– Гей, хлопче, якого біса ти робиш? – кричить чоловік з кінця вулиці, змушуючи юнака накинути темний капюшон та помчати у підвальні приміщення. З рук вилітають балончики з фарбою, розлітаються по підлозі та створюють неприємний стукіт. Юнак судомно оглядається по сторонах, прибираючи рукою сині пасми волосся.
Кожен знаходить себе у якомусь виді діяльності, по-різному виражає свій внутрішній стан. І Хан відкрив для себе світ малюнків. Натомість його пристрасть не закінчувалася на пустих графітних лініях і папірцях з нотатками, вона тяглася по стінах будинків і зупинялася на фасаді старенької школи. Болісно відгукувалась його творчість у розмовах серед викладачів і студентів та на скривленому обличчі директора. Але кого це взагалі турбує? Усіх, окрім Джісона. Кожен день супроводжувався адреналіном у крові та швидкісним бігом по кривих вуличках. І Хан завжди встигав, кожен раз залишаючись анонімним кривдником фасадів. Ніхто так і не здогадався, що порушником закону та автором настінного живопису був тихий та старанний учень випускного класу – Хан Джісон.
Хлопець не був найкращим у навчанні, але вчився достатньо добре, не був жертвою буллінгу чи вигнанцем, а його ім’я майже ніколи не озвучували у стінах навчального закладу. Він був ніким і одночасно найпопулярнішим зі студентів. Адже кожного ранку в очах мерехтіли нові малюнки та візерунки, що залишала загадкова людина, докладаючи нових зусиль задля створення більшого сенсу. Життя Хана перетворилося на нескінченну гру з відкритим кінцем і заплутаним сюжетом. Колись можливість приховувати свою персону стане недоступною, і тоді Джісона виштовхне на арену більш серйозних наслідків. Але поки що це його спосіб зняти стрес, зажовуючи все адреналіном. Варто сказати, що хлопець малював досить добре, тому розмальовані стіни не так рідко навіть приваблювали деяких студентів. Але це все ще був вандалізм.
Найбільшою перепоною стають старости, шиї яких добряче стиснули викладачі, закликаючи напоумити свого однолітка. Ті, недовго вагаючись, штовхнули ідею про чергування, задля виявлення правопорушника. Одним з чергувальників був Лі Мінхо. І Джісон пошепки іноді погоджується, що єдиний, кому він готовий попастися – це Мінхо. Що так приваблювало у цьому хлопцеві? Важко пояснити словами, а тим паче виправдати підкошені ноги під час рідких зустрічей на спільних парах.
Але ну розумієте.. Щось захоплювало маленьке серденько Хана, витягуючи з нього геть будь-яку впевненість. Це і передувало необачному вчинку Джісона, коли той залишив балончик у шафі для речей. На собі Хан лише відчув довгий задумливий погляд. Боже, його очі занадто чорні і надто швидко вимикають у хлопцеві будь-яку здатність мислити. Тож діяти юнак не наважувався, лише виплескував свої відчуття у малюнки. Щоночі він заплющував очі, спирався лише на емоції та давав волю почуттям.
І зараз юнак знов тікає, наче крадій, закриваючись у невеличкій орендованій квартирі. Тут не менш холодно, ніж на вулиці через відсутність нормального опалення. Йому не треба більше трьох речей – матрац, їжа та нескінченний запас фарби. На жаль, останній пункт неможливий, адже на неї Джісон витрачає майже всі кишенькові гроші та невеликі збереження після праці влітку. Найчастіше колекція пустих балончиків поповнялася простими кольорами: синім, червоним або жовтим. Золота́ діставалася лише у дуже емоційні та важливі моменти, додаючи неабиякого сенсу новим малюнкам. Цікаво, що останнім часом він завжди носив її із собою. Просто не міг залишити покриватися пилом на полиці.
Якщо на фасаді залишилася хоч одна нерівна яскрава смужка – день (але частіше ніч) прожиті недаремно. І навіть якщо усі вважають автора графіті божевільним, не знаючи хоча б його справжнього імені, хай так і буде. Джісон поки щасливий, а він живе кожен день окремо, хай все залишається на своїх місцях.
У яскравих кольорах дратуючих снів пролітає ніч, а коли Хан бачить критичну цифру на маленькому жовтому годиннику все, що встигає зробити – кинути декілька банок фарби в обвислий рюкзак. Останньою рука тягнеться до холодної поверхні балончику з кількома мазками золотого кольору і, піддаючись невидимій інтуїції, юнак жбурляє його у сумку.
