Так буває — техніка обертається проти власника. Комусь обпалює руки катоном, хтось губиться в тенетах чужої свідомості.
Так буває.
Але як же безглуздо…
Суйгецу наполегливо пропонує розім’ятися, посміхається хитро, скалячи дрібні гострі зуби, розгойдує в руці величезний меч Забузи.
Часу, поки Учіха з’ясовують стосунки, в достатку. Чом би й ні?
Меч гойдається наче маятник в руках у Суйгецу, дражнить, викликає приємний азарт, важкість металу шкребе по землі, ріже тонке коріння. Коли Суйгецу ривком опиняється на відстані вдиху, від нього звично віє солоним туманом. Зачерствіла ностальгія пускає паростки в саме серце, приємна, дещо болісна, та така рідна…
Він так схожий на Мангецу, та якщо з тим добре було стояти пліч-о-пліч, то Суйгецу хочеться лише провчити, як дурного малька.
Хоча йому варто віддати належне.
Добре складений. Боєць. Молодий і різкий, він атакує вміло та швидко. Тримає удар Самехади, майже не витрачає чакру. Під вагою двох легендарних мечів і сили Кісаме у нього не тремтять від слабкості руки, він тримається, скалиться, блукає каламутним поглядом по Самехаді.
— Гарний меч, я б його…
Кісаме з ним не згоден, Самехада, загалом, теж. Надто мізерна чакра. Суйгецу годиться хіба що в учні, ті з масовки, що не досягнуть особливих успіхів, але потрібні як хлопчики для биття.
Самехада плюється від його чакри, вона їй гірчить і тільки розбурхує апетит. Вгамувати його зможе хіба що та Узумакі, що стоїть поруч і робить непричетний вигляд, ніби їй начхати на партнера.
— Ти ще не помітив…? — на язик проситься назвати його кохаєм, на згадку про напівзабуте життя, залишене у Тумані.
— Що… моя чакра?
Самехада їжачиться, прорізаючи намотані на неї бинти гострими лусками. По Суйгецу достатньо було б пари атак, але він ухиляється, розливаючись водою.
Задиристо усміхається, ледь видимий крізь брижі води. Чортів Хозукі. Розчинити б його в океані, а потім висушити, залишивши крайкою солі на сталі меча.
Навряд з ним вийде довго погратися, але це може бути цікавим. Чи ні…
Його знахабніла посмішка змивається великою хвилею. Суйгецу зминає, тягне по землі вперемішку камінням, видертою з коренем травою, і всім, чим багатий будь-який ґрунт. Невелику долину топить, перетворюючи підлісок на каламутне дно, завалене деревиною. Кісаме бачить, як Хозукі недовго борсається у власному тілі, долаючи течію, а потім знов розчиняється у воді.
Самехада ще чує його чакру, але слабка, та змішалася із водою — Кісаме необачно використав її, створивши озеро.
Який промах.
Кісаме рідко помилявся в бою. Мало кому вдавалося застати його зненацька чи оточити. На мить йому навіть здається, що ворога він недооцінив і варто бути обережнішим. Але чакра Суйгецу обережно снує від берега до берега, намагаючись втекти, а водна маса все не закінчується, наздоганяючи здобич.
Створені клони потрібні, щоб виснажити Суйгецу, але несподівано вимотують самого Кісаме.
Суйгецу змішався з водою, розчинився в ній, став її суттю. Бій тягнеться, на диво нудний. Доводиться прибрати озеро. Жаль, тільки занапастили ліс перетворивши все на болото з рідкими калюжами. Суйгецу в одній з них — намагається вибратися з багнюки, відпльовуючись від сміття.
— Посидь у воді ще трохи, — хмикає Кісаме, створюючи водяну в’язницю.
Суйгецу лається і знов розчиняється у воді.
— Треба ж, — цикає Кісаме, ховаючи Самехаду за спину, — яка цікава тактика, які несподівані рішення.
Очікувано. Водна куля розкривається жадібною пащею, тягнеться до Кісаме, як щупальця гідри.
Він увертається, відбиваючи найвправніші з них Самехадою. Скалиться, зло припечатуючи ногою калюжу, що розлилася. Тяжко ляскають поли наскрізь вимоклого плаща.
