку цієї істоти, біжать п’ятеро людей. Вони були одягнуті однотипно, у всіх на головах були маски, але розгледіти детально я не зміг, так як вони стояли в тіні. Оточивши створіння широкою дугою, вони підняли та направили якусь зброю в напрямку істоти.

— Дідько, ну що він знову задумав? - промовив один з них напруженим голосом.

— Не послаблювати пильність! - різко відповів інший.

І тут я почув різкий, неймовірно грубий голос, він був настільки низький, що здавалося наче кров застигла в жилах, волосся стало дибки, а серце колотилося наче скажене.

— Ого, а ви наполегливі, це важко не визнати… Я всього лише влаштував собі невеличкий перекус, а через це ви мене вже майже тиждень переслідуєте, - істота засміялася, і від цього сміху по моєму тілу поповзли мурахи, а холодний піт потік по моєму обличчю. 

— «Перекус»?! Та ти перебив півтора десятки людей, при тому недалеко від міста! - розлютився третій з бійців.

— Зберися, він навмисно виводить нас із себе! - промовив другий чоловік, який схоже був головним в цій групі людей. - Вогонь по готовності!

Почувши розмову, я згадав відносно недавню трагедію, що відбулася недалеко від міста приблизно півтори тижня тому: мікроавтобус зіштовхнувся з позашляховиком, і як результат, всі загинули. Неймовірна кількість жертв: 14 в мікроавтобусі та 2 в позашляховику. Але от що дивно, не знайшли жодного тіла, як наче вони розчинилися в повітрі. Була величезна кількість крові, всі речі були на місці події, а від господарів залишилося лише плями крові всередині транспорту та на дорозі.

— От копати-загрібати… Виходить всіх їх вбила от ця істота? Мені треба звалювати звідси, і якомога швидше! - схопився я за голову, шукаючи спосіб як вибратися з цієї халепи.

Але, не встиг я нічого зробити, як поруч пролунав низький гул, а за цим майже миттєво я почув неприємний хруст та ревіння істоти, у якої дещо відкинулося назад плече, а зосередившись побачив, що його плече було наскрізь пробите. Але пройшла секунда, створіння вирівнялося і поранення почало загоюватися на очах, після чого воно рвонуло до своїх супротивників на неймовірній швидкості. А ще через мить я побачив, як воно розірвало одного з бійців на частини, від чого кров та нутрощі розлетілися та впали червоними плямами на землю.

Судячи по тому як створіння петляло, воно старалося уникати пострілів, а якщо якийсь постріл таки потрапляв в нього, то рани затягувалися прямо на очах. Аж раптом, один з бійців натиснув на курок, але нічого не сталося. він щось нерозбірливо побурчав, і вже хотів щось дістати, напевно щоб перезарядити зброю, але коли помітив що створіння, яке наче лише того й чекало, швидко біжить до нього, він поспішив дістати з пояса якусь холодну зброю, і навіть встиг її дістати, але… Замахнутися нею йому вже не судилося, так як щелепа істоти була вже прямо перед його обличчям, пролунав хруст і через мить на землю впало ще одне тіло, цього разу безголове. Ця істота просто відкусила йому голову, як наче шматок від груші.

До горла мені почала підступати нудота, дихання збивалося, але я не мав навіть можливості відірвати погляд від того безумства, що відбувалося переді мною, щоб не видати себе та знайти шпаринку для втечі. І тут створіння рвонуло в бік найближчого до мене бійця. Він старався відстрілюватися, але воно навіть не зупинялося незважаючи на поранення, що йому наносили, так як вони затягувалися майже одразу. Не складно зрозуміти, що у нього не було й шансу, і як тільки створіння було вже достатньо близько, то воно з силою пробило груди хлопця своєю кігтистою лапою, підіймаючи його над землею. Створіння відкинуло тіло в бік, і за збігом обставин, воно летіло прямо на мене, від чого я рефлекторно відсахнувся, і це привело до того, що я випав з кущів. Зрозумівши своє становище ще до того як я впав на землю, я різко піднявся та побіг подалі від тієї істоти.

— Твою ж! Густ, там цивільний, допоможи йому! - пролунав крик за спиною.