Тихий вітер пронизує тіло, пускаючи тремтіння до кінцівок пальців. Хан заходить у широкий шкільний двір, який ніколи не бував порожнім. З рівня вікон першого поверху всіх оглядає новий візерунок, обережно виведений учора ввечері, але так і не завершений через візит небайдужого чоловіка.
На синє волосся, наче облите тією ж самою фарбою, опускається сірий капюшон. Джісон підходить до групи студентів, зацікавлено обговорюючи тисячі повсякденних тем.
– Цього божевільного дуже скоро мають викрити. Невже не зрозуміло, що це справжнісіньке хизування. – сплескує долонями блондинка та перекидує ремінь сумки через плече.
– Сто відсотків. Я чув, що скоро запровадять чергування. – сміється хлопець позаду.
– А чого ви так впевнені, що це не дівчина?
– Не ляпай язиком, який-небудь ображений життям ідіот, що хоч десь може прославитися. – додають десь із-за спини Джісона. Долоні потрохи починають колоти і пітніти, бо зором Хан чіпляє постать Мінхо, що іде до них із паперовою стопкою у руках.
– Ця анонімність нагадує щось типу сюжету з фільму, чи не так? – теревенить іще одна старшокласниця, отримуючи усмішки від інших. Навіть від самого Джісона. – Загалом найчастіше це романтичні комедії.
– Знов обмиваєте кісточки усім підряд? Гей, як вам не соромно? – оглядає студентів Лі жартуючи.
Хан стоїть подалі, у декількох кроках, але цього досить, щоб імпульси у серці раптово перестали функціонувати. Це зовсім незвичне, особливе почуття, що об’єднує невпевненість та захоплення. На усвідомлення такої незвичайної реакції у хлопця пішло чимало місяців і кругленьке число мрійливих поглядів.
– Хо, ми всього лиш обговорюємо нашого аноніма. – виправдовується дівчина та відвертається в інший бік.
– Ви занадто сильно драматизуєте. – роз’яснює Мінхо. – Досить пліткувати, просто згодом виявимо порушника і перефарбуємо фасад у звичайний колір.
– То що? Підеш чатувати? – посміхається очевидно друг Мінхо, який насправді вважає цю ідею повною маячнею. Він спирається на плече старости, змушуючи його закотити очі.
– Якщо знадобиться.
Лі оглядається, та, поспішаючи, з нахмуреними бровами, закінчує розмову, лишаючи інших.
Халепа. Хан Джісон у свої сімнадцять потрапив у справжнісіньку халепу. Звичайно і до цього не було так файно, але ж не настільки погано. Лахміттям спадають порвані думки кудись на лоба. Вони здаються чимось стороннім. Джісон чинить неправильно, він сам почав цю гру і сам її веде досить хибним і ризикованим шляхом. Але йому все подобалося. Можливо саме до цього моменту. Він потребував цих емоцій, що не міг знайти у сірих підручниках і блідо-синіх зошитах, де мерехтіло в очах від клітинок.
Біле і занадто яскраве світло з вікна сліпить очі та не дає сконцентруватися на викладачеві. Тепер Хан повністю піддається цікавості. Він розглядає однокласників навкруги. Вони усі різні, відштовхуючись від зовнішнього вигляду. Можна нескінченно розмірковувати щодо елементів їхнього особистого життя. Як не крути, в усіх є проблеми, переживання, страхи, і це ніяк не змінити. Хлопець розуміє, що не один такий. І навіть якщо чинить хибно, хай так і буде. Згодом всесвіт усе вирішить. Напевно Джісон просто звик так жити.
***
Сутінки обережно сідають на дахи будинків. Ще трішки і можна буде вибратися із свого укриття – маленької кав’ярні у кварталі від учбового закладу. Хан діє вже не по наказам мозку. Він піддається бажанню та адреналіну, занадто імпульсивній цікавості.
– Приходь іще! – мило посміхається юнак біля кавомашини та вклоняється. Джісон тихо киває та залишає за собою лише гомінкий звук дзвіночків над дверима.
На кінцівках накопичується тремтіння від очікування або морозливого вечора. Хан не знає. Наче у палітрі все змішали пензлем, отримуючи кашу з кольорів. Усе може просто скінчитися на спокійній ноті, адже Хан може просто повернути тулуб на сто вісімдесят градусів та піти додому. Але такий розвиток подій гарантує відсутність тих емоцій, що так жадав Джісон. Та зараз вони його сповнюють. Здається, ніби у нього в руках лезо, з яким він грається, перекидає з долоні у долоню і підкидає вгору.