Несподівано ногу смикає вгору, піднімаючи Кісаме в повітря. З небаченою досі прудкістю й силою Суйгецу атакує, навіть не приймаючи людської подоби.
Самехада летить убік, гарчить, нагостривши луску, скрипить ножами-зубами і залишається сліпо борсатися на землі.
Вода ж м’якою течією опускає Кісаме, обертається щільною водяною кулею — дивна тактика.
Водяна в’язниця, проти того, хто дихає під водою? І все ж ця в’язниця — сам Суйгецу. Кісаме відчуває, як чакра просочується в нього через зябра, наповнює — не душить, але каламутить розум, наче легким гендзютсу. Примушує розслабитися, піддатися течії, що завихрюється навколо — ненав’язливо, безпечно.
Коли Кісаме відчуває руки на тілі, думка про опір, вбитим у підкірку рефлексом, миготить десь на задвірках свідомості та згасає. Бажання продовжувати бій замінюється іншим — гострим та жадібним. Жага крові підміняється жадобою дотиків. Кісаме витягується, даючи волю долоням, що ковзають по тілу, дозволяє Суйгецу досліджувати: перераховувати старі шрами на шкірі, відбитками пальців вести вздовж ледь випуклих ребер, гладити чутливі боки, де натягнулася туга шкіра, знаходити шлях до самого паху, де рух обривається.
Суйгецу взагалі нахабніє, матеріалізується вже до пояса — достатньо, щоб йому не заважали кінцівки, не займали простір. Його посмішка тягнеться патокою — солодко й хитро.
Він наполегливий, цілує рвано і швидко. Кісаме ніби у сні, відповідає йому, намагаючись не напоротися на гострі зуби, поки вилизує рота.
— Ти — отрута, — у перервах пояснює Кісаме.
Навколо них вода вирує, наче кипляча, вона вся просочена чакрою Суйгецу. Наче й не вода зовсім — найміцніший саке, від якого веде розум, а в паху нудиться жага. Хочеться дотиків. Хочеться брутальних рухів. Хочеться натиску та довгих пестощів.
Кісаме готовий волати, благати, вмовляти. Але просити припинити чомусь не хочеться.
— На щастя, зовсім не смертельний, — втішає Суйгецу, стягуючи з Кісаме зайвий одяг й білизну.
Їх розвертає за інерцією. Скручує течією — Суйгецу легший, він — вода, він — течія, що обертає Кісаме як заманеться.
Цікаво, чи впорався б він з формою акули? Хочеться перетворитися, але чомусь Кісаме залишає цю думку на потім. Якщо щось піде не так, він все ще знає, що сильніше Суйгецу. Що це дурне недоґенджутсу йому розірвати сплоха — як тільки щось піде не так.
По самовдоволеній пиці Хозукі здається, що не так іде ВСЕ.
Він, мабуть, не любить довгих прелюдій. Кожен із них, зрощений у військовому селищі, звик діяти швидко: у бою, у прийнятті рішень, навіть у сексі.
Кісаме вирішує спробувати, це рішення дається йому без особливих роздумів. Він розслабляється, розводячи ноги, наскільки дозволяє в’язниця, ставить стопи на чужі плечі. Не для стійкості — просто так зручніше натиснути, підштовхнувши Суйгецу до члена.
Той припадає губами без зайвого пафосу, без звичних для коханців Кісаме ігор у глядачки і вдихів, як перед зануренням. Бере в рот глибоко, припадає жадібно, зовсім забуваючись. Ковзає цупким язиком по члену, щільно стиснувши губи, приймає аж в горло. Кісаме нетерпляче штовхається стегнами, бажаючи швидше, до самої грані, коли хочеться вилитися в пульсуючу горлянку.
Закінчити Суйгецу не дає, усувається, обертається навколо, ковзаючи руками по тілу.
Кісаме готовий заволати, але нахабне чудовисько затуляє йому рота своїм, заглиблюючи поцілунок.
Його руки блукають по тілу, пальці ковзають між сідниць, і не те, щоб Кісаме зовсім проти такого розвитку подій, та все якось занадто стрімко й незрозуміло. Він перехоплює ініціативу — так просто більш звично й комфортно — стискає Суйгецу за вузьку талію, підминає під себе. Це важко. Водна масса в’язниці піддається погано, щоб втримати рівновагу треба докласти зусиль.