Раптово, мене відірвало від землі, і я відчув такий біль, наче мене розривали на мільйони маленьких часточок. Біль поглинув мене, я не переставав кричати, скрізь біль краєм ока помітив як блиснув метал, а потім почув різкий крик створіння за своєю спиною і несподівано впав на землю. Я з зусиллям повернув голову, і знову здивувався побаченому: створіння ревіло, ухиляючись від різких випадів меча, та притискало до тіла свою понівечену кінцівку.

Що мене ще більше здивувало, так це те що на місці обрубка дуже швидко формувалася нова лапа, і як тільки істота відновила пошкодження, вона ще раз окинула мене поглядом та різко зірвалася в протилежний від бійців бік, майже миттєво зникнувши в тінях. Кілька секунд подивившись в бік куди побігло це створіння, цей чоловік підійшов до мене і я зміг на мить побачити його очі. Я не міг чітко думати, так як відчував лише нестерпний біль, а моє тіло не піддавалося майже ніякому контролю, я лише міг трішки ворушити пальцями однієї руки. Я спробував попросити допомоги, але з моїх вуст вирвався лише стогін. Боєць повернувся в сторону того чоловіка що повідомив його про мене, він, напевно, був його командиром, та сказав:

— В нього поглинена більша частина внутрішніх органів, не думаю що він зможе вижити. 

— Так, я це бачу… Нам необхідно поспішати за цим метаморфом, доки він ще чого не натворив, - відповів командир.

— Добре, але я хочу попросити у вас дозволу повішати на хлопця амулет, - промовив боєць.

— Впевнений? - голос командира був дещо здивованим. - Ти ж бачиш, він вже мрець, не думаю що амулет йому якось допоможе, Густ.

— Так, впевнений. Це найменше що я можу зробити, ми живі тільки дякуючи йому, це достатня причина, - почув я голос цього бійця, Густа, неподалік від себе.

— Добре, я даю свою згоду, але поспішай, в нас немає часу.

— Дякую.

Тут мої спогади ставали дуже нечіткими, але я пам’ятаю відчуття неначе я знаходжуся десь далеко, і лиш частково відчував своє тіло. Я помітив що мені підняли голову, відчув як мені на шию повішали щось, але біль був такий, що я не не міг нічого розібрати. Аж раптом, я почув, як наче з під товщі води голос: «Це все що я можу для тебе зробити, друже… Нехай твоє наступне життя буде більш вдалим ніж теперішнє».

В ту ж мить я побачив перед собою сині очі які я бачив раніше, помітив як цей чоловік підносить два пальці собі спочатку до серця, потім до лоба, а потім зробив жест в мій бік, як наче віддавав щось. Раптово, мій біль став менш різким, я навіть відчув невелике полегшення, але все ще не міг ані ясно мислити, ані керувати тілом. Я ледь втримувався від того, щоб не впасти в безпам’ятство, яке здавалося спасінням, але все ж я чомусь розумів, якщо втрачу свідомість, то це життя для мене закінчиться. 

Я не знаю скільки минуло часу, але згодом біль минув. Поступово, до мене повернулася ясність думок, і я постарався поворухнути рукою. Не з першої спроби, але це мені вдалося, а доклавши доволі великі зусилля, я зміг навіть сісти, після чого оглянув себе. Я виглядав, навіть на самий оптимістичний погляд, доволі жахливо. Весь одяг був закривавлений, на спині він був розірваний в шмаття, але доторкнувшись до спини я напрочуд не знайшов навіть подряпин, хоча й був весь слизький від крові.

Це неймовірно, що я вижив, враховуючи що калюжа в якій я зараз і сидів - то моя власна кров. Але от відчуття були настільки неприємні, наскільки це можна було б уявити. Було таке відчуття, наче мене тягнуть за кожен нерв, за кожну клітинку тіла, я відчував сильний ниючий біль по всьому тілі, навіть там де його ніяк не могло бути, мені здавалося що навіть волосся та нігті болять, що не піддавалося ніякому логічному поясненню.

Коли, стараючись відволіктися від неприємних вражень, я поглянув в бік недавньої битви, або краще сказати бійні, я подумав, що варто оглянути бійців, так як була можливість що я знайду якусь інформацію. Так як мені стало трохи краще, я зміг доволі легко підійнятися на ноги, і пішов в бік найближчого бійця. Це був той, якого істота, яку один з бійців назвав метаморфом кинула в мій бік. В нього була пробита грудна клітка, а запах крові був настільки сильним, що мені до горла знову підкралася нудота.