У голові забагато кольорових думок, що ніяк не можуть розташовуватися послідовно. Підтягуючи лямку рюкзака, юнак думає, що все ще не знає, які саме події хоче намалювати. Підходячи ближче до стіни, він проводить пальцями по своїм творінням, зіштовхуючись із бугристою поверхнею. Наскільки міцні нерви директора, що він все ще не викликав поліцію? Чи просто не хоче псувати імідж закладу, покладаючись на власні можливості.
Сумка падає на вологий асфальт і швидко легшає, коли Сон дістає звідти весь набір банок з фарбою. Волосся розпатлано лоскоче очі, через що Хан дістає із задньої кишені синю бандану. Вона майже зливається із кольоровими пасмами.
З тієї ж кишені можна почути уривчасте шарудіння, а якщо зазирнути вглиб – бачиш багато прозорих фантиків. Це маленькі карамельні солодощі, які кожен день Джісон тягає з кав’ярні біля дому. Вони швидко тануть, коли на вулиці спекотно, розливаючись на дні рюкзака в’язкою масою. Але зараз досить прохолодно, тому цукерки нагадують маленькі камінчики.
Ковтаючи солодку грудку, Хан подумки розігрує на сірій стіні сюжет, намічає бажані візерунки. Як тільки балончик потрапляє у руки, у повітрі розчиняється червона лінія.
– Розважмося! – пошепки говорить хлопець і розпиляє ще декілька кривих. Краплини аерозолі легко розлітаються, чіпляючись за ґрунтовану стіну, а легені прорізує їдкий запах.
Ще кілька крапок і з білого колір змінюється на світло-синій. До вух і мозку не доходить нічого, крім шиплячих звуків розпилювача. Зараз Хан ловить особливий дзен, проносячи по всьому тілу і вбиваючи, наче тату, в душу. Йому легко, як і щоночі тут, з фарбою у руці. Хлопець робить два кроки назад, задоволено розглядаючи малюнок.
Нічого не відчувають змерзлі ноги і ослаблий слух. Не долітає до мембрани шарудіння, та якось несподівано з балончика вже не вилітає кольрова смужка. Джісон розчаровано мотиляє банкою, намагаючись вичавити ще хоч трошки фарби, однак раптово завмирає.
– Що ти робиш? – відсторонено долітає з-за спини, якось спокійно і без злості, не зацікавлено. Ніяк.
– Стрес знімаю… – трохи невпевнено говорить Хан, сподіваючись, що за спиною місцевий працівник або випадковий перехожий, якому і діла немає до хлопця. Насправді подумки Джісон себе декілька разів сварить за те, що вперше так сильно занурився у роботу і не помітив нічого навколо себе.
– Хм, навіщо таким чином? – все ще питає тихий голос і Сон повільно обертається, фокусуючи зір у темряві. Серце починає битися швидше, наче викрикуючи щось у грудях. Зазвичай він вже біг, хватаючи сумку, або хоча б щось робив. Але зараз вже запізно, людина позаду занадто близько.
Що важкого? Просто повернутися і зазирнути в очі незнайомцю, а потім якнайшвидше звалити, щоб лише п’ята блищали.
Джісон смикає плечима і остаточно обертається. І жалкує.
– Чому мовчиш?
Трясця. А як на це реагувати?
Наскільки часто ви зустрічаєте людину, до якої маєте незрозумілі почуття, при цьому вона вас ловить за неналежною справою. І хоч як Хан не передбачав такий розвиток подій – в його настінному сюжеті це було несподіванкою.
– Неслухняний котик, що скупався у фарбі, нарешті попався.
Джісон ніколи не бачив Мінхо з такої сторони. Зазвичай це був хороший учень, душа компанії у сірих мішкуватих худі та ідентичних штанях. Але зараз це була суміш байкера та рок-зірки. Чого тільки вартує ця усмішка, що може не відповідає ситуації: вона не злісна, скоріше грайлива.
– Знаєш, що у випадку, якщо ти і далі будеш мовчати, я буду вимушений відвести тебе у поліцію за неодноразове псування майна. Але…
– То ти черговий? – перериває репліку Хан і сам дивується зі своєї поведінки. Куди подівся той безстрашний хлопець, що завжди зникав у темряві, хопаючи нові порції адреналіну.