Фігура Хозукі мало не розпливається у долонях. От-от і розіллється водою, але він сміливішає, коли розуміє, що це мало схоже на бойовий захват. Тепер вже матеріалізується повністю, обхоплюючи Кісаме жилявими ногами.
Він прудкий і вертлявий, притискається, даючи крізь одяг відчути затвердівший член, хапає Кісаме за руки, за груди, за талію. Плутається пальцями в зав’язках одягу, намагаючись позбавитися від нього якомога скоріше.
— Ти так поспішаєш, наче боїшся кінчити завчасно, — сміється Кісаме.
— О, просто боюся не встигнути за тобою.
У відповідь Хошіґакі кусає його. Поцілунком назвати це важко, зуби впиваються в шкіру поруч з жилкою що пульсує на шиї. Шкіра дещо солона на смак, наче морська вода. Кісаме, веде по ній язиком вгору, до самої щелепи, прикусує ще раз. Суйгецу вигинається, давиться стогоном, його твердий член впирається Кісаме в живіт.
Від його тіла, прудкого й сильного, так млосно і гаряче, здається, навіть водяна в’язниця зараз закипить. Десь на задвірках свідомості, викарбованими рефлексами шінобі, Кісаме відмічає, що напевно утримувати цю тюрму в такій ситуації доволі нелегко. Подібний контроль чакри викликає повагу.
Він забуває про ці думки миттєво, з черговим стогоном Суйгецу. У воді звук відчувається зовсім інакше, проходить дрібним ряботинням по шкірі, змушуючи її покриватись мурашками.
— Не тягни кота… — нетерпляче ниє Хозукі.
Кісаме посміхається, міцно обхоплюючи рукою його член. Ноги Суйгецу стискають тіло до болю, а сам він не стримує стогонів. Вільною рукою Хошіґакі оглажує його міцні стегна, знаходячи їх фанастичними, підштовхує тіло Суйгецу, обхоплюючи того за сідниці. Власний член ковзає між цих пружних сідниць і Кісаме божеволіє від думки про те, як проникатиме в тіло Хозукі, як туго і гаряче буде буде штовхатися в його зад.
— Так не піде, — категорично заявляє Суйгецу.
Тугі м’язи в руках Кісаме замінюються водою і пальці змикаються на пустоті.
До поясу Суйгецу ще матеріальний, Хошіґакі встигає перемістити руки йому на талію, огладити проступаючі на боках ребра, зачепити великим пальцем сосок
— Ні-ні-ні, — розчаровано повторює він, намагаючись втримати непокірне тіло.
— Так не піде, — повторює Хозукі. — Ти взагалі бачив свій член? — запитує він, на підтвердження обхоплюючи його рукою. Навіть в його чоловічій долоні він здається занадто великим, лягає у руку важкою вагою, як камінь.
— Розслабся, — проникливо просить Кісаме. — Я не зроблю тобі боляче, — обіцяє він пошепки.
Його рухи стають обережними, він притягує Хозукі за шию до себе, ніжно цілує, проходячись язиком по губах.
Суйгецу ведеться, відповідає на поцілунок, повертається до людської подоби. Кісаме, знов відчуваючи його тіло, не стримує стогона.
— Тільки спробуй його засунути — зкормлю Самехаді, — шипить Суйгецу і це звучить достатньо переконливо, щоб не перевіряти.
Не дивлячись на перерву, збудження не зникає. Та тепер Кісаме трохи збавляє пил, намагається діяти обережніше, неквапливо. Це краще й вірніше, ніж перерватися знову.
Суйгецу влаштовується на його стегнах, тепер трохи нижче, обхоплюючи обидва їх члени рукою, це трохи незручно, вони ледве вміщаються у його немаленькій долоні.
Кісаме не вистачає дотиків, не вистачає відчуття його тіла — шкіра до шкіри. Він притискає Суйгецу до себе сильніше. Руку тому доводиться прибрати, їх члени тепер просто затиснуті між тілами, притиснуті один до одного.
Проте, так зручніше. Можна підхопити Ходзукі під сідниці, штовхатися стегнами, імітуючи секс. Гладити шкіру Суйгецу, плавитися під його поцілунками, відчувати, як він обіймає за шию обома руками, як здавлює тіло довгими міцними ногами.
Хошіґакі плавить від нього. І він не впевнений, що причина цьому все ще те легеньке ґенжутсу.
