на фон дуже рекомендую ставити пісню юнгі та айю - 사람 pt2, бо робота писалася саме під неї.
дуже сумна пісня про його емоційний та моральний стан, кохання, минуле та страх майбутнього.
– І все ж таки, - хлопець зітхнув, міцно притискаючи долоні до клавіш. – Це не має сенсу.
Звуки різко перетворилися на дисонанси. Юнак зігнувся навпіл, припадаючи головою до своїх рук. На нотах вгорі чітко виведено «Чотирнадцята соната, Людвіг ван Бетховен», третя частина.
«Ніби мої пальці і голова працюють окремо один від одного, нічого не виходить. Знову.»
Мінхо закинув ноти у портфель і вискочив з класу. Рука автоматично тягнеться до телефону, але подзвонити так і не вдається, бо прямо перед ним зупинилася жіночка похилого віку.
– Здрастуй, Мінхо, - вона привітливо киває учню. – Виглядаєш не дуже. Щось трапилось, синочку?
– Добрий день, пані Кім, - юнак ввічливо схилив голову перед нею, нервово торкаючись до паска на своїх грудях. – Напевно, через те, що не встиг поїсти ще за сьогодні.
– Ох, Мінхо, - жінка заперечливо похитала головою. – Мій хлопчику, ти ж знаєш, що можеш звертатися до мене за всім, з приводу чи без? Памʼятай про це. Буду чекати на тебе завтра.
– Так, пані Кім.
Як він може перед нею так зганьбитися? Навіть уявити тяжко: « – Добрий день, пані Кім. Я учень третього курсу, готуюся до конкурсу, на який хотів попасти все життя, але у мене емоційне вигорання; на мою думку, я граю кожен день все гірше, мені здається, що всі речення пливуть і це не походить на повноцінний твір.
Йому соромно навіть перед своєю ж вчителькою.
– Привіт, Феліксе, - він роздратовано стискає кінець своєї футболки. – Маєш час?
– Так, звичайно.
Як же Мінхо був вдячний Феліксу за те, що він в нього є. Здавалось би, що той бачив його в усі моменти життя. Завдяки Феліксу і його підтримці, хлопець все ще тут вчиться. Все ще сподівається, що на щось здатен.
– Знаєш, я дуже втомився, - хлопець йде все далі від території коледжу. – Чому я завжди порівнюю себе з іншими? Іноді я задумуюсь, що я взагалі тут роблю, якщо є стільки талановитих особистостей? Феліксе, чому я повинен доводити все до ідеала, намагатися розвивати техніку, думати про те, який з мене виконавець, коли комусь це так легко дається ще з народження? Я дуже сильно, блять, втомився.
Парубок йде куди очі бачать. Йому все одно, куди він прийде. Все що необхідно йому зараз – відчути себе живим.
І можливо трішки покричати. Так, трішки покричати йому б зараз не завадило.
Лі продовжує розповідати другу про те, що його тривожить. Іноді – це займає багато часу, прямо як зараз, а іноді – їм вистачає і пʼятьох хвилин, щоб дізнатися про справи один одного.
– Мінхо, я вільний на цих вихідних, - по ту сторону телефона чутно, як хлопець відриває чек. – Давай сходимо кудись, прогуляємось? Я впевненний тобі б це не завадило. Відмови не приймаються.
Парубок працює баристою в кавʼярні в центрі Сеула. Мінхо чує, що той зайнятий, але в цьому і був весь Фелікс. У нього завжди є час для Мінхо. Ось чому дружба з ним безцінна.
– Добре, Лікс, - хлопець втомлено посміхається. – Будемо на звʼязку. Бережи себе, Йонбок.
Мінхо завжди каже йому це. Хоч Феліксу і не подобається своє корейське імʼя, але Йонбок звучить дуже тепло і сонячно. Сам Йонбок дуже теплий і сонячний в очах Мінхо.
Хлопець не знає, де саме він зараз знаходиться, але попереду бачить затишну галявину. Йому треба відпочити і вгамувати свій раптовий порив емоцій.
Жовтень дуже гарно розмалював всі дерева в золоті та червоні фарби. Але ще гарніше на фоні цього виглядав незнайомець, який сидів на траві, спершись о повалене дерево. Багато метеликів кружляли біля нього і кожен хотів торкнутися його світлого, як кульбабка волосся.
І мабуть, це все перевтома і голодування так діють, бо інакше хлопець не може пояснити, чому прямо зараз він бачить як з пальців юнака в один момент ллється блакитне світло. Але дивно не тільки це, бо й пасма біля його лівого вуха стала синьою, а кожен метелик змінив свій колір з білого на фіолетовий.
А ось це вже не смішно, якщо чесно.
Мінхо підходить до незнайомця ближче, а його обличчя виглядає все більш зацікавленим. Хлопець навпроти не очікує когось зустріти так раптово, тому перелякано дивиться на Мінхо і швидко взмахує рукою. Все знову стає на свої місця.
– Що… відбувається? Чому метелики змінили свій колір? - Мінхо підійшов впритул до незнайомця, заглядаючи тому прямо в очі. – І чому частина твого волосся посиніла?
– О ні, ні, ні… - тремтів хлопець. – Мінхо… Звідки ти тут узявся? Ох, як же мені тепер влетить від відділу по справах людей.
– Звідки ти знаєш моє імʼя?