Вони стоять посеред тихого двору у темряві. Думок у голові стає катастрофічно мало. Тепер Джісон не проти повернути ту кольорову суміш міркувань. І все начебто чорним по білому написано: Хан – правопорушник, Лі Мінхо – нарешті спіймав його. А якщо все переінакшити? Якщо Мінхо перейде на бік зла?
Коли письменник пише білим чорнилом на чорному папері, все стає незвичним. Воно переповнюється темрявою і нічним повітрям, що зараз тихо шепоче на вухо, перекидуючи пасми синього волосся.
– Ось побажання директора і виповнилося. Ось ти – автор безладу на стінах. – Джісон розкриває губи, щоб щось додати у свій захист, але не встигає. – Я не здивований, все було так очевидно. Твоя шафа з кольоровими плямами і налякані очі. Але знаєш, твоя анонімна сторона інтригує. Це дійсно схоже на сюжет фільму… – він спирається спиною на розмальовану стіну поряд, вже не намагаючись стримувати Хана від можливості втекти. – романтичного фільму, розумієш?
Лі хмикає і трохи підіймається, спираючись вже на ліве плече. Долонею він зачісує волосся, проходячи пальцями по вогняним пасмам. Це єдиний елемент у його образі, який так сильно вирізняється. На голові наче горить невеличке багаття роздумів. Якби Джісону дали можливість проживати все наступне життя один і той самий момент по замкненому колу, він без вагань обрав би саме цей. Коли Мінхо знаходиться так близько і без труднощів спирає його дихання. Коли так важко дивитися в очі і збирати думки та фантазію в одне ціле.
Один вправний рух і пустий балончик з рук молодшого опиняється у хватці хлопця навпроти. Він розглядає її, розчаровано хмикаючи. Поки Джісон тимчасово забарився, Лі робить декілька кроків, сідаючи навпочіпки біля сумки, яка розтікається по асфальту. Мінхо хапає одну з банок та декілька разів підкидає її.
– Золота? – читає вголос він. – Цікаво. То, може, затестимо її, бо бачу ти її жодного разу не використовував.
– Гей! Вона дорожча за твою нирку.
– Облиш, моя нирка побільше коштує… – продовжує прокручувати у долонях золотистий балончик Лі. А потім швидко затискає кришечку і проходить по контуру вже готових малюнків.
– Що ти робиш?
На мить серце Хана німіє, не встигаючи опрацьовувати інформацію, адже бере на себе і роботу мозку.
– То може розділимо цей злочин на двох? – сміється Мінхо, відходячи від фасаду та милуючись новим шедевром. – Тепер розумію твоє захоплення, це справді зачаровує.
У думках Джісона стається повнісінький безлад. Тотожний тому, що на стінах. Цей пазл більше не хоче складатися у правильну послідовність, з кожним наступним етапом втрачаючи важливі деталі. Лі Мінхо – один з кращих студентів, зараз є ініціатором нового правопорушення. Не складається і образ Лі з цією чорною джинсовкою та шкіряними штанями. Можливо, ще тоді, зранку, Хан просто не прокинувся і це все його божевільний сон? Доволі захопливо.
– Чого стоїш? Хіба ти не хотів зняти стрес? Чи маєш інші варіанти? – киває головою у бік будівлі і жбурляє балончик у чужі руки.
Якщо б існував вибух мозку – від голови Хана залишився би лише попіл. І це вже не жарти. Його розриває на частини від звичайного нерозуміння вчинків Лі. Але що може бути кращим за свободу і спонтанності? У цьому вони були схожі.
Хлопець із синім волоссям все ще недовірливо підходить до перепони та проводить жовту смужку. У нього багато досвіду у такому виді малювання, однак зараз все ніби з самого початку.
– Я бачу у твоїх малюнках сенс. Коли дивлюся на будівлю – бачу душу людини, його вагання. Так, щодня дивлячись на стіну, я ніби читав нову сторінку твоєю біографії. – він різко зупинився. – до речі, можливо, ти задавав собі питання «чому це все не зафарбували?». Я виступив проти, коли порушили це питання. Сказав, що малюнки добре декорують фасад школи та підіймають настрій студентам.
Джісон здивовано зітхає.
– Не задумуючись, я виливав душу у фарбу, змішуючи їх.