Кілька разів глибоко вдихнувши, я зміг заспокоїтися, після чого оглянув тіло детальніше. Одяг був схожий на симбіоз спортивного костюму та військової форми, а біля рани було помітно, що між шарами тканини розміщувався не дуже товстий шар якогось металу. Придивившись до рани, я побачив, що всередині грудної клітки не тільки немає рваної плоті, а ніякого натяку навіть на внутрішні органи в нього я не помітив, наче вони були висмоктані.

Стараючись відволіктися від доволі бридкого видовища, я знову поглянув на форму, і помітив ще деякі деталі. На плечі був пришитий шеврон, який був виконаний червоним кольором на чорному тлі. Він виглядав як меч вписаний в зірку виконану з трьох трикутників, на задньому плані якого був свастичний символ сонця. Навколо зображення був напис на латині, «Слава Трійці, Свободу Полоненим», а знизу була абревіатура, «O.SS.T». Дивний цей шеврон таки, девіз говорить про Трійцю, а символ більше схожий на слов’янський…

На поясі у цього бійця був доволі великий кинджал в піхвах, який я вирішив дістати та оглянути. Несподівано, коли я взяв зброю в руки та оголив лезо, то відчув як вона нагрівається, що здивувало мене настільки, що я впустив кинджал, і яке ж було моє здивування, коли він впавши лезом донизу прорізав бетон та засів там по саме руків’я.  

«Не дивно що така зброя може нашкодити тій істоті, вона напевно й метал ріже як масло», - подумав я і вирішив забрати з собою цей клинок, так як хотів мати змогу захиститися, якщо раптом знову зустріну цю тварюку. Після того як в мене в руках були вже покриті плямами крові піхви, в яких лежав цей дивний кинджал, я вирішив що краще б мені пошвидше йти додому, доки моя цікавість не стала фатальною.

— Йоханий стос… Це мені точно буде ще не раз згадуватися в жахах, - сказав я сам собі та пішов додому уникаючи відкритих місць, що було доволі легко, адже вночі наш район був доволі пустим. 

Діставшись дому я першою ж справою зачинив двері на всі замки, а потім пройшовся по квартирі закриваючи всі жалюзі, по дорозі поскидавши деякі речі з стільців, де мав звичку їх складати. Лише коли я нарешті відгородився таким чином від світу я став відчувати себе в відносній безпеці, і, зайшовши в ванну кімнату, сів на підлогу.

Я був геть виснажений, і фізично, і морально, а ниючий біль все ще трішки давав про себе знати, так що стараючись від цього всього відійти я скинув весь одяг, який більше не був навіть придатний для носіння, і заліз в душ для того щоб освіжити голову та змити з себе бруд та засохлу кров. Після душу я вирішив одразу лягти спати, в надії що все що відбулося зранку виявиться всього лише дурнуватим сном навіяним алкоголем.

***

— Ага, блін, дурнуватий сон, таке навіть уві сні не вигадаєш, - пробурчав я згадавши більшість деталей минулого дня. - Ні, я краще спочатку прийму душ, а потім вже буду думати що робити…

Зайшовши в ванну кімнату я машинально побачив на шиї невеликий амулет. Він виглядав як зигзаг блискавки, вписаний у все ту ж саму що й на шевроні зірку з трьох трикутників, а навколо зірки вилися руни, по вигляду ближче до слов’янських, але їх значення я не міг розібрати. Раптом мені згадалися очі, глибокого синього кольору з білими соняшниками навколо зіниць, згадав голос того чоловіка що одягнув мені на шию цей амулет та жест який він використав після…

Я відчував в його напрямку лише вдячність, так як він, навіть вважаючи що я помираю, вів себе зі мною як з рівним собі. Я спробував повторити символ, який зродив той чоловік, спочатку доторкнувся двома пальцями до серця, тоді до чола, а потім протягнув пальці до неба, наче віддаючи щось, і від цього жесту відчув таке полегшення, що мої тривоги неначе всі кудись полетіли вдалечінь. 

В набагато кращому настрої я вийшов з душу ніж зайшов туди, і вирішив, що сьогодні я займусь найнагальнішою справою, безладом, і саме на прибирання квартири в мене й пішла більша частина дня. І хоча я старався уникати думок про те що відбулося вчора, в глибині душі я таки розумів - це лише початок, початок чогось більшого ніж те, що я знаю та розумію…