Продовжувати так тримати Суйгецу в обіймах і рухатись можна до безкінечності, плавлячись від задоволення, слухаючи вібрації його тихих стогонів, пропускаючи через легені його чакру. Кісаме впевнений, що зможе кінчити і так, розчинившись у цьому млосному русі.
Але Хозукі з ним, здається, не згоден:
— Давай, пальцями, — його голос низький і тремтячий.
Хошіґакі зазирає йому в очі — перш ніж знову поцілувати — погляд, від збудження, як каламутна вода.
Він зволікає навмисно, починаючи рух долонею десь між лопаток, рахує виступаючі горбинки хребта, заглиблює поцілунок. Пальці легко ковзають між розведених сідниць. Суйгецу, здається, затамовує подих. Він весь натягнутий як струна, але Кісаме не квапиться. Оглажує навколо отвору, натискає на чутливе місце за яйцями. Знущається. І насолоджується цим.
Хозукі нетерпляче ниє, навіть сипле якимись прокляттями. Начхати.
— Розслабся — просить Кісаме.
І Суйгецу покірно плавиться в його руках, знов затамовує подих, впускаючи в себе пальці. Кісаме пропускає одразу два. М’язи Хозукі розслаблені і не чинять особливого опору.
— А ти не цнотливий, — прицокує Хошіґакі.
— Йди до… — його голос зривається в вскрик, коли пальці зачіпають простату.
— До кінця. Я піду до кінця, ага, — задоволено обіцяє Кісаме і відновлює фрикції.
Суйгецу тремтить. Ховає обличчя у вигин шиї Кісаме, прикушує шкіру, рухаєтся назустріч, насаджуючись на пальці.
Надовго його не вистачає, він весь напружується, наче й не дихає. А потім вибухає, довго кінчаючи, хапає ротом воду замість повітря, його тіло викручує, тремтить. Кісаме відчуває пальцями, як пульсують, стискаючись його м’язи.
А потім падає. Дивом встигає зреагувати і згрупуватися, бо вони валяться на землю — Суйгецу все ж не зберіг конценрацію.
Останній безсило падає зверху, ще кілька секунд намагаючись опанувати себе.
— Ох, дідько — лається він.
Кісаме притискає його до себе, притягнувши за потилицю. Просовує руку поміж тілами. Йому буквально ще трошечки.
Немає значення, що вони, напівроздягнені й мокрі лежать у калюжі. Немає значення нічого навколо. Тільки збите дихання Хозукі, вага його гнучкого, фантастичного тіла, ще липке відчуття його сперми, що залишилась на шкірі і липне до пальців. Його гострі зуби, що прикусують губи між поцілунками.
Кісаме задихається, легені горять — повітря чи то забагато, чи то недостатньо. Він розчиняється у відчуттях. Оргазм приходить сліпучим спалахом перед очіма. Наче прямо між ними вибухнула глиняна фігурка Дейдари.
Стегна Суйгецу стискають його міцніше. Він погойдується в такт рухам руки Кісаме, намагаючись, чи то продовжити чужий оргазм, чи то розділити його на двох.
Коли все нарешті закінчується, Кісаме ще якийсь час не прибирає руки з потилиці Хозукі, розбурхує пальцями мокре волосся. Ніжиться.
— Закохався? — підначує Суйгецу
Вставати не хочеться. Сперечатися теж.
Вони лежать так ще з хвилинку, поки Хозукі не набридає. Він стікає з Хошіґакі водою прямо в калюжу під ними. А потім матеріалізується, виштовхуючи з неї Кісаме.
— Тобі б в бою стільки винахіливості, — зітхає той, опиняючись на ногах.
— Це ж все не серйозно, — тягне либу Суйгецу, — так, згаяти час поки в Учіха тривають сімейні розборки. Можемо повторити якось, тільки без такої прелюдії. Твоя акула мало не відкусила мій зад.
— Було б прикро, якби їй вдалося.
Зецу з’являється якраз коли вони встигають вдягнутись. Можливо, він був тут і раніше…
— Досить бавитись, — каже він, — Учіхи закінчили, Карін вже там.
Невиказане питання повисає в повітрі. Ніхто не наважується вимовити його в голос.
— Ітачі програв, — оголошує Зецу.
Хозукі усміхається.