– Це помітно, – сміється хлопець та підіймає сумку молодшого з прохолодного асфальту. – Можеш послати мене, якщо немає настрою, але я запропонувати тобі свою компанію у розмальовуванні міста. Навіть якщо вранці нас забере поліція.
– До чорта, вони нас не наздоженуть.
Мінхо витирає чоло і розправляє куртку на плечах. Він озирається, а потім додає пошепки:
– Що ж, тоді покинемо це місце. Адже наших захоплень тут трішки не поділяють. – хлопець простягає свою долоню Джісону, запрошуючи перейти на біг.
Легке світло жовтих вуличних ліхтарів дає змогу бачити тонкий шар фарби, що лягає на фасад, а вітер наполегливо пронизує вени. Однак у безлюдному провулку, на диво, затишно, а в кожну клітинку тіла в’їдається тепло чи то від м’якої чужої руки, чи то від зручного худі на плечах. І Хан впевнений: найімовірніше перше.
Соулмейти – нісенітниця, безперечно. Але Джісон уже вдруге хапає думку про те, як же йому добре, добре з цим дивним, байдужим і напрочуд дивовижним Лі Мінхо. Споріднені душі – нісенітниця, без заперечень. Але чому тільки зараз хочеться жити без стрілок, що крутяться так швидко. А лише з балончиками фарби, графіті на стінах, руках і одязі.
Ніби перебуваєш у новому трендовому кліпі, сценарист якого дуже полюбляє сповільнену зйомку. Тож тепер спогади повільно записуються на кіноплівку, зберігаючи цей чаруючий момент прямо у серці. Його ж стукіт замінює ритм і музику. А камера приділяє увагу лише диваку і рок-зірці – божевільному дуету цієї ночі.
- Гей, дурень! – сміється, витріщаючи очі молодший, коли на його одязі розквітає візерунок із суміші фарб. – Прати сам будеш!
– Тобі так більше личить, – підбігає хлопець і миттєво отримує відповідь у вигляді плям на джинсівці.
Сили не вічні, як і фарба. І ось, два хлопці вилежуються на асфальті, витираючи піт і посміхаючись у темне небо, де чорні хмари закрили собою всі зірки. Тишу ріже лише стрімке дихання, що не збирається відновлюватися вже дюжину хвилин.
Молодший ліниво перевертається на бік, розглядаючи профіль старшого. Він схожий на північні циклони та полотно художника. А Хану можливо пощастило зустріти цього хлопця…
– Не дивися на мене так. – повертає голову Лі, зустрічаючись поглядом із молодшим. – Я зараз згорю від твого погляду, схожого на сірник.
– Ти рок-зірка чи чортів чарівник?
– Ох, ніколи не чув подібних компліментів, але від тебе це звучить як докір… – ледве розпливається в усмішці Лі та поправляє золотаве волосся.
– Я серйозно.
– Серйозно? – перепитує Мінхо і трохи заплющує очі, ховає тремтіння губ від хвилювання. – Ти як книга на бабусиному горищі, Джісон. У сірій обкладинці, з пилом на кожній сторінці, так і не прочитана за два століття, але неймовірно цікава.
– Вицвілі та порвані листи, залиті старою кавою. Так, така є у всіх.
– Не можу погодитися.
– Ніхто не читає такі книги, їх призначення – лежати на горищі до наступного візиту онуків.
– Брехня, потім приходить занадто допитливий онук і ретельно витирає пил.
– Так, але такі книги ніхто не забирає додому, і тим паче, не збирається перечитувати. – Хан відводить погляд на небо.
– Я рідко захоплююсь книгами. Але не пройшов би повз цієї книги. Навіть її обкладинка зачаровує, а назва натякає на цікаву історію всередині.
Чомусь саме вночі розмови набувають найпрозоріших та відвертих відтінків.
Джісон зітхає зі сміхом лише на вустах. Вони обмінялися місцями. Тепер Лі розглядає профіль Хана, і той схожий на солодкий смак ірисок, світло місяця та сторінки записника.
– Книга не проти… – його слова затримуються у хмаринці пари в повітрі. Це змушує Мінхо радісно і навіть сором’язливо усміхнутися.
На ранок усі цегляні стіни поблизу розквітнули яскравими візерунками та написами з традиційним золотим оздобленням. Все знову пішло у відповідній послідовності, що називається повсякденням. Окрім старої книги та її читача рок-зірки. А ще балончика з золотою фарбою, що так і залишився самотньо лежати посеред провулку, очікуючи на нові історії, які зможе залишити на фасадах будівель.